Розділ 80 — Розділ 80. Ближче тілом і розумом (4)

— Ні, та куди ж це всі збираються?

Роберт із вельми спантеличеним виразом обличчя граційно зіскочив зі свого білого коня. Звісно, його раптова поява не на жарт здивувала й мене, адже я була переконана, що в ці хвилини він мав би перебувати в палаці й вислуховувати звіт Іана про події в Каронді.

— Ох… Вітаємо Вас, Осяйна Зоре Імперії, принце Роберте!

Усі мої рідні, які саме збиралися сідати в карету родини Вейдрос, на мить заціпеніли, а тоді поспіхом схилилися в глибокому поклоні.

— Облиште ці зайві церемонії, — відмахнувся Роберт, обводячи поглядом наш перевернутий догори дриґом маєток Рейнфілдів. — Щось трапилося?

У його голосі виразно вловлювалися нотки неприхованої тривоги, наче він і справді неймовірно переймався нашою долею.

Я кілька разів покліпала очима й неквапом відповіла:

— Ми вирішили тимчасово оселитися в маєтку герцога Вейдроса. Дуже хвилюємося за безпеку родини. Але Ваша Високосте, чому ви тут?..

— Ах… — від мого запитання Роберт зніяковів і дещо розгублено пробурмотів: — Ну-у… Коштовний камінь на моєму персні розсипався, тож я здогадався, що ви вже повернулися до столиці.

Від такої відповіді я просто язика проковтнула. Якщо перстень розсипався і стало зрозуміло, що ми в місті, то хіба не логічніше було б спокійно зачекати в палаці? Навіщо було стрімголов мчати сюди?

«І чому він поїхав прямо до мене, а не в маєток Вейдросів? Може, вирішив, що завітати до будинку простолюдинів куди простіше й менш зобов'язуюче, ніж до герцогської резиденції?»

Проте озвучувати думку вголос і запитувати: «Чого це ви припхалися саме до мене й створюєте зайвий клопіт?» — було б надто зухвало, тому я стрималася.

Бачачи моє мовчання, Роберт ніяково й стиха додав:

— Мені хотілося особисто переконатися, що ти дісталася цілою та неушкодженою. За ці два дні я місця собі не знаходив від хвилювання.

— Та куди там, той камінь так часто блимав, що я вже почала плутати його зі щогодинним будильником, — спокійно відповіла я.

Проте всередині в мене все перевеpнулося від збентеження, тож я мимоволі відвела погляд, уникаючи його очей. Треба ж таке бовкнути — «місця собі не знаходив»… Аж занадто палко як для принца.

Роберт теж помітно зніяковів: він лише безпорадно ворушив губами, так і не наважуючись продовжити розмову.

У цей момент Аарон, який досі лише мовчки переводив погляд з одного на іншого, вирішив узяти ситуацію в свої руки й спритно втрутився:

— Я супроводжу батьків до маєтку герцога Вейдроса першим. А ти, сестричко, завершуй розмову й неквапом наздоганяй нас.

Це було надзвичайно мудре рішення з його боку, адже мої батьки, зачувши слово «перстень», уже стояли з абсолютно спантеличеними обличчями. Згадавши їхні нещодавні балачки про моє можливе заміжжя з членом імператорської родини, я негайно підштовхнула Аарона до карети.

Навіть мені ця атмосфера здавалася більш ніж двозначною, а для батьків усе виглядало вдесятеро серйознішим.

— Саме так, швидше вези їх. Облиш зайві думки і тримай язика за зубами.

— Ой, сестро, у мене зараз у голові такий безлад, що язиком хочеться молоти як ніколи, — хмикнув той у відповідь.

— Іди вже, поки моє прохання не переросло в наказ «забирайся під три чорти».

— Ну, ти ж знайдеш дорогу до маєтку сама, п-правда? Хоча що це я питаю, ти ж вісім років вешталася туди самотужки. Дурне запитання.

Спроба Аарона згладити кути вийшла дещо недоладною: він явно затинався від хвилювання. Зрештою, його можна було зрозуміти — перед нами стояв сам принц імперії, тут будь-хто втратить самовладання.

