Розділ 79 — Розділ 79. Ближче тілом і розумом (3)

— О.

— Мені й самому цікаво, наскільки покращилася твоя майстерність після того, як ти вколошкала того оленя.

Насправді я вже достеменно знала, що саме в мені покращилося. А все тому, що вчора вночі, коли Іан спробував мене перехопити, я зуміла блискавично ухилитися. За звичайних обставин він би точно піймав мене бодай раз.

Леслі свого часу казала, що мені бракує саме спритності порівняно з Іаном, і тепер цей недолік явно був компенсований.

— Тепер я зможу щодня спостерігати за твоєю новою майстерністю, — промовив Іан, схрестивши руки на грудях. — Я в передчутті.

— Ну, добре, — ніяково відповіла я.

Від однієї лише думки про те, що відзавтра мені доведеться щодня бачитися з Іаном у маєтку герцога Вейдроса, ставало трохи ніяково.

— Ти раніше приходила щодня, а від певного часу твої візити стали рідшими, — зауважив Іан, примруживши очі. — Сподіваюся, ти згадаєш минуле й повернеш свій колишній запал та одержимість мною. І облиш турбуватися про непотрібних людей.

Отак, за один момент, принц Роберт перетворився на «непотрібну людину».

Я насупилася й буркнула у відповідь:

— Який ще колишній запал? Я взагалі-то переродилася.

Знайшовши рідних батьків, я твердо вирішила стати зовсім іншою людиною.

Проте вчора вночі, щойно почувши ім’я «Анабель Надіт», моє серце пішло в п’яти.

Нехай у моєму житті й відбулися колосальні зміни, факт того, що колись я планувала лихі вчинки, нікуди не зник. Тією самою особою, про яку Іан із такою огидою казав «як же вона мені остогидла», була саме я.

З огляду на це, я почувалася доволі безсоромною.

Спочатку я планувала просто врятувати Іана, а після того жити своїм життям, тримаючись від нього якнайдалі… Але якось так склалося, що тепер ми стали настільки близькими, що я навіть довірила йому безпеку власної родини. А коли Леслі вручала мені меча, я ж присяглася собі стати дитиною, яка знає, що таке лицарська честь…

— Знаєш, Іане, — після хвилі вагань я обережно заговорила: — Якби Бог запитав про твоє найзаповітніше бажання, що б ти відповів?

Я почувалася боржницею перед ним, тому й запитала, сподіваючись якось віддячити.

Від мого раптового запитання Іан лише насупив брови. Проте, трохи поміркувавши, відповів цілком серйозно й розважливо:

— Мир у всьому світі?

— Овва, ну й нудно ж. Справжнісінька зразкова відповідь.

Я тяжко зітхнула й запитала знову:

— Та облиш ти ці глобальні матерії. А особисто для себе ти чогось бажаєш?

— Хтозна. Я народився, маючи абсолютно все.

Як не прикро, але це було щирою правдою, тож мені навіть не знайшлося що заперечити.

Іан пильно подивився мені в обличчя й впевнено повів далі:

— І навіть якщо знайдеться щось, чого я не маю… я докладу всіх зусиль, щоб це здобути. А якщо не вийде — просто гідно й спокійно відступлю.

Дійсно, максимально шляхетна відповідь. Мені, яка свого часу не вміла вчасно зупинитися, липла й пускала в дію найпідліші методи, від цих слів мимоволі стало соромно.

— Особливо якщо це стосується іншої людини.

— А? Ну… звісно, — зніяковіло пробурмотіла я. — Але… до чого тоді взагалі був той мир у всьому світі?

— Неможливо змусити когось бути поруч, якщо людина цього не хоче. Проте я терпіти не можу навіть думки про те, що вона перебуває в небезпеці.

— А, ось воно що. Зрозуміло.

Хай там як, я вже твердо вирішила допомогти здійснити бажання Іана. Нехай його відповідь і не вирізнялася романтикою чи оригінальністю, я все одно загорілася цією ідеєю. Зрештою, задля миру у всьому світі нам у будь-якому разі треба було спершу здолати Каллона. Моя особиста мета повністю збігалася з бажанням Іана, і це не могло не радувати.

