Розділ 68 — Розділ 68. Між романтичними стосунками та акторською грою (6)

Нік потерпав від хронічного недосипання.

Відверто кажучи, Каронду відвідувало не так уже й багато чужинців, проте через свій прискіпливий та в'їдливий характер він просто не міг крізь пальці дивитися на перевірки й пропустити бодай когось без належного допиту.

Тому після того, як він годинами без упину виснажливо розпитував і влаштовував детальні співбесіди з іноземцями, які палко стверджували, що вони є закоханою парою, у нього накопичилася така пекельна втома, що заледве тримали ноги.

— Ох, літа вже не ті, як же важко це дається…

Нік важко зітхнув і потер долонями втомлені, обважнілі очі.

Щоб видертися на цю високу посаду й стати тутешнім правителем, йому довелося пройти крізь вогонь, воду й мідні труби, тож він за життя став запеклим циніком і практично нікому на світі не вірив.

У розкішному замку він займав лише одну-єдину скромну кімнату, а всі свої нечисленні особисті речі, папери та майно контролював і перевіряв виключно власноруч.

До того ж, десь у найглибшому, надійно захованому куточку цієї спальні в нього був облаштований потаємний сейф, вщерть забитий блискучими золотими монетами.

— Ех, якби зараз поруч була хоча б Ланелла, я б обов'язково попросив її про допомогу…

Вона була ледве не єдиною живою душею, якій він міг бодай трохи, але щиро довіряти в цьому житті.

Адже він знав її ще з малих років, відколи вони разом виростали в одному сиротинці.

Серед усіх вихованців того притулку Ланелла була чи не найдобрішою дівчиною.

Вона завжди повторювала, що понад усе на світі любить щиро допомагати бідним людям, і заради цього навіть влаштувалася на копійчану, зовсім неприбуткову роботу помічницею лікаря в громадській лікарні.

— Оскар просто з'їхав з глузду. Маючи поруч таку лагідну й покірну Ланеллу, він примудрився до нестями закохатися й зациклитися на цій примхливій, ексцентричній та норовливій Мерилін.

Як зараз живе Оскар, який усе своє життя тільки те й робив, що приймав безглузді та необачні рішення, Нік достеменно не знав.

Ба більше, новини про свого рідного брата-близнюка Оскара він востаннє чув саме від Ланелли, з якою випадково перетнувся близько двадцяти років тому десь на півдні країни.

« Я тоді особисто допомагала приймати пологи в Мерилін, коли вона народжувала дитину від Оскара в тій убогій громадській лікарні… — ділилася тоді з ним Ланелла. — Проте немовля, на превеликий жаль, народилося мертвим. Мені було неймовірно важко й нестерпно дивитися на те, як мої близькі знайомі розриваються від такого страшного, невимовного болю й туги. Тому я кинула ту роботу, зібрала речі й поїхала геть на південь. Навіть уявити не могла, що зустріну тут тебе! Це справжнє диво ».

«І чим же вони зараз займаються?»

«Оскільки все це трапилося під час пологів у державній лікарні, вони тепер просто до нестями схибнулися на грошах і зациклилися на заробітках».

«Ну, якщо так, то мені немає жодного сенсу навмисно шукати з ними зустрічі чи виходити на зв'язок. Тільки заважатиму їм накопичувати капітал».

Після тієї несподіваної зустрічі Ланелла продовжувала регулярно підтримувати зв'язок із Ніком.

А згодом, коли він за величезні гроші купив собі шляхетний титул і отримав у володіння власні землі, вона попросила дозволу оселитися в Каронді, адже їй вкрай кортіло знайти тихе, затишне й спокійне місце для життя.

Спершу Ланелла дуже просила його призначити її на посаду старшої покоївки, проте Нік навідріз відмовив їй, сухо відрізавши, що в нього немає зайвих коштів на виплату заробітної плати.

Звісно, навіть у той самий момент у його таємній кімнаті стояв сейф, у якому під зав'язку лежало золото.

Отримавши відмову, Ланелла зовсім не впадала у відчай: вона швидко знайшла роботу на сусідній тваринницькій фермі й цілком непогано там влаштувалася.

Але зовсім нещодавно, відчувши поважний вік, вона раптом вирішила, що на старості літ хоче пожити в розкоші великого міста, тому зібрала речі й назавжди поїхала до столиці.

— Пане правителю.

Нік, який щойно протягом трьох виснажливих годин влаштовував жорсткий допит черговій парі й усе-таки блискуче вивів їх на чисту воду, довівши, що їхні стосунки — суцільна фальшивка, якраз намагався бодай трохи перевести подих.

— Накажете впустити наступних? Це відвідувачі з кімнати №312.

