Розділ 74 — Розділ 74. Між романтичними стосунками та акторською грою (12)

Хоч як крути, єдиним впливовим аристократичним родом, якому можна було довірити захист Рейнфілдів, залишався Вейдрос.

Ніколи в житті я так не шкодувала про своє минуле, як у цю хвилину. Якби я знала, що мій суперник стане єдиною рятівною мотузкою для моєї родини, я б ні за що не поводилася так раніше.

Проте навіть у цей момент каяття я залишалася егоїсткою перед Іаном. Адже я чудово знала, що якщо щиро попрошу про захист, добрий і справедливий Іан не зможе мені відмовити.

— Оскільки проти мене вже найняли вбивцю, я планую оселитися окремо від родини й жити сама. Тому...

Я не встигла договорити.

— Анабель, досить. Можеш більше нічого не казати.

Іан повільно присів, щоб наші очі опинилися на одному рівні.

— Я, звісно ж, захищу родину Рейнфілд. Усі вони можуть оселитися в західному флігелі нашого маєтку.

Звісно, під захистом я мала на увазі саме можливість сховати їх за стінами маєтку Вейдрос. Так, щоб за будь-якого розвитку подій рід Вейдрос виявився втягнутим у цю справу. Я з полегшенням зітхнула й кивнула.

— Аарон та Оскар і так найняті родом Вейдрос. А Мерилін нехай на деякий час закриє своє ательє.

— Га?

— Ти ж не думаєш, що коли Каллон дізнається про долю Ланелли та Рейберна, то просто мирно чекатиме свого повернення до столиці? — спокійно промовив Іан. — Якщо ми хочемо гарантувати їм безпеку, це треба зробити одразу ж після нашого повернення завтра.

— А... і справді. Твоя правда. Дякую. Щиро дякую тобі. Може, в це й важко повірити, але я справді вдячна. Тоді прошу...

— Проте в мене є умова.

Мої слова обірвалися на цьому неочікуваному зауваженні. Я приголомшено і безпорадно витріщилася на червоні очі Іана.

Умова? Щоб сам Іан Вейдрос ставив умови! У момент, коли я очікувала на його звичну чисту доброзичливість, це стало для мене справжнім ударом.

«Невже у цьому світі взагалі нікому не можна вірити!»

Але вибору не було. Моє становище змушувало мене ковтати і солодке, і гірке.

— Я-яка умова? Я на все згодна.

— Ти теж оселишся там.

— Що?

— Навіть не думай жити сама, ти теж переїжджаєш.

Через ці несподівані слова я лише безглуздо покліпала очима.

— Моїй матері подобається навчати тебе, до того ж я хочу особисто зустрітися з тим майстром, якого найняли як убивцю, — сухо додав Іан. — Ні, я б дуже хотів із ним перетнутися.

У його червоних очах мигнула така жага до битви, якої я ще ніколи не бачила. Оскільки цього найманця назвали вправнішим за мене, Іан, схоже, просто загорівся азартом зустріти гідного суперника.

— Хай там як, умова саме така.

У цей момент каблучка, пов'язана з принцом Робертом, знову засяяла. Ну чому в такий важливий час він так часто нагадує про себе...

Перш ніж я встигла роздратовано відповісти на виклик, Іан, ніби це його розлютило, просто з силою притиснув камінь на каблучці пальцем.

— Не дивися на цю дурницю, дивись мені в очі й відповідай. Щойно ми повернемося до столиці...

Він вимовив це так, наче остаточно забивав цвях:

— Будемо жити разом.

Звісно, права вибору в мене не було.

***

Нік був заклопотаний аби діяти швидко.

Насамперед він звільнив та відпустив усіх чужинців, які перебували в замку правителя.

Після цього організувати нагляд за Ланеллою та Рейберном у підземеллі виявилося зовсім не важко. Пожежа посеред ферми привернула увагу безлічі місцевих жителів, які збіглися туди подивитися. У результаті всі вони дізналися передісторію цих подій.

Звісно, тонкощів на кшталт «джерела чорної магії» вони не тямили, але зрозуміли все так, що столичні слідчі якось розібралися з лихом.

Тепер залишалося приготувати святкову вечерю для Анабель та Іана. Звісно, щодо цієї вечері у Ніка були свої приховані мотиви.

Він особисто маринував стейки, коли звернувся до дворецького:

— Я дістав із сейфа у своїй кімнаті пляшку алкоголю. Подай її пізніше під час обіду.

У замку правителя не було постійного кухаря. Проте Нік непогано готував, тому, навіть самотужжю готуючи їжу для нащадка вищої аристократії, він не надто нервував.

— Пляшку з сейфа?.. — здивовано перепитав дворецький, на що Нік рішуче відповів:

— Так, вона неймовірно дорога. Але саме для таких випадків я її й беріг.

— Що правда, то правда, адже сьогодні історичний день, коли наші землі звільнилися від чорної магії...

Дворецький із розумінням кивнув, згадуючи події дня. Це дійсно був визначний день. День, коли нарешті впіймали торговців людьми, які роками тероризували Каронду.

— Мені здається, що я просто збожеволіла, — ці слова Ліни, яка щойно повернулася додому, вразили всіх. — У моїй голові раптом не залишилося жодної іншої думки, окрім тієї, що я мушу піти за Смітом і створити з ним сім'ю. Моя родина в Каронді... звісно, я сумувала за ними, але мені здавалося, що я просто не можу повернутися. Я й сама не можу пояснити, чому так поводилася.

