Розділ 81 — Розділ 81. Ближче тілом і розумом (5)

— …Що?!

Іан крикнув настільки гучно, що покоївка, яка саме розважливо несла ще одну чашку чаю, злякано перечепилася й упала.

Через це гарячий чай миттєво розлився, і у вітальні в одну мить зчинився справжній гармидер.

Роберт легенько поплескав Іана по тильній стороні долоні й промовив:

— Як не прикро, але я геть не відповідаю ідеалу панни Анабель, тож мені доведеться шляхетно й без зайвих слів відступитися.

Поки я клопоталася навколо килима, залитого гарячим чаєм, та заспокоювала перелякану покоївку, запевняючи, що все гаразд, я ледве чула тихе продовження слів Роберта:

— …Хоча й не впевнений, чи це мені під силу.

Лише після того, як вітальню нарешті привели до ладу, ми змогли знову спокійно сісти одне навпроти одного.

— Ваша Високосте, про що ви взагалі говорите? Що означає «дістав гарбуза ще до того, як спробував позалицятися»?

На це запитання Іана, поставлене з помітно застиглим виразом обличчя, я відповіла так, наче в цьому не було нічого особливого:

— Саме так, як почув. Я попросила його добре стежити за своїм серцем, зауваживши, щоб він не легковажив своїми амбіціями через те, що закохався.

А потім додала з рішучим виглядом, показуючи, що більше не бажаю повертатися до цієї теми:

— Зараз не час перейматися такими речами. На мене ж мчить іноземець, який збирається мене вбити.

Тепер, коли ми бодай ледь-ледь почали розрізняти постать нашого ворога, у нас з'явилося повно роботи. Нам потрібно було викрити спільника Каллона у храмі, а також першими відшукати третє «джерело чорної магії». А потім ми мали в будь-який спосіб викрити цей зв'язок перед усіма.

В оригінальному романі все закінчилося тим, що через три роки почали розлідувати таємниці Моріота, який на той час уже розширив свій вплив.

«Оскільки Моріота вже вбито, ми не можемо просто сидіти й чекати на такий фінал... Потрібно покінчити з цим якомога швидше. До того ж, слід знайти й решту джерел чорної магії, які в оригіналі так і не відшукали через те, що справу зам'яли».

Проте найважливішим було підготуватися до обіцяного замаху на моє життя. Зараз ми діяли, не знаючи достеменно всього одне про одного. Якщо Каллон дізнається про новини з Каронди, він також запідозрить, що ми могли перехопити записку, яку він надіслав. Та все ж, коли він везтиме з-за кордону такого майстра, аби вбити мене, то навряд чи буде надто обережним через таку простолюдинку, як я.

Оскільки це мав бути перший випадок нашого відкритого зіткнення, нам потрібно було бачити загальну картину й діяти обачно. Тому я серйозно подивилася на Роберта й вела далі:

— Напевно, той майстер, якого збирається привезти кронпринц Каллон, офіційно викличе мене на дуель? Причому так, щоб це відбулося на очах у великої кількості людей.

— ...Мабуть, що так, — важко кивнув Роберт.

— Я, звісно ж, планую прийняти цей виклик, але маю одну умову.

— Яку саме?

— Що б не сталося, я не хочу битися на очах у своєї родини. Вони ж бо збожеволіють від хвилювання.

Навіть якщо це частина мого плану, ситуація все одно може стати небезпечною, і мені зовсім не хотілося змушувати батьків непокоїтися.

— Мені здається, що кронпринц Каллон неодмінно захоче на власні очі побачити це видовище.

Саме тому я й зверталася з цим проханням до Роберта. Хіба не логічно, що Роберт, будучи членом тієї ж імператорської родини, знає Каллона набагато краще?

Каллон зараз напевно розпитує братів із дому маркіза Абедеса про мене. Оскільки ми стали ворогами, не знаючи одне одного в обличчя, доводилося шукати порад у того, хто хоч трохи краще розумів ситуацію.

