Розділ 78 — Розділ 78. Ближче тілом і розумом (2)

І наступного дня дядько покликав нас, щоб пригостити останнім сніданком.

— Анабель? — запитав дядько, подаючи гостре томатне рагу, яке чудово допомагало від похмілля. — Ну, припустимо, ми з молодим герцогом учора перебрали з міцним алкоголем, а з твоїм обличчям що не так?

— Та-а, сама не знаю. Може, через те, що спала на новому місці…

Іан, який поруч пив воду, невимушено кинув:

— Не може бути. Позавчора вночі ти спала як убита. Може, ти просто залишила вікно відчиненим?

Чесно кажучи, я навіть не перевіряла, зачинене воно було чи відчинене, тому від несподіванки аж заніміла й не знайшла що відповісти.

— Позавчора я бачив, що ти відразу вмостилася на ліжко, навіть нічого не перевіривши. А от оглядати стан кімнати перед сном — це найперша основа з основ…

— Чекайте… Невже ви двоє позавчора й справді спали в одному ліжку?

Бурчання Іана миттєво урвалося під суворим і вмить серйозним поглядом дядька.

Оскільки дядько сам створив таку ситуацію, він не міг нічого висловити, але на душі в нього явно шкребли коти.

— Ні! Ми спали окремо! — поспіхом заперечила я, а тоді крадькома запитала в Іана: — А-а що стосується тебе… Ти, схоже, учора чудово виспався на самоті?

— Не те щоб чудово виспався, просто занадто упився, — відповів Іан до образливого спокійним голосом. — Я навіть до ладу не пам’ятаю, як дістався до своєї кімнати.

Зрештою, це означало, що Іан нічого не пам’ятав і спав без задніх ніг. А через раптово викриті таємниці минулого всю ніч не зімкнула очей лише я одна.

«Ну й добре, це все справи минулих днів, мені теж треба скоріше про це забути. Так навіть краще».

Звісно, я вважала, що так краще, але не могла позбутися почуття певної несправедливості.

Дядько знизав плечима й промовив:

— Проте, як для міцного алкоголю, похмілля майже немає, чи не так? Саме тому це хороше спиртне.

— Схоже на те.

Поки ці двоє розмовляли про вчорашні напої, я зберігала мовчання. Мені було якось ніяково зустрічатися поглядом з Іаном. Хотілося якомога швидше вибратися з Каронди — раптом тоді це дивне почуття зникне?

— Покладіться на мене. Ні про що не турбуйтеся і щасливо вам повернутися.

Коли сніданок добіг кінця і настав час нашого від’їзду, дядько рішуче звернувся до Іана:

— Я пильно наглядатиму за злочинцями, допоки з імператорського палацу не прибуде лицарський орден.

— Так, залишу це на вас.

Я щиро посміхнулася й попрощалася з дядьком.

Дядько лише скрушно похитав головою й додав:

— Хто б міг подумати, що Ланелла виявиться такою мерзенною злочинницею. Я завжди вважав її дурненькою, але дуже доброю дитиною…

Я покліпала очима й перепитала:

— Вона була дурненькою?

— Вона намагалася здаватися розумною, але великим розумом не вирізнялася. Такі речі ж не приховаєш.

Ну, якщо згадати, скільки інформації вона невимушено вибовкала вчора вночі, то й справді не схоже, щоб вона була надто кмітливою. Та й те, що вона так зухвало заявилася до столиці й раз по раз вешталася в ательє моєї матері, свідчило про брак будь-якої обачності.

— Передай також мою подяку принцу Роберту. Навіть у нас, на цьому глухому півдні, його підтримка серед людей досить висока, і тепер я розумію чому.

— Підтримка висока?

— Так. Кажуть, що він — член імператорської родини, який щиро дбає про народ імперії. І те, що він звернув увагу навіть на наш край, доводить правдивість цих слів.

Він був членом імператорської родини, який водночас щиро дбав і про народ, і про імператорський престол, проте про останнє я промовчала.

Хоч я жодного разу не бачила його в очі, віднині моїм ворогом став кронпринц Каллон.

І задля того, щоб покарати цього негідника, я мала будь-що допомогти Роберту.

Існувало кілька причин, чому Роберт вирішив не переправляти банду Ланелли за допомогою магії телепортації, а наказав особисто доставити їх силами лицарського ордену.

По-перше, він мав на меті розголосити цю подію по всій країні, поки злочинців везтимуть через усю імперію.