— Ох, давай уже, клич їх.

Оскільки Нік більше не міг спокійно дивитися на те, як на його власних землях розгортається ця мерзенна й підозріла торгівля людьми, він не лише пішов на радикальні, безкомпромісні заходи, а й організував для цього максимально надійну й залізобетонну підготовку.

Він фактично перетворив свій замок на подобу готелю, де особисто влаштовував жорсткі перевірки й допитував абсолютно кожного приїжджого чужинця.

«Треба потерпіти в такому пекельному темпі всього кілька місяців. Якщо я буду з ними максимально суворим, прискіпливим і нестерпним, то багатьом просто остогидне сюди їхати через такі приниження, і вони оминатимуть наші землі десятою дорогою. Зрештою, Каронда — це не такий уже й пуп землі, щоб заради нього так страждати».

А щодо ролі «нестерпного, огидного й шкідливого» типу — то тут Нік був визнаним професіоналом та абсолютним майстром своєї справи.

— Нехай заходять, — стомлено й хрипко скомандував Нік, і тієї ж миті з коридору до кімнати долетіли голосні, емоційні звуки перепалки між чоловіком та жінкою.

— І чому це ти знову не з'їла броколі, га? Я ж своїми очима бачив, як ти сховала їх за тарілку, поки я мив посуд!

— Слухай, ну чисто по-людськи — його там було просто нереально багато! Тим паче, учора я з'їла усе до останнього шматочка. І взагалі, без цього броколі можна цілком спокійно жити й не знати бід.

— У броколі міститься вдвічі більше вітаміну C, ніж у свіжому лимоні! А ти, як я погляну, фрукти взагалі ігноруєш і майже не їси.

— Будь ласка, облиш ці свої дбайливі зазіхання на мій внутрішній організм і тримайся від нього подалі.

— Як ти взагалі можеш говорити мені такі образливі й жорстокі слова?

— Образливі? Це які ж?

— Ну як це які? За твоїми ж власними словами, за стільки років наші тіла вже встигли добряче зблизитися, а ти тепер закликаєш мене триматися подалі й ігнорувати твій стан?

— О-о-о, виходить, саме через це наше «близьке знайомство тілами» ти вчора аж до пізньої ночі так нещадно, люто й виснажливо ганяв мене по кімнаті, га? Так, що я навіть подих не мала часу перевести!

— Хм, можливо, я й справді трохи перегнув палицю… Треба було сьогодні зранку нагодувати тебе значно ситніше.

— Ой, та облиш уже. Зрештою, коли ми залишаємося наодинці в чотирьох стінах, нам усе одно абсолютно немає чим зайнятися. Натомість я завдяки цьому вперше за довгий час заснула без задніх ніг, миттєво відкинувши копита від утоми.

Старий дворецький, який стояв поруч, приречено зітхнув і збентежено похитав головою.

«Ну й ну, нинішня молодь зараз зовсім сорому не має, обговорюють такі інтимні речі прилюдно, прямо на очах у сторонніх людей…»

Почувши такі надто відверті, пікантні й двозначні натяки, Нік також ніяково кашлянув у кулак.

Проте незадоволений, бунтівний дівочий голос продовжував упевнено лунати:

— Коротше кажучи, якщо ти так сильно переживаєш за мій дефіцит вітаміну C, то сьогодні ввечері просто зобов'язаний приготувати мені дві великі склянки прохолодної лимонної соди!

— Що це за дивна математика й абсурдні підрахунки? Якщо розібратися в цьому питанні детально й прискіпливо…

— А-ба-ба-ба-ба, я нічого не чую! Твої занудні нотації до моїх вух не доходять, а-ба-ба-ба-ба!

— Гей, припини так шалено крутити головою! Бачиш, твоє пасмо волосся вже заплуталося в моєму ґудзику. Ану підійди ближче, стій спокійно, я зараз обережно витягну його.

Нік, спостерігаючи за цією сценою, подумки зробив висновок, що цього разу йому знадобиться щонайбільше дві години на розпитування, після чого можна буде сміливо виписувати їм офіційний дозвіл.

«Така невимушена, природна жестикуляція, легкі тілесні контакти, абсолютно буденні й звичні докори, манера спілкування, притаманна людям, які прожили пліч-о-пліч купу років… Так, ці двоє точно справжні закохані, тут немає жодних сумнівів».

Зробивши у своїй голові перші висновки, Нік усе ще продовжував утомлено розтирати пальцями скроні, уважно розглядаючи нових відвідувачів.

Першою до кабінету, злегка тупцяючи на місці, жваво заскочила струнка, тендітна молода дівчина з дивовижним ніжно-бузковим волоссям.