— Нам потрібно першими створити такий момент... коли навколо вируватиме натовп і наш рух перетнеться з маршрутом кронпринца, але водночас мої батьки за жодних обставин не можуть туди прийти.

Інакше кажучи, ми мали самі облаштувати сцену для пастки, яку готує супротивник. Адже тоді ми зможемо використати цю пастку як слід на свою користь.

— О! — Роберт просвітлів від моїх слів і навіть раз плеснув у долоні. — Якщо йдеться про таке, то є один чудовий привід.

— О, і що ж це? — запитала я.

Судячи з такої яскравої реакції, він точно вигадав щось неймовірне.

— Скоро в імператорському палаці відбудеться бенкет на честь мого дня народження. І брат Каллон якраз прибуде до того часу, — Роберт щиро посміхнувся, дивлячись мені в обличчя. — Чи можу я запросити вас своєю партнеркою, панно Анабель Рейнфілд?

Я не змогла стримати захопленого вигуку. Ну що за блискучий план!

Якщо це бенкет на честь дня народження в імператорському палаці, Каллон, безумовно, прийде туди. До того ж, простолюдинам від природи зась відвідувати такі святкування — хіба що винуватець урочистостей запросить когось особисто. Тож мої батьки точно туди не потраплять.

Останнім часом через це точилося чимало суперечок у раді простолюдинів, яку повсюдно організовували. Вони ремствували, мовляв, що це за часи такі, коли простолюдин не може навіть потанцювати разом із аристократами.

Навколо цього питання неминуче здіймався галас. Зараз імперія перебувала на тій межі, коли через капітал станові кордони починали розмиватися. Через це повсякчас виникали суперечки, що йшли врозріз зі старими традиціями.

Проте саме в цю мить я була навіть вдячна цій традиції.

— Зачекайте, — втрутився Іан, насупивши брови якраз тоді, коли я збиралася квапливо кивнути на знак згоди. — Мені здається, з цим можуть виникнути... певні проблеми.

— Які ще проблеми? — запитала я.

На моє запитання Іан на мить зніяковів і завагався з відповіддю. Я незадоволено насіла на нього:

— Що таке? Чому ти мовчиш? Наче прискіпуєшся до рівного місця, де й проблем ніяких немає.

Іан здригнувся, а тоді повільно промовив:

— Ну... те, що ти станеш партнеркою Його Високості, означає, що між вами досить особливі стосунки.

— І що з того? Ми ж не про заручини оголошуємо. Що поганого в тому, якщо вони здаватимуться трохи особливими? Це ж усе одно димова завіса.

— Але ж партнерка... це означає, що ви й танцювати маєте весь час разом...

— Та що ти таке кажеш? Чому сиплеш якимись безглуздими аргументами? Наче бовкаєш перше ліпше, бо не можеш придумати вагомої причини.

Поки я різко відповіла, у розмову втрутився Роберт:

— Ні, панно Анабель. Якщо подумати, тут і справді є одна проблема. Іан підмітив влучно.

Почувши це, навіть Іан здивовано подивився на Роберта, а тоді квапливо набув серйозного вигляду й погодився:

— Саме так. Тут дійсно є очевидна проблема, Ваша Високосте.

Як на мене, Іан сам достеменно не знав, у чому полягає ця «очевидна проблема».

Але перш ніж я встигла замислитися, чому він так поводиться, Роберт цокнув язиком, наче щойно згадав:

— Як і сказав Іан, вам доведеться танцювати разом. До того ж, це не повинно виглядати незграбно. Тим паче, що я головний винуватець цього бенкету.

— Танцювати?

— Анабель, ти колись училася танцювати? Навіть якщо найняти найкращого вчителя, гадаю, на це піде щонайменше днів десять.

Тоді це взагалі не проблема. Я життєрадісно відповіла:

— Я вмію танцювати!

Іан поквапливо вставив свої п'ять копійок:

— Але ж це було всього кілька годин...

— Я вчилася в того, хто неймовірно добре знає кожен мій рух, причому в такому жорсткому темпі, що ефект виявився набагато кращим, ніж якби інші вчили мене десять днів.