По-друге, це був шанс вичистити залишки прибічників Каллона з імператорського лицарського ордену. Адже навіть якщо право контролю над лицарями належало Каллону, будь-хто, хто знехтує обов’язком конвоювання особи, причетної до чорної магії, буде негайно вигнаний з ордену.

Тому, якщо виникнуть спроби потаємно відпустити їх або вбити, Роберт планував одним махом відсікти цих зрадників. Бо зараз для нас найважливішим завданням було впіймати кронпринца за хвоста.

— Катуйте їх якомога сильніше. А я тим часом…

У мене також була власна мета.

— Під дахом фальшивої родини я майже весь час жила, харчуючись виключно замороженим м’ясом Іфера.

Почувши мої слова, дядько люто заскрипів зубами:

— Заморожене м’ясо Іфера?! Що за божевілля…

А тоді він зблиснув очима, даючи зрозуміти, що справу можна вважати вирішеною:

— Я змушу їх працювати до напівсмерті від голоду.

Якщо вони потраплять до в’язниці імператорського палацу, то через високий рівень поваги до прав людини з ними поводитимуться цілком пристойно. Там їм точно даватимуть щось краще за заморожене м’ясо Іфера.

Відповідно, щоб вони страждали якнайдовше, їх слід було на тривалий час залишити під наглядом людини, здатної на безжальні тортури.

— Тоді залишу це вам, дядьку. Побачимося знову згодом.

— Добре, Анабель.

Дядько тепло посміхнувся й погладив мене по волоссю.

— Я не планував їхати до столиці, але, схоже, сумуватиму за тобою.

А тоді додав із легкою тугою в голосі:

— Цих злочинців, як ти й просила, я особисто конвоюватиму до столиці. Заодно мені треба побачити й Оскара, і Мерилін, і твого молодшого брата. Раніше я думав, що родина мені не потрібна, але з віком усе бачиться інакше.

Глибокі сині очі дядька пильно дивилися на мене.

— Усе це завдяки тобі, Анабель. Дякую, що завітала до Каронди, і дякую, що стала моєю племінницею.

Зніяковівши, я лише безпорадно розпливлася в посмішці:

— Тоді і справді, бувайте здоровi!

Навіть коли ми з Іаном телепортувалися, останні прощальні слова дядька відгукувалися в мені теплом, викликаючи задоволену посмішку.

Щойно магічне перенесення завершилося, ми знову опинилися перед столичною годинниковою вежею. Мені не вірилося, що за таку коротку мить ми здолали таку колосальну відстань, — усе здавалося якимсь сном.

Одразу після нашого прибуття до годинникової вежі коштовний камінь на персні, чий термін служби вичерпався, з тихим тріском розсипався на порох.

— Ого, ось і скінчився його вік.

Я зняла перстень, від якого залишилася сама лише основа, і здивовано крутила його в руках, розглядаючи знищений камінь.

— Разом із цим підійшла до кінця і наша подорож до Каронди.

— Так.

Іан зняв свої круглі окуляри й відповів:

— І твій зв’язок із принцом Робертом теж припиняється.

— А? Ну-у… мабуть, так. Але оскільки справу завершено, хіба нам не треба піти до палацу й відзвітувати?

— Хм.

Почувши про візит до палацу, Іан на мить замислився, а тоді промовив:

— Немає потреби йти обом. Я схожу сам і про все доповім.

— О, справді?

Я несказанно зраділа, адже мені вже наперед було ніяково від думки про спільну поїздку з Іаном до імператорського палацу. Якби нам знову довелося разом сісти в ту дивну карету для побачень, я б точно не витримала тієї напруженої атмосфери.

— Так. Тобі не обов'язково бачитися з принцом.

— Тоді перекажи йому кілька слів від мене.

— Є щось, чого я ще не знаю?

— Ага. Насправді вчора вночі я таємно ходила до Ланелли.

Я взялася детально пояснювати все Іану. Мені слід було розповісти про це ще вчора, але руки дійшли тільки зараз.

— Про походження «джерела чорної магії» вона дізналася через демона.

— Демона?.. Це схоже на те, що минулого разу розповідав принц.

— Так. А друге джерело вона намагалася виявити, принісши в жертву божественну силу. Хоч це й закінчилося невдачею, але, судячи з усього, у них є якісь зв’язки у храмі.

Обличчя Іана вмить споважніло.

— Принц передбачав і це. Минулого разу він якраз згадував храм.

