Розділ 71 — Розділ 71. Між романтичними стосунками та акторською грою (9)

— Ліно! Ти прийшла до тями? Ні, ти й до того наче була при тямі... але що це, в біса, таке!

Мати Ліни міцно схопила доньку за руки й заридала.

— Що взагалі коїться... Ти одного дня просто зникла, чи знаєш ти, як довго ми тебе шукали й блукали всюди!

— А... мамо? Це ви, мамо?

— Так! Ліно, це справді ти, моя Ліно? Так же?

— Я... я, мабуть, збожеволіла.

Ліна затремтіла й безсило осіла на землю. Схоже, спогади, що тепер лавиною ринули в її голову, завдавали їй болю.

— Чому я... чому я так вчинила? Я просто... просто не могла позбутися думки, що мушу жити з тим чоловіком.

Дивлячись на сльози, що котилися щоками Ліни, я спокійно промовила:

— Панянко, ви не збожеволіли. Не звинувачуйте себе. Це була чорна магія.

Почувши слово «чорна магія», усі здивовано покліпали очима. Для звичайних людей це слово все ще залишалося незнайомим.

— Ч-ч-чорна магія?

— Так. Це дуже лиха магія, яка керує людською свідомістю. Щойно я знищила її джерело, і саме тому до вас повернувся розум.

Я лагідно все пояснила. А щоб перевірити припущення, яке виникло в мене ще раніше, поставила додаткове запитання:

— Ви, випадково, не губили останнім часом якийсь одяг?

— О...? Так. Коли я вивісила прання, дещо зникло. Але то був звичайний дешевий фартух...

— Схоже, це й було умовою для активації чорної магії. Вони взяли річ людини, яка мала стати ціллю, і наклали закляття.

У казці в німфи теж забрали крилату сукню, після чого вона жила з дроворубом, тож одяг безперечно слугував провідником.

Я зиркнула на дядька, який стояв приголомшений і зовсім розгубився. Коли він тільки-но вів нас сюди, то не міг приховати своєї недовіри, а коли я без зайвих розмов влаштувала підпал, він узагалі казився, дивлячись на мене як на божевільну.

— Мабуть, ви, дядьку, мали стати першою ціллю... Проте їм ніяк не вдавалося поцупити ваш одяг чи особисті речі, тому вони зазнали невдачі.

Виходить, завдяки тому, що він не тримав слуг і вкрай прискіпливо сам стежив за своїм майном, йому вдалося уникнути дії чорної магії.

— Не може бути... Невже саме тому Ланелла від самого початку так наполегливо просилася в служниці до мого замку?..

Обличчя дядька Ніка спотворилося від розпачу.

— А, вона просилася в служниці?

— Так. Але я відмовив, бо мені було шкода грошей на її найм.

— Чудово. Це все завдяки вашій дивакуватій скупості. Яке ж щастя.

Похваливши дядька, я озирнулася довкола. Оскільки спалахнула пожежа, місцеві жителі галасливим натовпом зібралися подивитися на видовище. Помітивши їхні спантеличені обличчя, я з запізненням вирішила представитися:

— Ми... ну, ми слідчі з чорної магії, які прибули зі столиці. Щось на кшталт цього.

Оскільки звичайні люди нічого не тямили в чорній магії, а місцеві жителі були майже повністю відрізані від столиці, можна було спокійно вигадувати що завгодно. До того ж це не було повною брехнею.

— О-о-о! То ви вельможні особи!

Мати Ліни округлила очі, а я, почухавши щоку, пробурмотіла:

— Ну, не те щоб аж вельможні особи, просто трохи здібні та вправні...

Поки я обережно підбирала слова, дядько безцеремонно втрутився:

— Вельможні, ще й які!

Він суворо обвів поглядом людей і гучно оголосив:

— Вона також моя племінниця. Зрозуміло вам? Ця здібна, вправна й гідна гордості дівчина — моя старша племінниця!

Після цих слів серед натовпу знявся гамір.

— П-племінниця пана правителя?

— У нього була племінниця? Стривайте, то в нього були й прямі кревні?