Слідом за нею, продовжуючи щось тихо й занудно бурчати під ніс, упевнено крокував надзвичайно вродливий, ставний чоловік. Це був кремезний, широкоплечий блондин в окулярах.

Проте щойно ці двоє підвели свої погляди й чітко побачили обличчя Ніка, їхні очі від дикого шоку миттєво округлилися й стали схожими на великі монети.

***

Опинившись віч-на-віч із правителем Каронди, якого звали Нік Ейверсон, ми з Іаном просто заціпеніли на місці й застигли як укопані.

«Тату… Татусю?!»

Перед нами, знесилено й стомлено дивлячись на нас, сидів чоловік середнього віку, чиї риси обличчя були мені знайомі до найменших дрібниць.

Я кілька разів шоковано кліпнула очима, почала вглядатися пильніше й помітила крихітні, ледве вловимі відмінності.

«Хм… Ну, якщо чесно, погляд у нього значно гостріший, холодніший, а вираз обличчя здається набагато підступнішим і злішим, ніж у мого батька…»

«Ми з ним брати-близнюки. Обидва виросли в сиротинці, але він утік звідти ще в ранньому дитинстві…»

Хоча ця ситуація й виглядала приголомшливо, я миттєво збагнула, що тут сталось.

Іан, який досі стояв абсолютно закам'янілий, наче статуя, нарешті повернув собі здатність мислити й ледве чутно прошепотів мені на вухо:

— Що тут, у біса, коїться? Це теж якісь підступні витівки чорної магії? Чому Оскар Рейнфілд сидить там?

— Ой, тихо ти… Мені здається, я все зрозуміла, — так само ледве чутно, гарячково зашепотіла я у відповідь. — Це рідний брат-близнюк мого батька, мій дядько.

— Що?! У Оскара був близнюк?

— Ага. Я колись краєм вуха чула, що він виїхав кудись у глухі, далекі краї, купив собі там шляхетний титул і повністю змінив прізвище, тож ми ніколи не мали з ним перетнутися. Хто ж знав, що доля зведе нас саме тут.

Поки ми, схиливши голови одне до одного, гарячково й таємно шушукалися, Нік — тобто мій новоспечений дядько — незадоволено зсунув брови до перенісся й холодно, різко випалив:

— Шановні, хіба у вас до цього було мало часу, щоб наговоритися досхочу? Може, ви нарешті згадаєте, заради чого взагалі сюди прийшли, і зосередитеся на головному?

— Заради чого прийшли?

— Ви зобов'язані наочно довести й продемонструвати мені щирість своїх почуттів та стосунків, замість того щоб постійно таємниче шушукатися.

Ми з Іаном одночасно замовкли й уставилися на мого дядька.

Чесно кажучи, всі його суворі слова зараз пролітали мимо моїх вух.

Адже до цього моменту ми будували купу складних теорій та припущень про те, що тутешній правитель безпосередньо пов'язаний із жахливою чорною магією, а тепер виявилося, що цей чоловік — мій кровний родич! Від усвідомлення цього факту мені стало неймовірно ніяково.

— Як гадаєш, він може мати якийсь стосунок до чорної магії?

Ми, ігноруючи зауваження, продовжували тихо вести свій діалог.

Почувши моє питання, Іан із надзвичайно серйозним та зосередженим виглядом прошепотів:

— Дивлячись на те, наскільки ретельно, запекло й безкомпромісно він розробив систему захисту від проникнення темних сил на свої землі, це виглядає вкрай малоймовірним…

Судячи з усього, за ці два дні, проведені в готелі, Іан встиг дуже високо оцінити управлінські таланти та аналітичні здібності мого дядька.

— Тоді, можливо, він сам став жертвою прокляття чорної магії й перебуває під чиїмось контролем?

Я похитала головою й тихо заперечила:

— Ні, навряд чи. Ти тільки подивися на цей його лютий, важкий погляд, яким він здатний без зброї на місці прикінчити кілька людей. Його очі абсолютно чисті й живі, він зовсім не схожий на тих безпорадних рабів, чиє власне «я» було повністю стерте й загарбане чорною магією.

Ми обоє чудово пам'ятали тих нещасних бранців, яких бачили на чорному ринку Роноподія: у людей, які опинилися під впливом закляття, погляди були абсолютно порожніми та скляними.

Згадавши цей важливий факт, Іан повільно кивнув на знак згоди й тихо додав:

— А як щодо тих менеджерів? Ті поплічники, які свідомо підкорилися чорній магії, зовні виглядали абсолютно нормальними, здоровими й адекватними, їх було неможливо відрізнити від звичайних перехожих.