Тим паче, що популярність Роберта серед простого люду зараз стрімко зростала. Подейкували, що він не просто якийсь там член королівської родини, а за належної підтримки народних зборів має всі шанси стати наступним імператором.

— Тоді до зустрічі в маєтку!

Випровадивши родину, я запросила Роберта до напівпорожньої вітальні маєтку Рейнфілдів. Покоївка, хоч і була зайнята зборами речей, виявила кмітливість і швиденько подала нам скромний чай із легкими ласощами. Навіть вона раз по раз кидала на нас допитливі погляди, тож не було жодних сумнівів, що вже за кілька годин уся столиця гудітиме від пліток.

Я пригнічено зітхнула, передчуваючи цей поговір, і першою порушила мовчанку:

— Власне, Іан уже вирушив до палацу, щоб особисто надати вам повний звіт.

— Знаю, — Роберт ніяково покрутив у руках філіжанку чаю. — Але коли я побачив, що магічний зв'язок обірвався, тривога виявилася сильнішою за мене. Я просто не міг спокійно всидіти на місці.

— Та що могло статися?..

— Перстень руйнується не лише після завершення телепортації, а й у разі загибелі того, хто його носить. Звісно, я розумів, що з тобою та Іаном нічого лихого трапитися не могло, але серце все одно було не на місці.

— І саме через це ви примчали до маєтку Рейнфілдів верхи на коні? — здивовано перепитала я.

Я ледь стримувала роздратування. Після такої витівки наші з ним «романтичні стосунки» стануть головною темою для обговорення серед столичних пліткарів. Навіть якщо йому кортіло якнайшвидше дізнатися про підсумки місії в Каронді, це вже було зовсім зайвим.

Намагаючись угамувати вихор думок, я поспішила змінити тему:

— Хай там як, мушу визнати, що не все пройшло ідеально.

— Що ти маєш на увазі?

— Нам вдалося схопити виконавців, які використовували чорну магію, проте прямих доказів проти кронпринца Каллона вони не дали. Зв'язок із ним поки що залишається недоведеним.

Я послідовно й у всіх деталях розповіла йому про події на півдні. Спочатку це мав зробити Іан, але оскільки обставини змінилися, довелося говорити мені. Описавши все до найменших дрібниць і згадавши, що моя родина тимчасово перебуватиме під надійним крилом дому Вейдрос, я нарешті замовкла. Роберт важко зітхнув і кивнув на знак згоди.

— Ось воно як…

— Саме так, Ваша Високосте, — похмуро підсумувала я. — Тому… Схоже, моїм мізкам доведеться забути про відпочинок і почати працювати на повну потужність.

Раніше я ніколи не обтяжувала себе зайвими роздумами чи хитромудрими інтригами. Моїм єдиним суперником був Іан Вейдрос, а з ним усе завжди було гранично ясно порівняно з іншими. Він діяв шляхетно, справедливо й передбачувано, тож жодних підступних планів проти нього будувати не доводилося. Проте зараз правила гри кардинально змінилися.

— Я планувала передати це через Іана… але оскільки ви вже тут, скажу особисто: ми не можемо просто сидіти склавши руки. Я хочу використати пастку, яку нам готують вороги, проти них самих.

— Анабель, чи можу я сказати слово з цього приводу? — лагідно перебив мене Роберт.

— Я знаю, що ви скажете значно більше, ніж одне слово, але тримайтеся в межах пристойного, — усміхнулася я.

— Ну… Якщо ти виявишся ще й геніальною стратегинею, я ризикую закохатися в тебе остаточно й безповоротно.

— О, — я відчула неабияке полегшення, дивлячись у його проникливі зелені очі. Коли такі речі озвучуються відкрито, мені стає значно легше спілкуватися.

Якщо чесно, його стрімкий візит уже наводив мене на думку, що я йому небайдужа. Це неабияк муляло мені, тому я була вдячна Роберту за те, що він сам перевів усе в жарт. Звісно, його почуття — це його особиста справа, я не маю права йому щось забороняти. Але дозволити йому по-справжньому закохатися в мене я просто не могла.