— Але як можна жити, зовсім не підтримуючи жодних зв'язків?

Дядько Нік поплескав мене по плечу й відрізав:

— Ми з моїм братом були надто зайняті зароблянням грошей! Нам не було коли листуватися!

Почувши це, усі навколо з розумінням закивали головами. Проте інші слова дядька Ніка змусили моє серце трохи здригнутися. Гідна гордості.

— Це моя племінниця, моя племінниця! Дивіться всі уважно. Моя племінниця, яка виконує важливі доручення у столиці!

Це відчуття відрізнялося від того, коли батьки заспокоювали мене, кажучи: «Ти є нашою гордістю вже самою своєю появою на світ». Постати перед іншими в такому вигідному світлі й перетворитися на родичку, якою хочеться хвалитися перед кожним зустрічним, було доволі приємним відчуттям.

Якщо трохи перебільшити, то тепер я, здається, розуміла, чому Іан Вейдрос живе так праведно. Раніше я іноді подумки міркувала, чи не занадто важким є тягар, коли тебе, як Іана, визнають абсолютно всі, але то були геть марні хвилювання. Похвала, увага та захоплення — усе це було справді надзвичайно приємно.

— То... ви нарешті визнали мене своєю племінницею?

Я запитала тихо, зі спантеличеним виразом обличчя, а дядько Нік громоподібно відповів:

— Хіба після всього побаченого знайдеться хоч один бовдур, який не повірить, що ти моя племінниця!

На щастя, сам дядько Нік бовдуром не був.

— Кхм... Вибач, що спершу сумнівався в тобі.

— Усе гаразд. Насторожено поставитися до племінниці, яку бачите вперше — це цілком природно. Навряд чи у світі знайдеться людина, яка б на власному досвіді сильніше за мене відчула, що не можна сліпо вірити кожному, хто заявляє про кровні узи.

Саме в цей момент двері хатини з гуркотом відчинилися, і Іан ногами виштовхав назовні дві непритомні постаті, змусивши їх покотитися по землі. Однією з них була Ланелла, чиє обличчя я колись упізнала в ательє моєї матері.

— Л-Ланелла... Але ж коли я вчора вранці питав у Рейберна, він сказав, що Ланелла так і не повернулася.

Дядько Нік приголомшено пробурмотів це, а я підбігла й насамперед щосили штурхнула обох непритомних негідників. Іан одразу ж підсунув їх зручніше, щоб мені було легше копати, і зауважив:

— Я розумію, що ти хочеш їх убити, але вбивати не можна. Нам треба їх допитати.

— Я знаю.

Я копала їх обох, доки не вгамувала лють, і щоразу Іан дбайливо повертав їхні тіла під правильним кутом у початкове положення.

Повністю зігнавши на них злість, я вкрай грубо зв'язала їх мотузкою і, важко дихаючи від обурення, промовила:

— А щодо Ланелли... Цю істоту я особисто змушу впасти на коліна перед моїми батьками.

— У цьому я тобі перешкоджати не буду.

Іан кивнув, на мить затримав на них погляд, а потім запитав:

— Але, Анабель, звідки в тебе була така впевненість, що вони не помруть?

— Га?

— Хіба на таємному ринку Роноподія всі, хто був пов'язаний із чорною магією, не загинули на місці?

— А-а.

Оскільки після розгадки таємниці з оленем я поспіхом вирушила сюди, я так і не встигла детально розповісти про все Іану. З його боку було цілком природно мати стільки запитань.

Я, як авторка всього цього плану, невимушено пояснила:

— У випадку з Моріотом, він був людиною, яку повністю поглинуло власне бажання стати найвродливішим у світі. Проте щодо цих двох... Дядько Нік щойно згадував, що вони не мають родин чи подружжя.

— Так і є.

— Тому в мене з'явилася думка, що ці двоє діють суто заради грошей. А це означає, що вони не перебувають під впливом чорної магії, а лише цинічно використовують її.

Насправді це було припущення, яким я не хотіла ділитися завчасно, побоюючись помилитися. І лише тепер, переконавшись у його абсолютній точності, я могла говорити впевнено.