— Тоді домовилися: ти йдеш і про все доповідаєш принцу Роберту… а я тим часом швиденько біжу до своєї родини, щоб розповісти їм про ситуацію, що склалася.

— Чудово. З маєтку Вейдрос негайно вишлють людей, щоб допомогти вам із переїздом.

— І ще одне… знаю, це дещо нахабно з мого боку, але чи можу я відтепер тренуватися на вашому майданчику?

— На нашому тренувальному майданчику?

— Ага. Треба ж мені нарешті взятися за навчання як слід. Якщо потрібно, можете навіть офіційно зарахувати мене до лицарського ордену Вейдрос.

Почувши про зарахування до ордену, Іан аж очі округлив від подиву. Оскільки він сам був чинним командиром лицарів, мої слова фактично означали присягу на вірність особисто йому.

— Навіщо заходити так далеко…

— Тільки так ми зможемо наблизити мир у всьому світі. Задля тебе я здатна й на таке, — відрізала я, змусивши його замовкнути.

Іан споважнів, глибоко зітхнув і дещо різко кинув у відповідь:

— Коли ти отак безтурботно кидаєшся подібними словами, я потім ночами заснути не можу.

— Не сміши мене.

Оскільки минулої ніч очей не зімкнула саме я, то відразу ж відпарувала:

— Позбавляти людей сну — це якраз твій головний талант.

Сказала — і сама ж зніяковіла від власних слів. Тому, навіть до ладу не попрощавшись, я стрімко розвернулася й покрокувала в бік дому.

— Побачимося пізніше!

Завертаючи за ріг вулиці, я крадькома озирнулася: Іан так і стояв на місці, наче закам’янілий. На його обличчі застиг такий вираз, ніби він гарячково намагався щось пригадати, перебираючи в голові спогади.

— На яке саме слово вона так зреагувала? Що це взагалі було? — бурмотів він собі під ніс, наче дурник.

***

Наш переїзд відбувся неймовірно швидко. Аарон та батьки сприйняли новину без зайвих розпитувань, адже недавні події в крамниці товарів «Роноподія» вже встигли їх підготувати. Я розповіла їм усе абсолютно щиро, упустивши хіба що занадто детальні подробиці про божественне одкровення.

— Тобі здається, що за цією чорною магією стоїть сам кронпринц? І через це ми всі опинилися під загрозою?

— Так.

Я винувато опустила очі й тихо пробурмотіла:

— Я стала їхньою мішенню, і мені невимовно шкода, що я наражаю вас на небезпеку…

Мені справді було соромно. Мало того, що їхня новоявлена донька виявилася колишньою розбишакою, так тепер через неї вся родина потрапила в колосальну халепу, яка загрожувала ще й їхній справі.

— Але ж це означає, що моя старша сестричка тепер бореться за мир у всьому світі! — весело вигукнув Аарон, щиро посміхаючись. — Я неймовірно пишаюся тобою, сестро! До того ж я виростав у маєтку герцога Вейдроса, тому почуття справедливості мені не чуже.

Він навіть почав наполегливо благати мене:

— Дуже прошу, обов’язково залучіть і мене до цієї справи. Сесіанна теж буде в захваті й пишатиметься нами.

Все-таки ад’ютант лицарського ордену Вейдрос мав винятково правильні життєві орієнтири.

— Невже наша донечка… разом із принцом Робертом та паном Іаном протистоїть цій лихій силі? — мама, з тривогою в очах міцно стиснула мої долоні. — Мені байдуже до мого ательє чи до будь-чого іншого, я хвилююся лише за твою безпеку, дитино моя. Тільки б ти була цілою й неушкодженою. Це ж якось пов’язано з тим, про що тоді казала свята Сесіанна?

— Так.

— І чому саме на долю нашої дівчинки випало таке тяжке випробування… Але якщо саме Господь допоміг нам відшукати тебе, то в цьому точно є Його воля…

У її словах відчувалася глибока життєва мудрість.

— Анабель…

Батько вже щосили витирав сльози, які рясно котилися його щоками. Він мав точнісінько таке ж обличчя, як і в мого дядька, але завдяки цим щирим емоціям їх можна було легко розрізнити, навіть якби вони стояли поруч.