— Сподіваюся, ви ще не встигли закохатися?

— Хтозна, — ухильно відповів він.

Оскільки він не робив жодних рішучих кроків, у мене ще залишався шанс вчасно загасити цю іскру.

— Ваша Високосте, нехай уся імперія пліткує про наш майбутній роман, мені байдуже, але якщо це станеться насправді — виникнуть серйозні проблеми.

— Невже це настільки жахливо?

— Безумовно, — твердо відрізала я. — Розумію, що попри моє сумнівне минуле, я можу здаватися вам привабливою, у всіх різні смаки, і я поважаю ваше право на це. Проте тримайте, будь ласка, свої емоції під контролем. Ви чудово вмієте керувати собою, тож і з серцем розберетеся. Не розчаровуйте мене. І ніколи не забувайте, що я — жінка, яка не принесе вашому прагненню отримати престол жодної користі.

Роберт подивився на мене й недовірливо посміхнувся.

— До чого тут узагалі імператорський престол?

— До того, що вашою головною метою є трон, а зовсім не кохання.

Роберт був людиною з колосальними амбіціями, який упевнено йшов до своєї влади, і зараз це знання тішило мене як ніколи.

— Тож я щиро бажаю вам укласти вигідний шлюб за розрахунком, який відповідатиме вашим політичним інтересам, а вже потім, з часом, віднайти в ньому справжнє кохання.

Я сподівалася, що нагадування про його життєві пріоритети поверне його на правильний шлях. Роберт лише іронічно хмикнув у відповідь:

— Ну, щодо мене, то нехай буде так…

— Це не просто слова, це щира правда…

Він продовжував пильно дивитися на мене, і в його повільних словах знову почувся спокусливий тон:

— Проте твої слова звучать так, наче я для тебе не маю взагалі жодної чоловічої привабливості.

Але на таку очевидну провокацію я піддаватися не збиралася.

— Звісно, так і є, — абсолютно серйозно відповіла я. — Моїм ідеалом є чоловік, чиє обличчя та образ повністю стираються з пам'яті вже за рік після зустрічі. Хтось надзвичайно добрий, розсудливий та непомітний, повз кого можна пройти й навіть не звернути уваги.

Це було моє непохитне життєве кредо. Для того, щоб людина не залишала по собі яскравих спогадів, у ній не повинно бути нічого, що чіпляє погляд чи дратує. Тобто це має бути максимально звичайна, нормальна людина.

— А ви, Ваша Високосте, — надто яскрава постать, яка кожному врізається в пам'ять, майбутній володар імперії.

Після моїх рішучих слів Роберт лише безпорадно розсміявся:

— Ох… Навіть не знаю, чи варто мені радіти від такого компліменту, чи, навпаки, ображатися.

— Не треба вагатися, просто згадайте, що ви прагнете влади, і поверніться до своєї звичної суті. Не дозволяйте моїй неординарності збити вас із наміченого курсу.

У цей момент двері вітальні з гуркотом прочинилися.

— …Іане? — здивовано вигукнула я.

Він мав такий вигляд, наче біг сюди з усіх сил. Іан швидко перевів погляд з мене на принца, а тоді з вельми похмурим виразом обличчя рішуче сів поруч зі мною.

— Я прибув до палацу, але мені повідомили, що Ваша Високість терміново кудись поїхали, — сухо промовив він.

— О, то ви розминулися в дорозі, — легковажно зауважила я, розуміючи, як усе сталося.

Проте я й подумати не могла, що Іан примчить сюди. Була впевнена, що він спокійно повернувся до свого маєтку.

Іан пильно подивився на Роберта й повільно сказав:

— Я здогадався, що ви можете бути саме тут, тому й прийшов.

— Ну й чудово, що прийшов, — підбадьорила його я. — Спільно ми вирішимо все куди швидше та ефективніше. Якраз збиралися обговорити подальший план дій.

— Дійсно, ми досі не встигли поговорити про справу, — щиро посміхнувся Роберт, дивлячись на Іана. — Хіба що панна Анабель встигла дати мені гарбуза ще до того, як я спробував до неї позалицятися.