Розділ 7 — Розділ 7. Бажання втекти (6)

— Ну, як усе пройшло? — випалив Ріард, щойно я переступила поріг дому.

Він був переконаний, що я ходила особисто пересвідчитися в пораненні Іана.

— Провалом, — буркнула я, навіть не дивлячись у його бік. — Іан здатний зреагувати на таку швидкість обвалу. Треба було купувати дорожчу вибухівку.

Навіть у такий момент було очевидно, що цей терористичний акт провалився через його жадібність і спробу заощадити на дешевих бомбах. Ріард важко зітхнув і притиснув долоню до чола.

— От халепа… — процідив він, а потім додав із запалом: — Нічого, не переймайся. Попереду ще багато можливостей.

«Ага, можливостей опинитися за ґратами», — подумала я.

Цього разу все було на межі. Пізніше, коли підозріливий Іан проведе ретельне розслідування, до звинувачень у справі «Гібіскуса» додадуть ще й «замах на вбивство принца». Ріард знав, що Іан регулярно бронює віддалений столик у ресторані «Гібіскус», тому й підлаштував усе це. Але він і уявити не міг, що співрозмовником Іана був принц Роберт.

«Звісно, з інформаційною мережею Ріарда це було йому не під силу», — роздумувала я, піднявшись у свою кімнату та гепнувшись на ліжко. — «Він і гадки не мав, що Іан та Роберт настільки близькі друзі».

Якби я сама була принцом, я б теж хотіла дружити з Іаном. Найсильніший мечник у цьому світі, пристойна людина, неймовірна родина, ще й політичні інтриги його зовсім не цікавлять.

«Заздрю я цьому баффу головного героя… Ех», — зітхнула я.

Окрім відсутності лагідного характеру, Іан Вейдрос мав усе. Не дивно, що згодом він поєднає долю з такою ж ідеальною головною героїнею. Зрештою, жанр цього роману — романтичне фентезі, тож й Іану довелося грати свою роль у любовному сюжеті.

Щоправда, відгуки читачів були прохолодними. Оскільки він був надто ідеальним і в усьому керувався здоровим глуздом, багато хто вважав його «прісним». Він не робив нічого поганого, тому й не чіпляв — занадто нормальний.

«Ну, як на мене, для спільного життя нормальність — це найкраща риса», — розмірковувала я.

Психопати й збоченці цікаві як герої чужих романів, але боронь боже мати такого за коханого. Проте в цьому світі Іан був тим самим чоловіком, з яким у мене ніколи не могло бути «рожевої» романтики.

«Треба підібрати собі когось схожого на Іана, але простішого — таку собі "лайт версію": симпатичного й адекватного».

Я відчувала, що цього разу Іан просто так справу не облишить. Він точно схопить мене і почне допитувати. Придумавши приблизні виправдання, я нарешті заснула. Якщо він почне лізти в душу, я просто наговорю йому проклять і втечу.

Те, що «колишня я» постійно поводилася нелогічно й безглуздо, зараз навіть допомагало — ніхто не дивувався моїм диким вибрикам.

Однак наступного дня на мене чекав сюрприз.

— Вітаю вас.

До нашого будинку завітав рожевоволосий юнак, який завжди крутився біля Іана.

— Мене звати Аарон Рейнфілд.

Він мав миловидну зовнішність і широко всміхався. Його грайлива манера спілкування була повною протилежністю стриманому Іану. Я розгубилася, бо чекала на візит самого Іана.

— Я не лише ад'ютант пана Іана, а й співрозмовник пані Леслі… тобто Її світлості герцогині.

Аарон і раніше поглядав на мене з цікавістю, але ніколи не наважувався заговорити. Власне, я взагалі намагалася не мати нічого спільного з лицарями Вейдрос, окрім самого Іана.

— Пані Леслі виявила бажання бачити вас, тому я прибув, щоб супроводити вас до неї.

Леслі? Герцогиня Вейдрос? Мати Іана?

«Що, в біса, відбувається?» — промайнуло в голові.

***

Я безліч разів уявляла, як Іан здає мене владі і я опиняюся у в’язниці, але запрошення від його матері не входило в мої плани.

Леслі Вейдрос теж була мечницею.

Геніальна фехтувальниця простого походження, вона завжди посідала друге місце. Тим єдиним, хто завжди перемагав її, був сам герцог Вейдрос. У молоді роки вони були запеклими суперниками. Подейкували, що коли вона отримала травму й більше не могла тримати меч, герцог освідчився їй, поки вона згасала від туги.

Усі ці подробиці я знала з пліток моєї матері Кейтлін. Її аж корчило від заздрощів через те, що «бідна простолюдинка спіймала цілого герцога». Мати вигадувала всілякі нісенітниці: мовляв, Леслі прикинулася хворою або спокусила його за допомогою меча.

Самій же Леслі було байдуже до Кейтлін. Вона взагалі до всього ставилася легко. Навіть коли її син став найсильнішим мечником, вона сприйняла це як належне: мовляв, у шлюбі першого та другого номерів інший результат і неможливий. Це була вся інформація, яку я мала. Просто щира жінка, яка не приховує свого походження.

Зрештою, половина того, про що базікала Кейтлін, мабуть, просто дурниці.

Вперше я потрапила до маєтку Вейдрос не через паркан, а через парадну браму в кареті. До того ж карета була розкішною.

