Розділ 64 — Розділ 64. Між романтичними стосунками та акторською грою (2)

Це Роберт запитував про мої справи зі столиці. Я мимоволі бурмотіла, дивлячись на сяйво персня:

— Як швидко вони дізналися про моє прибуття...

Я якраз збиралася натиснути на рубін, щоб подати сигнал, що тут усе гаразд. І раптом помітила, що погляд Іана прикутий до того самого персня на моєму пальці.

— Схоже, ти надто переймаєшся ним, — кинула я, навіть не задумуючись.

— Саме так, Бель.

Усю дорогу короткою стежкою, поки ми йшли за Полом, ми природно розчепили руки. Але тепер він знову перехопив мою руку, на якій був перстень.

— Я ж тут, поруч.

Він промовив це таким неквапливим, спокійним тоном, а потім ще й переплів свої пальці з моїми. Між нашими пальцями повільно розливалося дивне, тепле відчуття.

— Не сумнівайся, я в порядку. А ти краще викинь столицю з голови.

Попри його ніжний дотик, я була вражена настільки, що в мене перехопило подих. Я здивовано витріщилася на Іана, а він кивком підборіддя вказав на дорогу попереду:

— Ось ми й прийшли. Замок лорда Каронди.

— Ох.

Перед нами вже височів досить великий замок. Тепер, коли ми мали зустрітися з лордом, час було розпочати справжню виставу — гру в закоханих.

Я намагалася забути про той ніжний шепіт, який щойно лоскотав моє вухо, і кивнула. Пол, який підстрибував попереду нас, озирнувся і вигукнув:

— Я ж казав, що поведу вас навпростець!

Пол усміхнувся, виглядаючи дуже задоволеним собою.

— Ви ще будете мені дякувати. Якби вас вели інші, ви б витратили щонайменше ще годину!

Справді, лісова стежка, якою він нас провів, виглядала дуже віддаленою; мабуть, мало хто знав про цей шлях. Але я не з тих, хто одразу розсипається в компліментах, коли діти хизуються, тому вирішила трохи покепкувати:

— Ну, година — це таке... Ми б не проти були прогулятися, заразом і володіння оглянули б.

— Нічого ви не розумієте, — Пол навіть не подумав засмутитися, він відповів гордо. — Годину затримки — і ви б застрягли тут на цілий день!

— ...На цілий день? — перепитала я, спантеличена, а Пол захихотів у відповідь:

— Так! Лорд наказав приводити до замку всіх зовнішніх осіб, таких як ви, якщо незрозуміло, чи заслуговують вони на допуск.

Пол з ентузіазмом продовжував пояснювати:

— Але він настільки ретельно все перевіряє, що на кожну пару йдуть години. Черга величезна.

— Почекай, стільки часу витрачається на очікування, а він приймає їх усіх сам? Чому б не доручити це комусь іншому?

Я запитала це з неприхованим подивом, і Пол відразу відповів:

— Каже, що справа надто важлива, щоб комусь довіряти. До того ж, лорд нікому не довіряє, він доволі дивакуватий.

Пол нахилив голову і додав:

— Думаю, у молодості він був неймовірним красенем, тож зовсім не дивно, що він досі холостяк. У нього надто вже специфічний характер.

Зрештою, сам факт того, що він, шкодуючи грошей, тримає в такому величезному замку лише двох слуг, уже був дивним.

— Ти сказав, що в нього лише двоє слуг? Хто вони?

— Один конюх і один дворецький. Обидва вже літні дідусі.

Схоже, жоден інший лорд не живе настільки скромно. Коли я зробила вигляд, що вкрай здивована, Пол спробував трохи заступитися за свого пана:

— І все ж, він чудово керує володінням... Здається, останнім часом, коли в наших землях почали коїтися дивні речі, він дуже через це стресує.

— Он воно що...

Якщо лорд не перебував під впливом чорної магії, мені стало його шкода. Він особисто перевіряє кожного гостя, намагаючись контролювати ситуацію у своєму володінні, але при цьому торговців людьми не можуть спіймати вже багато років.

Пол провів нас до самих воріт.

— Дідусю Одоре! Ось ці двоє — зовнішні особи, вони кажуть, що заручені!

Перед воротами сидів сивий старий, який клював носом, але, побачивши нас, мляво відкрив очі.

— Він конюх, але останнім часом підміняє вартового. Далі він вас проведе.

Пол швидко промовив це і зник, навіть не попрощавшись. Старий конюх ліниво зиркнув на нас і простягнув Іану ключ.

— Черга велика, тому лорда ви зможете побачити хіба що завтра по обіді.

Оскільки до завтрашнього обіду все одно треба було десь перебути, я швидко простягнула руку поруч із Іаном.

— Що таке? — грубо запитав конюх, дивлячись на мою долоню, і я відповіла з виглядом, ніби це найочевидніша річ у світі:

— Мені теж потрібен ключ від кімнати, де я буду жити.

Конюх насупився.

— Що ти таке кажеш?

Він відповів рішуче, наче відсікаючи будь-які заперечення:

— Усі отримують по одному ключу. Кімната достатньо простора для двох.

Він примружився і додав:

— Кімнат і так не вистачає. Не можу ж я одному дати одну кімнату, а іншому — дві.

— Але...

Іан і я щосили намагалися не видати подиву. Це було нелегко.

Конюх дивився на нас із підозрою:

— Ви ж самі казали, що ви пара, яка збирається одружитися. Жити в одній кімнаті — це ж зовсім не проблема. Займайте кімнату 312, і чекайте, поки вас покличе дворецький.