— І все ж, твоїх навичок навряд чи достатньо...

— Той самий учитель особисто сказав, що я точно увійду в першу десятку відсотків найкращих.

Я пункт за пунктом спростовувала всі заперечення Іана його ж власними словами, які він говорив мені в минулому.

Роберт радісно перепитав:

— Ого, невже існував такий чудовий і водночас позбавлений будь-якої людяності вчитель?

— Так! Майстерність у нього чудова, а от почуття гумору геть відсутнє!

Я гордо посміхнулася й подивилася на свого наставника, який сидів поруч і витягнув мене на рівень тих самих десяти відсотків. Однак Іан, який, за моїми очікуваннями, мав би мати гордий вигляд, натомість повністю закам'янів обличчям.

— Ха, — ба більше, він виглядав якось безпорадно й розгублено.

«Ой. Чому це в нього таке незадоволене обличчя? Точнісінько такий вираз, із яким він колись дивився на мене».

У моїй голові миттю промайнули три припущення.

Перше: та ніч, коли ми танцювали разом, здається йому настільки сороміцькою, що він не хоче, аби про неї знав хтось інший.

«Ну, це цілком можливо. Адже якщо розповідати про це в усіх подробицях, доведеться згадати й те, що ми ночували в одній кімнаті удвох».

Друге: йому просто не подобається, що його близький друг Роберт бере собі за партнерку таку одіозну жінку, як я.

«Це відпадає. Я вже кілька разів чула від нього, що я не настільки вже й огидна йому».

Третє: а що, якщо... що, коли... йому просто не подобається, що я танцюватиму з Робертом?

«Невже він ревнує через те, що ми два дні вдавали із себе закоханих? Чи, може...»

Я важко ковтнула слину, дивлячись на міцно стиснуті губи Іана.

«Та ну, невже. Бути не може».

Скільки я його знала, саме такий вираз з'являвся на його обличчі, коли йому щось сильно не подобалося. До того ж, це було обличчя, яке я бачила надто часто за весь цей час.

«Невже все так, як казав дядько? Спочатку він діяв напролом, а тепер, коли я стала ставитися до нього трохи краще, я почала подобатися йому як жінка?»

Тоді це пояснювало, чому він щойно намагався завадити пропозиції Роберта під якимись абсолютно безглуздими приводами.

Звісно, думати подібне про самого Іана Вейдроса було трохи зухвало з мого боку. Проте така ймовірність усе ж існувала.

«Він же сам казав, що закохався в мене з першого погляду. Навіть якщо це було, коли ми були ще чотирнадцятирічними дітлахами».

Якщо попорпатися в пам'яті, то останнім часом між нами й справді бували досить трепетні миті.

Але я розуміла: якщо дозволю своїм думкам зайти занадто далеко, у голові зчиниться суцільний безлад. Зараз моє життя перебувало під загрозою.

«Мені б не хотілося забивати голову ще й такими складними роздумами».

Я ледве встигла вирвати з коренем почуття Роберта, тож розбиратися ще й з Іаном мені було просто не під силу.

Проте хіба думки зупиняються лише тому, що ти не хочеш про щось думати?

Навпаки, логічні висновки та підозри почали розгалужуватися ще далі.

«Невже... невже я справді подобаюся Іану? Невже він зовсім забув про старі чвари, наче у нього пам'ять як у акваріумної рибки?»

У моєму уявленні, навіть якби всі чоловіки цього світу піддалися моїй дивній чарівності, Іан мав бути тим єдиним, хто лишиться незворушним.

«...Як виявилося, у нього специфічний смак? Чи він просто трохи з'їхав з глузду?»

Поки я раз по раз крадькома позирала на Іана, Роберт світло посміхнувся й промовив:

— Тоді більше немає потреби роздумувати. Панна Анабель просто стане моєю партнеркою.

Ось так і вирішилася моя присутність на бенкеті.

Колись я думала, що зможу потрапити туди як представниця родини маркіза Абедеса, але піти туди в ролі партнерки самого принца...