Розділ 69 — Розділ 69. Між романтичними стосунками та акторською грою (7)

Звісно, наша перша зустріч насправді не була такою прекрасною й витонченою, як її щойно змалював Іан.

Тоді, зазнавши нищівних образ та зневаги від синів маркіза Абедеса, я вийшла на арену проти Іана, переповнена люттю.

І зазнала жахливої, нищівної поразки.

Коли я розпласталася на землі, чотирнадцятирічний Іан шляхетно простягнув мені руку, а я тоді…

«Гарний був поєдинок…»

«Відвали, виродку. Це тільки для тебе він був, курва, гарним!»

Я з силою відштовхнула його долоню й брутально вилаялася прямо йому в обличчя. Це була класична поведінка типової лиходійки, яка просто не здатна гідно й шляхетно прийняти поразку від великодушного переможця.

Поки я подумки зітхала, згадуючи часи свого бурхливого й безглуздого підліткового максималізму, Іан упевнено вів далі:

— Проте це було лише перше враження. Згодом вона перетворилася на справжню занозу: поводилася як цілковита мерзотниця, без жодних причин сипала лайкою й підступно атакувала нишком, тож її поведінка виглядала настільки огидною, що я просто почав її ігнорувати.

Це брехня, але вона настільки детально й точно відтворювала реальні факти мого минулого, що мені аж стало незручно й соромно перед присутніми.

— Роки минали, ці безглузді сутички накопичувалися, і з часом я навіть геть забув про те саме перше трепетне хвилювання, яке відчув під час нашої найпершої зустрічі.

Я зніяковіло посміхнулася й легенько почухала пальцем щоку.

— Проте одного дня рівень її лайки раптом став значно нижчим, а кількість безглуздих, безпардонних та підступних нападів нишком помітно зменшилася.

Це однозначно не було схоже на витончений комплімент, але чому моє серце від цих слів раптом так дивно й шалено забилося?

— Тож я подумав, що вона не така вже й погана людина, як здавалося. А коли ми почали бачитися рідше, мені стало цікаво. Ця цікавість почала мене турбувати, і я почав спостерігати за нею ще пильніше...

Іан продовжував говорити, навіть не дивлячись у мій бік.

— Коли ти довго спостерігаєш за кимось, ця людина врізається тобі в пам’ять. А коли вона врізається в пам’ять, ти починаєш думати про неї навіть у ті дні, коли її немає поруч...

— Типовий представник дурної людської істоти.

Перш ніж Іан устиг договорити, мій дядько важко зітхнув і безцеремонно перебив його.

— Нерозумні люди завжди так чинять: коли зазвичай добра людина бодай раз розізлиться, вони проклинають її, мовляв: «Та що з нею не так?»

Він повчав далі:

— З іншого боку, якщо людина, яка завжди поводилася як остання наволоч, бодай раз зробить щось хороше, вони одразу розчулюються й захоплюються.

З абсолютно цинічним виразом обличчя він відверто насміхався з Іана.

— Схоже, ти один із тих дурників.

Уся моя піднесена атмосфера, яка щойно витала в повітрі, вмить розлетілася на друзки. Перетворити таку романтичну історію на звичайну людську дурість за одну мить ... Попри свою привабливу зовнішність, цей чоловік досі залишався неодруженим, і тепер мені стало абсолютно зрозуміло чому.

Дворецький, який теж трохи захопився розповіддю, подивився на дядька з виразом глибокого розчарування.

— О... ну, це...

Навіть Іан, здавалося, трохи розгубився. Проте в цей момент перстень на моїй правій руці раптово спалахнув. Це означало, що принц Роберт знову намагається зв’язатися зі мною. Він надсилав сигнали ледве не кожні кілька годин, і це вже починало не на жарт дратувати.

Побачивши це, Іан раптово міцно схопив мене за руку.

— Навіть якщо й так, я нічого не можу з собою вдіяти.

«О? Чи не занадто він переграє? Невже в ньому зараз прокинувся дух суперництва проти мого дядька?»

Чи то знаючи про мої думки, чи то ні, Іан стиха додав:

— Мені байдуже, якщо вона поводитиметься зі мною грубо. Але я терпіти не можу бачити, як вона стає ближчою з кимось іншим.

— Що?

— Я хочу одноосібно володіти її увагою. Навіть якщо цією увагою будуть лише ненависть та огида.

Я пропустила слова Іана повз вуха, боячись, що дядько помітить магічний артефакт, тому поспіхом міцно притиснула дорогоцінний камінь, щоб надіслати принцу Роберту сигнал відбою. Нам зовсім не потрібно було виказувати, що ми маємо при собі таку річ.