Справді, якщо подумати, у нас не було жодного надійного способу з першого погляду розрізнити звичайну людину й слугу чорної магії.

Тому я вирішила діяти рішуче й заходилася гарячково розробляти бойову стратегію:

— Слухай, а що, як я просто зараз підскочу й з розгону вріжу йому як слід по обличчю? Тоді ми миттєво побачимо, чи почне він захищатися за допомогою чорної магії, чи ні!

Ну так, мій фірмовий план дій, як і завжди, практично ідеально вкладався в рамки моєї улюбленої стратегії: «якомога швидше розібратися зі справою за допомогою кулаків та сили».

— З іншого боку… Він виглядає абсолютно щирим у своєму прагненні повністю викорінити чорну магію зі своїх територій. Навряд чи людина, яка хоче прикрити торгівлю людьми, влаштовувала б такі тотальні й виснажливі перевірки для кожного зустрічного чужинця.

У цей момент мій дядько, чиє терпіння, вочевидь, остаточно луснуло, не витримав і щосили гримнув на весь кабінет:

— Та це вже переходить усі межі пристойності й перетворюється на суцільну зухвалість! У мене купа невідкладних справ, кожна хвилина на рахунку, а ви примудряєтеся влаштовувати цей цирк і дуріти прямо перед очима тутешнього правителя?!

— Ну, можливо, наша поведінка й виглядає дещо безпардонною, проте ми зовсім не дуріли й не жартували. Ми щойно обговорювали справді життєво важливу й серйозну тему, — абсолютно автоматично, не подумавши, випалила я у відповідь.

Я чудово розуміла, що переді мною сидить зовсім не мій батько, але через те, що його обличчя було просто ідентичним до татусевого, у моїй душі вирували якісь неймовірно дивні, змішані почуття.

— Важливу тему?! Це вона важлива тільки для вас двох! Мені ніколи вислуховувати ваші теревені, тому ми негайно починаємо офіційний допит!

— Допит?

— Я мушу особисто, на власні очі переконатися й винести вердикт: чи ви є звичайними брехливими шахраями, чи ви справді палко закохані й плануєте найближчим часом зіграти весілля!

Дядько розлючено, запекло вигукнув це й тицьнув своїм вказівним пальцем прямо в бік Іана.

— Почнемо з чоловіка. Облиш свої шляхетні міни й викладай мені все від самого початку: максимально детально, покроково й у найменших дрібницях розкажи, як саме ви вперше зустрілися й що між вами відбувалося!

Іан, якого так несподівано обрали першою мішенню для атаки, на мить зніяковів, а на його обличчі з'явився легкий вираз розгубленості.

Проте, зорієнтувавшись, що мій геніальний план «спочатку врізати як слід по обличчю» поки що довелося відкласти в довгу шухляду, він глибоко вдихнув і заговорив своїм низьким, оксамитовим і повільним голосом:

— Усе почалося рівно вісім років тому, коли ми вперше зіткнулися як суперники на імперському турнірі…

Його глибокий, спокійний тембр повільно й розмірено розливався по кімнаті.

Він почав детально згадувати ті далекі часи, коли їм обом було всього по чотирнадцять років і вони вперше схрестили свої гострі клинки на чемпіонаті з фехтування.

— Я досі в найдрібніших деталях, як зараз, пам'ятаю ту саму мить, коли крізь блиск холодної сталі наших мечів наші погляди вперше зустрілися одне з одним…

Його голос звучав надзвичайно буденно, але водночас у ньому відчувалися такі трепетні, глибокі нотки щирої ностальгії, що я мимохіть сама почала ловити кожне його слово й повністю занурилася в цю розповідь.

Навіть суворий дворецький, який до цього дивився на нас із відвертим скепсисом, презирством і засудженням, раптом зацікавлено примружив свої очі й подався вперед.

— Попри твою зосереджену, сувору міну, довкола твого обличчя так неймовірно й витончено розліталися бузкові пасма волосся… Це було так красиво, а твоя велична, горда постава, з якою ти тримала руків’я свого меча, виглядала настільки серйозною й чарівною, що для мене в ту ж мить повністю зникли всі навколишні звуки, і я перестав чути навіть шалені, оглушливі вигуки та овації глядачів на трибунах…

Я відчула, як мої щоки миттєво почали наливатися яскравим, палючим рум'янцем.

Звісно, я чудово розуміла, що все це — лише вигадка, частина нашої ідеально продуманої акторської гри в закоханих, проте від цих його слів мої кінчики пальців на ногах чомусь солодко й лоскотно защеміли.

Адже ту нашу саму першу зустріч на арені я й сама, пам'ятала просто бездоганно.