— Мені так шкода, що ми нічим не можемо тобі допомогти…

Власне, батько завжди реагував однаково — повсякчас картав себе за те, що буцімто є надто слабким чи недостатнім.

— Ми ж не якийсь там впливовий аристократичний рід, через що ти змушена так поневірятися…

— Тату, я й сама довго картала себе за те, що виявилася такою непутящою донькою… але слухаючи вас, я розумію, що ми не маємо так думати, — лагідно мовила я, витираючи його сльози. — Давайте пообіцяємо одне одному більше ніколи не просити вибачення за те, ким ми є.

У цьому плані я була абсолютною копією свого батька.

Якщо по правді, я ще жодного разу не зробила для своїх батьків нічого корисного. Не принесла їм жодного добра, просто звалилася на їхні голови одного прекрасного дня. І попри це, вони виявляли до мене безмежну відданість і жертовність лише за те, що я їхня донька. Саме тому я хотіла зробити все, що в моїх силах, щоб прожити це життя гідно.

Тепер я нарешті повною мірою осягнула сенс слів Іана.

Нехай навіть у майбутньому рідні люди з якихось причин зненавидять мене — це можна пережити, але понад усе на світі я прагнула захистити їх від будь-якого болю та небезпеки.

— Я… Анабель Надіт, насправді тривалий час жила з надзвичайно лихими помислами. Я була справді поганою дівчиною, — промовила я, і мої очі проти волі наповнилися сльозами. — Проте зараз я щиро хочу жити правильно. Задля моєї любої родини я буду доброю, чесною та справедливою. І ставатиму сильнішою не заради людей, яких ненавиджу, а заради людей, яких люблю.

Мати ще раз міцно-міцно притисла мене до себе. На цьому всі образи та почуття провини лишилися в минулому, і ми остаточно вирішили переїжджати до маєтку герцога Вейдроса.

Сам переїзд відбувся в одну мить. За короткий час із маєтку прибув цілий натовп слуг, які взяли на себе всі клопоти. Нам практично нічого не довелося робити, і лишалось лише прийти туди.

— Ой, ну навіщо ж заходити аж так далеко… — ніяковіла я, аж поки одна з покоївок потайки не шепнула мені на вухо:

— І голова дому, і господиня були просто в нестямі від радості. Обоє в один голос хвалили молодого господаря Іана, повторюючи, що вони й не сподівалися від нього такої зворушливої турботи.

— І до чого тут взагалі зворушлива турбота?

— Наша пані шалено зраділа, бо тепер зможе час від часу ласувати пізніми вечерями від шеф-кухаря Оскара. А от чому так сильно зрадів сам герцог, я й сама достеменно не знаю.

Почувши нашу розмову, Аарон невимушено вставив свої п’ять копійок:

— Мабуть, він зрадів просто тому, що зраділа пані, бо йому подобається бачити її радість.

Ця версія здалася нам настільки логічною, що ми всі дружно кивнули на знак згоди.

— То ми й справді можемо їхати без жодних речей?

— Звісно. Просто сідайте і їдьте.

З маєтку нам прислали розкішну карету, тож сама поїздка більше нагадувала приємну прогулянку, ніж виснажливий переїзд.

— О, виходить, якщо вірити твоїм словам, сестричко, самого пана Іана в маєтку зараз немає. Він поїхав до імператорського палацу, щоб особисто відзвітувати принцу, — розважливо зауважив Аарон. — Що ж, принаймні сьогодні ми зможемо видихнути й відпочити в спокої. Бо щойно командир повернеться до своїх обов’язків у лицарському ордені, почнеться справжнє пекло, він ганятиме нас до сьомого поту.

Я, яка свого часу брала в нього індивідуальні уроки танців і на власній шкурі відчула всю його суворість, лише мовчки й солідарно кивнула.

І щойно я збиралася піднятися слідом за Аароном до карети…

— Панно Анабель, зачекайте хвилинку!

Удалині почувся тупіт копит: на шаленій швидкості прямо до нас мчав на коні принц Роберт.