Ми ж не могли почати верещати, що в жодному разі не будемо ділити одну кімнату. Тим паче, що десь удалині хтось іще вів групу нових «зовнішніх осіб».

— Є якісь проблеми?

— А, ні...

Я була змушена мовчки кивнути. Зрештою, це я першою запропонувала вдавати закоханих, тож звинувачувати мені було нікого.

— Якщо ви не збираєтеся залишати Каронду, то не можете виходити із замку, доки лорд не дасть дозвіл.

— А їжу нам нададуть?

Коли Іан, одягнений як простолюдин, чемно запитав, конюх буркотливо відповів:

— На першому поверсі є кухня, готуйте собі самі. Продуктів ми заготували вдосталь.

У мене виникло погане передчуття. Я обережно вставила:

— А як щодо прання та прибирання?..

— Змінний одяг є в шафах, якщо треба щось іще — просіть у дворецького.

Звісно, це ж те місце, де навіть лорд сам за собою доглядає. Так ми і увійшли до замку, маючи на руках лише один ключ.

Ми зайшли в кімнату 312 і якусь мить мовчали. Як і сказав конюх, кімната була якраз на двох. Ми безпорадно стояли посеред неї, коли раптом почули стукіт у двері.

Увійшов літній чоловік, який виглядав неймовірно втомленим. Він байдуже подивився на нас і привітався:

— Ви — зовнішні особи, які бажають зустрітися з лордом? Я дворецький цього замку.

Старий дворецький сухо продовжив:

— Скоріш за все, ви зможете побачити лорда завтра по обіді... або, якщо не пощастить, завтра ввечері. Тож, якщо це не термінова справа, будь ласка, покиньте Каронду.

— Вибачте, але це саме термінова справа, — відповіла я.

На мої слова дворецький зітхнув, наче в нього згасла остання надія.

— Зрозуміло. Якщо у вас виникнуть запитання, смикайте за мотузку дзвінка. Але я дуже зайнятий, тому намагайтеся вирішувати все самостійно.

— О... добре.

— Як підійде ваша черга, я прийду і повідомлю. На все добре.

Побачивши, наскільки виснаженим виглядає цей старий, я твердо вирішила для себе — ніяких дзвінків. Дворецький вийшов, і ми знову залишилися вдвох.

— Аха-ха.

Я ніяково засміялася, дивлячись на Іана знизу вгору. Я просто хотіла вибратися із ситуації на брамі, але не очікувала, що все зайде так далеко. Я почала згадувати, чим можна заслужити прощення, як Іан замислено промовив:

— А цей лорд, здається, доволі непогана людина.

— Га?

— Він дав чіткі інструкції підлеглим: якщо не можеш прийняти рішення — веди до мене.

— Ну і що з того?

— Це означає, що він не перекладає відповідальність на інших, коли виникають проблеми. Навіть якщо він зайнятий, він готовий брати все на себе. Підлеглим з таким керівником легше.

Іан, як командир лицарів, мав гострий погляд на структуру організації. Справді, якби лорд наказав лицарям самим вирішувати — впускати чи виганяти — у тій ситуації на воротах їм було б дуже нелегко. А наказавши «не знаєш — веди до мене», він полегшив життя іншим, але взяв клопіт на себе.

Як приклад — черга з «зовнішніх осіб», які чекають на зустріч.

— Мабуть, він передбачав, що таке станеться, тому й вибудував таку систему...

Це теж було правдою. Хоча слуг лише двоє, розподіл обов'язків був чітким, а кімнати пронумеровані, як у готелі, щоб було зручно чекати. Хоча стан кімнат, звісно, був далекий від ідеалу, адже ними довго ніхто не користувався.

— Навіть якщо він під впливом чорної магії, все одно шкода такого талановитого управлінця.

— Все одно він якийсь дивний. До речі, що це за «2 роки»?

Я насупилася, ставлячи запитання, яке крутилося в голові від самого початку:

— Ми ж познайомилися 8 років тому. У якому контексті ти сказав «2 роки»?

— Ми ж тоді обидвоє були неповнолітніми.

Іан відповів так, ніби це було абсолютно очевидно:

— Якщо вже просиш про стосунки, маючи на думці шлюб, то, звісно, це має бути після досягнення повноліття.

— Вау, це справді раціональна, надмірно правильна і тому неймовірно нудна причина.

Це був той самий момент, коли я відчула себе жахливою людиною, бо навіть не змогла здогадатися про таку елементарну річ. Саме тоді рубіновий перстень на моїй руці знову блиснув.

— О... е-е.

Я ніяково пробурмотіла:

— Казали, що перевірятимуть, як ми, щоразу, як згадають... Здається, вони знову про нас думають.

Іан з похмурим обличчям спостерігав, як я натискаю на камінь персня. Потім зітхнув і повернувся:

— Ти поки почекай тут. Про всяк випадок.

Я поспіхом запитала, дивлячись, як він збирається вийти за двері:

— А? Куди ти? Конюх же казав, що не можна виходити за межі замку...

— Треба ж нам щось з'їсти на обід.

Він промовив це байдуже:

— Я просто швидко щось приготую і повернусь.

— ...Ти?

Чи правильно я почула? Іан Вейдрос збирається готувати мені обід?

Я кліпала очима, не в змозі повірити в таку несподіванку, а він кинув на ходу:

— То що, мені лишити свою кохану, з якою пройшов такий довгий шлях, голодною?

Примітка: нарешті Брейденові гени почали прокидатись в Іанові пхахаха