Мабуть, мова йшла про ті часи, коли під час раптового обшуку в крамниці товарів «Роноподія» до храму надіслали послання. Звісно, тоді відгукнулася лише сповнена щирої віри Сесіанна, а от упіймати когось іншого за хвоста так і не вдалося. Хто б не був цим спільником у храмі, він явно вирізнявся надзвичайною обережністю.

— І ще… це суто мої думки… — уникаючи погляду Іана, заговорила я: — Той іноземний майстер, якого найняли, щоб убити мене. Гадаю, він незвичайний найманий убивця. Вони діють настільки розважливо, що навряд чи пішли б на такий необачний крок, де можна легко лишити сліди.

— Я теж так думаю.

Іан, який, очевидно, теж багато міркував над цим питанням, відповів без жодних вагань. Він впевнено продовжив:

— Найімовірніше, він надішле офіційний запит на дуель, щоб усе виглядало як законна й природна смерть.

Його висновки стовідсотково збігалися з моїми. Напевно, щоб виманити мене, вони обов’язково звернуться по допомогу до Ріхарта та Елвена. Каллон мене не знає, а ці двоє, так чи інакше, весь час крутилися поруч.

Звісно, коли звістка про події на півдні розійдеться, вони можуть здогадатися, що надіслана ними записка потрапила до наших рук. З огляду на це нам і слід було будувати наступний план.

На щастя, існувала одна річ, про яку вони не мали найменшого уявлення. А саме те, що щоразу, коли я знищувала «джерело чорної магії», моя власна майстерність неймовірно зростала, виходячи на абсолютно новий рівень.

— Нам краще як слід підготуватися до цього виклику на дуель. Ми навіть можемо використати його, щоб заманити їх у пастку, — розважливо вела я далі. — І ще одне. Це дуже важливо…

Власне, це були найголовніші слова.

— Схоже, та сторона й сама достеменно не знає, чим є третє «джерело чорної магії». Ланелла казала, що їм не вистачило божественної сили для жертви демону, тому вони його не знайшли. Оскільки ми знищили вже два джерела, вони зараз, мабуть, теж гарячково шукають останнє.

Поки я це говорила, з моїх грудей мимоволі вирвалося тяжке зітхання. Щоб кронпринц імперії заради грошей та влади залучив самого демона… Коли земних методів забракло, він не поцурався притягнути у світ лиховісне створіння з іншого виміру.

Ну, звісно, кому-кому, а не мені — тій, що колись через брак таланту планувала всілякі підлості, — його судити. Хоча після того, як до мене повернулися спогади з минулого життя і моя особистість цілісно сформувалася, я щиро розкаялася у скоєному.

— Ми також мусимо його відшукати. Можливо, нам навіть доведеться випередити їх і знайти його першими.

— Я перекажу геть усе, — спокійно запевнив Іан, а тоді запитав: — Ти ж одразу повертаєшся до маєтку герцога Вейдроса? Я негайно розпоряджуся про все, щойно прибуду туди. Зможеш сама поговорити з родиною?

— А? Так…

— Допомогти тобі з переїздом я навряд чи зможу, адже маю відразу вирушати до палацу.

— Прямо зараз до палацу?

Тобто він збирався негайно піти до Роберта й викласти йому все як є.

— Так. Справа невідкладна, тому краще передати інформацію якомога швидше.

— Принц, мабуть, не на жарт здивується… З самого рання.

— Тобі нема чого хвилюватися. Він завжди прокидається на світанку.

— Хм, — я лише скептично цокнула язиком і зауважила: — Рання птаха перша допрацьовується до смерті, це якраз про нього.

— У будь-якому разі, я ж кажу, не турбуйся про це.

Іан, навіть не реагуючи на мої кпини — що аж викликало легку ніяковість, — просто змінив тему:

— Оскільки Аарон та Оскар офіційно найняті в маєток герцога Вейдроса, їм не буде важко щось вигадати для сторонніх очей.

У його словах відчувалося залізне прагнення взагалі зайвий раз не згадувати принца.

— Щодо Мерилін, то можна просто сказати, що вона взяла відпустку й улаштувалася особистою кравчинею моєї матері.

Я не встигла навіть подумати: «А як щодо мене?», як Іан одразу ж продовжив:

— А про тебе ми скажемо, що ти стала ученицею моєї матері. Зрештою, це чиста правда.

Я була вражена до глибини душі: наскільки ж ретельно він усе продумав, якщо видавав такі чіткі відповіді без жодної заминки.