— До того ж Ланелла навіть покинула все і приїхала до столиці. Це остаточно підтвердило мою думку, що вона не є одержимою чорною магією.

— Якщо слідувати твоїй логіці, то люди, які загинули прямо на місці під час попередніх подій, були саме тими замовниками, які за допомогою чорної магії прагнули насильно отримати собі супутника життя.

— Ну, виходить, що так.

Я трохи спохмурніла й кивнула:

— Коли люди, засліплені чорною магією, прийдуть до тями... для них знову розпочнеться справжнє пекло. Адже попри навіювання, вони весь цей час щиро вважали своїх викрадачів коханою родиною і жили з цим.

Іан, здавалося, теж погодився з моїми словами, тому похмуро змовк. Проте попри все, це навіювання необхідно було зруйнувати.

Хай там як, ми чудово впоралися з усім за нашим планом. Я знищила джерело чорної магії, а Іан узяв живими Ланеллу та Рейберна.

— ...Дякую.

Я подивилася на Іана й додала:

— За те, що пройшов зі мною весь цей шлях аж сюди і так допоміг.

Своїми силами кинутися прямо в хатину, охоплену полум'ям, і миттєво скрутити двох злочинців — для цього потрібна була неабияка мужність.

Звісно, ми заздалегідь спланували швидке гасіння пожежі, але в таких справах ніколи не знаєш, як усе повернеться, та й вогонь сам по собі — штука страшна. Витягти цих двох було не менш важливо, ніж знищити оленя, і я дуже рада, що змогла без вагань довірити цю справу Іану.

З тріскотом і шумом полум'я, яке щойно виривалося вгору, погрожуючи поглинути все довкола, крок за кроком сходило нанівець. У повітрі пахло горілими посівами та стояла завіса їдкого диму, а ми ніяково дивилися одне на одного.

— За що дякувати. Я просто зробив те, що й мав зробити.

Іан повільно промовив це, а тоді неспішно підніс руку й торкнувся моєї щоки. Від дотику його пальців я з несподіванки здригнулася, а він, дивлячись мені прямо в очі, тихо сказав:

— ...У тебе тут сажа.

Я навіть не встигла нічого відповісти.

— Що це таке? Що тут коїться!

Дядько Нік раптово вклинився прямо між нами.

— Ти, затям, ти всього лише фальшивий коханець, тож не смій залицятися до моєї племінниці! Оскар узагалі знає про це, га?

— Про... про що саме?

— Про те, що цей тип із зовнішністю слизького в'юна створює довкола його доньки якусь дивну, двозначну атмосферу!

Власне, навіть коли дядько Нік ставав прямо переді мною, закрити Іана йому не вдавалося, адже той був значно вищим на зріст. Попри це, дядько Нік з усіх сил намагався заважати, навіть активно розмахуючи руками.

Я глибоко зітхнула.

Двозначна атмосфера... Де у світі можна знайти чоловіка з більш аскетичною та стриманою аурою, ніж у Іана Вейдроса?

Насправді він завжди тримав бездоганну поставу і майже не виказував емоцій на обличчі. Звісно, коли він перебував зі мною, через велику кількість безглуздих ситуацій його міміка працювала трохи активніше, ніж зазвичай. Схоже, дядько Нік надто сильно піддався впливу маскування, варто було Іану лише одягнути звичайні окуляри.

— Я запитую: Оскар знає, що до його доньки чіпляється цей тип, у якого з усіх переваг — тільки гарне обличчя!

— Ну, у нього не тільки обличчя гарне...

— Чорт забирай, я справді з’їду з глузду. І навіщо я, пошкодувавши грошей, без жодних розмов поселив їх в одну кімнату...

Як і очікувалося, без жодного натяку на справедливість чи порядність, він просто з метою економії виділив парі чужинців одну кімнату на двох.

Схоже, щойно ми повернемося до замку правителя, мені доведеться негайно розкрити справжнє ім'я Іана Вейдроса.

Примітка: ось він, підтримуючий чоловік, який готовий правильно повертати тіла, аби тільки дружині було зручно їх копати! пахаххаха