«Чому принц Роберт зв’язується зі мною так непотрібно часто? Зачекайте. Роберт, Роберт...»

Думаючи про принца Роберта, я раптом усвідомила один важливий факт. Тоді менеджери казали, що не можуть допитати людей, бо ті не пам’ятають минулого. Саме тому принц Роберт наполіг на допиті Ріарда і зрештою залишився моїм боржником.

Схоже, мені не доведеться робити дурниць і першою лізти в бійку проти власного дядька.

Я забігала очима, а потім раптово звернулася до нього:

— Вельможний пане правителю, чи знаєте ви, бува, Оскара Рейнфілда, чоловіка з безжальним і безсердечним характером? А як щодо Мерилін Рейнфілд, такої наївної, ніжної та м’якосердої жінки?

Почувши мої слова, дядько роздратовано й спантеличено вигукнув:

— Що за нісенітниця? Чому ти раптом заговорила про них? І взагалі, ти все переплутала.

У його роздратуванні не було нічого дивного, адже він бурчав від самого початку нашої зустрічі. Проте суть його відповіді заслуговувала на особливу увагу.

— Оскар Рейнфілд ллє сльози, як талий сніг посеред літа, а от Мерилін Рейнфілд має характер, міцніший за залізну акулу.

Я подумки кивнула.

Він справді чітко й правильно пам’ятав минуле. Таку реакцію неможливо було зіграти, просто натягнувши на себе чужу подобу. Він дійсно чудово знав цих двох людей і бездоганно пам’ятав їхні справжні вдачі.

— Ви що, приїхали зі столиці? Я чув, що вони схиблені на грошах. Як вони там? Ну, враховуючи, які вони обоє спритні та вмілі, у них точно все гаразд.

Я сама того не помічаючи, міцно стиснула руку Іана і з глибокою повагою вклонилася дядькові. Тепер не було жодної потреби приховувати правду.

— О... Вітаю вас. Я не очікувала, що ми зустрінемося отак...

Хоч як крути, якщо тільки дядько не перебував під дією чорної магії, він у жодному разі не міг бути спільником Ланелли. Навпаки, якщо розповісти йому про звірства, які скоїла Ланелла, він, найімовірніше, оскаженіє від люті. Адже коли він вимовляв імена моїх батьків, у його очах промайнула невимовна, щира турбота, яку неможливо було приховати.

— Мене звати Анабель Рейнфілд. Тобто...

Щойно дядько почув моє ім’я, його очі широко розплющилися від подиву.

Я ніяково додала:

— Рада знайомству. Я ваша старша племінниця.

***

Я детально розповіла дядькові Ніку про все, що сталося.

— Тобто ви двоє — фальшиві закохані?

Вислухавши моє розповідь, дядько Нік схрестив руки на грудях і різко запитав:

— І ви прибули до моїх земель, щоб розслідувати справу про торгівлю людьми? І вважаєте, що це пов’язано з чорною магією?

— Так.

Я знову крок за кроком виклала дядькові Ніку всю історію наших пригод. Звісно, я вирішила промовчати про те, ким насправді є Іан, і про те, що за нами стоїть кронпринц Роберт, оскільки вважала це зайвим. Доки всі проблеми не будуть остаточно розв’язані, обережність у кожній дрібниці залишалася нашим головним правилом.

— І... ти стверджуєш, що Ланелла підмінила тебе іншою, мертвою дитиною?

— Саме так.

— І як я маю в це повірити? Як мені повірити, що ти справді дитина Оскара та Мерилін?

Це було цілком закономірне й слушне запитання.

— Ланелла прожила на півдні понад двадцять років. Навіть після того, як я став правителем, вона працювала на невеликій фермі в наших угіддях і весь цей час підтримувала зі мною близькі, дружні стосунки.

Я подумки похитала головою. Як ми й припускали, Ланелла справді переховувалася тут, у Каронді. І її зв’язок із чорною магією тепер здавався беззаперечним. Наші здогадки про те, що правитель Каронди може бути причетний до чорної магії, теж частково підтвердилися. Вона просто скористалася своїми давніми зв’язками ще з часів притулку, замилила дядькові очі й спокійно творила свої жахливі безчинства прямо в нього під носом. Як то кажуть, найтемніше місце прямо під лампою.

— Зачекайте хвилинку. Ви сказали «на невеликій фермі»?

Навіть без ретельного огляду було очевидно, що це не якась там маленька ферма, а величезне підприємство з виробництва чорної магії.