Сміт був бандитом із сусідніх земель, який без упину залицявся до Ліни. Вона, звісно, категорично відмовляла йому, і тоді Сміт, не бажаючи відступатися, звернувся до злочинної організації, що використовувала чорну магію. Хто б міг подумати, що штаб-квартирою цієї організації виявиться маленька ферма Ланелли та Рейберна.

Зараз Ланелла та Рейберн лежали непритомні в тісному й холодному підземеллі в'язниці. Багато місцевих жителів, які втратили через них своїх рідних, прийшли до замку, вимагаючи дозволу особисто охороняти злочинців.

Хоча під словом «охороняти» вони радше мали на увазі можливість кинути в них зайвий раз каменем.

— Я хочу розірвати їх на шматки власними руками прямо зараз, але я стримаюся і почекаю, поки ці потвори отримають своє покарання у столиці!

— Мене аж пересмикує від думки, що я купував і їв продукти з їхньої клятої ферми.

Звісно, мешканці були не єдиними, хто жадав розправи над Ланеллою.

Нік, який протягом майже двадцяти років вважав її єдиною людиною на півдні, якій можна довіряти, відчував величезне розчарування через цю зраду.

Яке ж щастя, що через скупість він так і не найняв її служницею.

За словами Анабель, для накладання чорної магії вони таємно викрадали речі чи одяг... Якби він піддався на перші прохання Ланелли й узяв її на роботу в замок, то зараз і сам жив би як її маріонетка.

Хоч Іан та Анабель і залишили їх зараз непритомними, Нік збирався допитати їх першим, щойно вони очуняють.

Бачачи все це, дворецький був упевнений, що правитель вирішив дістати алкоголь виключно заради святкування.

— Що за дурниці? — грубо обірвав його Нік. — Я збираюся використати цей алкоголь, щоб у молодого герцога Вейдроса не залишилося жодного шансу пофліртувати з моєї любою племінницею.

— Що? — спантеличено перепитав дворецький.

Напій у сейфі Ніка був найкращим і найміцнішим дистилятом у цьому замку. Він був не просто дорогим, а мав шалений градус. Купивши його, Нік замкнув пляшку в сейфі й чекав понад десять років на «справді важливий день».

— То ви збираєтеся пригостити цим молодого герцога Вейдроса не з поваги?

— Про що ти кажеш? Я хоч і пасую перед владою, але маю в голові достатньо клепок, щоб продумати власну хитрість.

— Прошу?

— Навіть якщо він молодий герцог Вейдрос, я не можу спокійно дивитися, як він крутиться біля моєї дорогої племінниці — такої гарної, здібної, та ще й яка врятувала мені життя. Вона в будь-якому разі надто хороша для нього. Історія завжди твориться вночі. Вони навіть вдавали з себе закоханих, тож між ними легко може виникнути якась двозначна атмосфера, — похмуро додав Нік, устромивши ніж у стейк. — Не можна допустити, щоб вони вирішили відсвяткувати сьогоднішній успіх удвох і між ними щось спалахнуло. Тому сьогодні ввечері під приводом гостинності я буду поруч, напою його до нестями й покладу спати в іншій кімнаті. Щоб він навіть не вздумав уночі таємно прийти до спальні нашої Анабель задля святкувань!

***

Після слів Іана про спільне життя мені залишалося лише ніяково кивнути головою.

«Звучить дивно... але він каже діло».

Поки я розгублено переводила погляд, пролунав рятівний стукіт у двері.

— Вечеря повністю готова, — лагідно, зовсім не так, як учора, промовив дворецький. — Прошу спускатися до їдальні.

Коли ми спустилися, на столі вже чекав чудовий бенкет. Усе було дуже смачним, і мені навіть не треба було питати, хто саме куховарив.

«Ого, сила крові — страшна штука».

Майже всі страви за смаком нагадували те, що зазвичай готував мій батько.

— Я вчинив негарно через незнання, тож прошу вибачення. Сподіваюся, спільне перебування в одній кімнаті не завдало вам незручностей? Я вже наказав підготувати для вас, молодий герцогу, окрему кімнату прямо по сусідству.

Дядько Нік говорив з Іаном вкрай шанобливо, а я з усмішкою відповіла, що все гаразд:

— Усе добре, дядьку. Це не завдало жодних незручностей.

— Але ж чоловікові та жінці, які не збираються одружуватися, перебувати в одній кімнаті...

— Між нами це цілком припустимо. Ми чудово знаємо, що ніхто нікого не чіпатиме. Я, наприклад, спала як убита.

Я поглянула на Іана, шукаючи підтримки, але він виглядав дещо втомленим.

«Мабуть, диван і справді був незручним. Ну ще б пак, молодий пан із герцогського роду ніколи б не спав на дивані, якби не зв'язався з такою поганою компанією, як я».

Коли подали головну страву, дядько Нік запропонував Іану випити:

— Це традиційний південний дистилят, який мені було вкрай важко дістати. Радий пригостити ним такого поважного гостя.

Якщо його було важко дістати, то напій безперечно коштував шалених грошей. Я теж із передчуттям узяла свій келих і з блиском в очах подивилася на дядька.

Проте дядько Нік холодно відрізав:

— Анабель, а ти не пий.

— ...Що?

— Він дуже міцний.

— Та я стійка до алкоголю.

Звісно, моя брехня так і залишилася б непоміченою, якби Іан заперечливо не похитав головою й утрутився в розмову:

— Не вигадуй. Ти ж швидко п'янієш.