— Не варто було надсилати такий дорогий екіпаж.

Хоч я і була простолюдинкою, я звикла розмовляти з Іаном зухвало й «на ти». Тож і з його ад'ютантом вирішила триматися так само, щоб не порушувати звичний образ. Аарону, здавалося, було байдуже.

— Все гаразд. Вона була мені потрібна, тож я нею і скористався.

— …

— Ваші останні прокльони справді справили на мене враження, — серйозно видав він, сидячи навпроти. — Чесно кажучи, раніше ваша лайка була дещо брудною і позбавленою смаку, але прокляття про сендвіч… Це було справжнє мистецтво. Я не хотів пропустити жодного слова.

Тож я повторила йому прокльони, які він міг пропустити минулого вечора. Аарон схвально кивнув.

— Саме так. Ключовий момент не в тому, що ніготь відпадає, а в тому, що він ледь тримається і теліпається.

Хоч він і здавався дивакуватим, Аарон Рейнфілд теж був видатним майстром. У дванадцятирічному віці він взяв участь у турнірі, але після цього більше не з'являвся на змаганнях. Його першим суперником виявився чотирнадцятирічний Іан. Вилетівши в першому ж раунді, він переключився на оцінювання інших із глядацької трибуни. Коли його питали про причину, він відповідав, що оскільки перше місце йому все одно не світить, краще зберегти гордість, програвши лідеру в першому ж турі — це його «переможна стратегія».

У його словах була логіка, тож об’єктивно оцінити його рівень було важко. Але авра меча, що йшла від нього, була неабиякою. Не дарма він був ад’ютантом Іана навіть без офіційного рейтингу.

— Але все ж… — обережно спитала я, виходячи з карети, — навіщо герцогиня мене покликала?

— Певно, хотіла побачити, — відмахнувся Аарон, уникаючи конкретики. — Головне, що це запрошення на обід. Леслі дуже просила, тож мій батько особисто приготував чудові страви.

— Твій… батько?

— Так. Мій батько — Оскар Рейнфілд.

Я дивилася на нього з нерозумінням, мовляв, «чому я маю знати ім’я кухаря герцога?». Аарон здивовано кліпнув очима.

— Ви не шоковані?

— А мала б?

— Це ж Оскар Рейнфілд! Той самий відомий Оскар Рейнфілд! Не знаєте мережу ресторанів «Рейнфілд»?

Я попорпалася в пам'яті — нічого. Аарон зітхнув і похитав головою.

— Анабель Надіт… Ви справжня дурепа, яка не бачить нічого, окрім Іана Вейдроса…

Мені не сподобалося це сумнівне зауваження, але я промовчала. Він же продовжив бурмотіти під ніс:

— Дивно. Мені казали, що родина Надіт завжди святкувала дні народження в нашому головному ресторані.

“Мати й Ріард?”

І справді, на кожен день народження Кейтлін та Ріард кудись зникали вдвох на весь вечір. Помітивши мій похмурий вираз обличчя, Аарон рішуче додав:

— Просто скуштуйте його їжу.

Я прийшла на зустріч із матір’ю Іана, а розмова чомусь звелася до обіду. Це було безглуздо. Хто в такій напруженій ситуації зможе спокійно їсти?

***

Цією «божевільною» виявилася я.

Їжа не просто «лізла в горло» — вона зникала з тарілок із неймовірною швидкістю.

«Боже мій. Це не їжа, це витвір мистецтва», — думала я, насолоджуючись кожним шматочком.

Пані Леслі сиділа навпроти й теж «штурмувала» свою тарілку. У моїх очах вона миттєво зросла в статусі.

Жінка з чорним волоссям і червоними очима виявилася дуже простою у спілкуванні. Вона сказала, що спочатку треба поїсти, а вже потім розмовляти, і справді зосередилася лише на їжі.

— Коли я стала герцогинею, перше, що я зробила — запропонувала Оскару Рейнфілду стати шеф-кухарем маєтку, — рішуче промовила Леслі. — Знадобилося три роки, щоб він погодився переїхати сюди.

Увесь обід ми говорили виключно про їжу. Оскар навіть особисто виніс головну страву. Я уявляла його собі як огрядного дядечка, але він виявився підтягнутим красенем середнього віку. Рожеве волосся, блакитні очі, високий зріст — він був дуже схожий на Аарона, тільки старший.

— Я вперше їм щось настільки смачне! — вигукнула я між заходами. — І ніколи не бачила, щоб страви подавали одну за одною на різних тарілках!

Леслі нахмурилася.

— Одна за одною? А як ти зазвичай харчуєшся?

— Мати й Ріард кажуть, що мені не можна гладшати… Тому я переважно їм заморожене м’ясо Іфера без жодних спецій.

Моя звична їжа порівняно з цим обідом була навіть не тарілкою, а просто жахливим «людським кормом».

— Іфер? Той самий малий монстр із лісу? — перепитала Леслі.

— Так, саме він.

На мої слова відреагував Оскар, який якраз готувався різати м’ясо.

— Іфер? Та ще й заморожений? Це ж майже сміття. Таке їдять хіба що в нетрях, — промовив він.

Зіниці Леслі затремтіли. Вона запитала тремтячим голосом:

— Зачекай… То ти така худа тому, що Кейтлін та Ріард змушували тебе тренуватися, навіть нормально не годуючи?