— Чи не могли б ви розповісти мені про ті дивні речі, що кояться у ваших землях? Ви можете поділитися цим, навіть якщо досі не вірите мені.

Дядько із глибокою тугою на обличчі важко зітхнув і відповів:

— Одного дня молоді люди, які щойно досягли повноліття, починають раптово зникати. Вони зникають безслідно, ніби крізь землю провалюються... Тому всі довкола припускають, що це не звичайне зникнення, а саме торгівля людьми.

Тепер мені став зрозумілий справжній зміст слів Поля, який попереджав, що «тут молодь перебуває в найбільшій небезпеці».

Дядько повільно вів далі:

— Більшість із них так і не вдалося знайти. Однак траплялися дивовижні випадки, коли деяких людей знаходили в інших регіонах. Проте кажуть, що всі вони ставали вкрай дивними.

— Дивними? Що ви маєте на увазі?

— Майже всі вони створювали сім’ї на чужині й осідали там.

Саме по собі створення родини в інших краях було цілком звичною справою. Проте сповнений скорботи голос дядька зазвучав знову:

— Але вони навіть не пам’ятають, коли, де і за яких обставин залишили Каронду. Вони просто, наче папуги, повторюють одну й ту саму фразу: «Я живу з цією людиною». Це виглядає так, наче...

Я серйозно перебила його, закінчуючи думку:

— Наче вони повністю втратили власне «я»?

— Саме так.

Тепер сумнівів не залишалося. Це був очевидний і безперечний прояв чорної магії. Ба більше, якщо поглянути на цю ситуацію під іншим кутом, я, здається, вже здогадувалася, що саме було тим нахабним «джерелом чорної магії», яке керувало цим процесом у Каронді, адже ця історія здавалася мені дуже знайомою.

— Щодо тієї маленької ферми, де працювала Ланелла...

Я подивилася йому прямо в очі й поставила запитання, у якому була майже впевнена:

— Там, випадково, не розводять тварин?

— Тварин?.. Ну, звісно, це ж ферма, тож кілька голів там тримають. Але...

Щойно розмова знову повернулася до особи Ланелли, голос дядька миттєво став холодним, як лід.

— Я прожив пліч-о-пліч із Ланеллою в притулку все своє дитинство, тож час, протягом якого я знаю її особисто, перевалив за тридцять років.

Він пильно подивився на мене й додав:

— І ти хочеш, щоб я ось так просто повірив тобі — підозрілій дівчині, яку я бачу вперше в житті?

З точки зору здорового глузду, ми дійсно бачилися вперше, і його цілком природна настороженість була виправданою. Звісно, я прибула сюди зовсім не для того, щоб шукати втрачених родичів, тому його слова анітрохи мене не зачепили.

— Вам і не обов’язково вірити мені на слово. Ви зможете в усьому переконатися самі, коли ми схопимо Ланеллу й приведемо її сюди.

Я відповіла спокійно й упевнено. Ба більше, мені здався очевидним один дуже простий шлях.

— У такому разі, дядьку, просто покличте Ланеллу сюди. Але в абсолютній таємниці, щоб вона не знала про наш візит. Зберемося всі разом і розкриємо правду.

Оскільки вони підтримували близькі стосунки, це була б ідеальна пастка. Проте мій геніальний план умить зазнав краху.

— Вона нещодавно вирушила до столиці.

Дядько насупився й додав:

— І відтоді так і не повернулася.

Почувши це, ми з Іаном одночасно заціпеніли, а наші обличчя зблідли. Ми миттєво перезирнулися й без слів зрозуміли, що нас обох пронизала одна й та сама думка.

Ланелла, яка все життя безвиїзно перебувала на півдні, ні за що б не стала ховатися в іншому місці. Тим паче, що банда работорговців у Каронді досі залишалася на волі. Вона стовідсотково таємно повернулася до Каронди й переховувалася десь тут. З того факту, що вона не повідомила про це дядька, можна було зробити два очевидні висновки.

По-перше, Ланелла, ймовірно, злякалася, що дядько рано чи пізно дізнається правду про моїх батьків та про мене, тому вирішила більше ніколи не з’являтися перед ним.

По-друге, це означало, що дядько більше не мав для Ланелли жодної практичної цінності, а отже, його життя тепер перебувало в смертельній небезпеці.

— Дядьку, послухайте мене уважно...

Коли я поспіхом звернулася до нього, він, здається, трохи здригнувся від несподіваного звернення «дядьку» і ніяково прокашлявся.

— Кхм, кхм. Кха. Кхм... Д-дядьку?