Розділ 85 — Розділ 85. Ближче тілом і розумом (9)

«Перше: якщо перенесена божественна сила залишається в тілі занадто довго, виникають побічні ефекти. Тому її слід вичерпати негайно».

Це означало, що людина не може тривалий час утримувати божественну силу, отриману від іншої особи.

«Друге: після використання перенесеної божественної сили між людьми, вони починають повністю ділити всілякі думки, емоції та спогади».

— Ого, це справді жахливо, — здригнувшись, пробурмотіла Сесіанна.

Спільне розділення емоцій, спогадів та думок — сама лише згадка про це здавалася величезним покаранням.

— Хто взагалі захоче ділитися божественною силою за таких жахливих умов?

До того ж, оскільки для цього потрібна була взаємна згода, відібрати її силою було неможливо.

— Проте якщо це будуть якісь запеклі лиходії, вони в будь-який спосіб спробують це провернути.

Сесіанна спокійно перегорнула наступну сторінку й продовжила переписування, не забуваючи подумки проклинати Беллінокса.

«Поки я тут отак марно страждаю, верховний жрець, напевно, собі спокійно відпочиває».

Однак припущення Сесіанни було хибним. Насправді Беллінокс глибоко зітхав через душевні муки.

Останнім часом він зовсім утратив сон від однієї лише думки про зустріч із Каллоном. Адже він уже чесно зізнався йому, що не може знайти третє джерело чорної магії, проте кронпринц цього не прийняв. Його наказ залишався непохитним: знайти попри все.

Оскільки «джерела чорної магії» походили з іншого світу, розпізнати їх у цьому світі, звісно, було неможливо.

Перші два Каллон виявив завдяки тому, що відкопав глибоко в надрах імператорського палацу два могутні артефакти стародавньої магії та приніс їх у жертву демону. Та оскільки більше придатних для пожертви речей не лишилося, він об'єднав зусилля з Белліноксом, аби знайти останнє джерело.

Єдиним контрактом із демоном, який міг укласти священнослужитель, було принесення в жертву колосальної кількості божественної сили.

Божественна сила була благословенням, що приносило користь людям у цьому світі, тож саме її знищення вже означало зраду Бога та імперії.

Спершу, жадаючи посісти престол верховного жреця, Беллінокс охоче схопився за протягнуту Каллоном руку, проте коли він таки приніс у жертву свою божественну силу, демон нічого не відповів. Сили виявилося замало.

Кваплення не припинялося, і Беллінокс відчував, як усе всередині в нього вигорає від паніки.

Коли Каллон покинув імперію, жрець вирішив, що це слушна нагода, і відписав, мовляв, нічого не виходить і зарадити цьому немає жодної можливості.

Проте відповідь Каллона була категоричною:

«Навіть якщо доведеться відібрати в когось божественну силу, знайди третє джерело чорної магії».

Зараз Каллон якраз повертався до імперії. Ба більше, подейкували, що він наклав на карету потужну магію прискорення, тож прибуде значно раніше, ніж планувалося.

«Знайди джерело чорної магії. І тоді я зроблю тебе верховним жрецем».

Перед Каллоном Беллінокс завжди лишався в ролі слабшого. Адже хоч він і замикав список кандидатів, його власної божественної сили ніяк не вистачало для цієї посади, і саме Каллон посадив його в це крісло.

Усадити на місце верховного жреця священника з мізерною силою — ось на що була здатна справжня влада.

Звісно, якщо віддати божественну силу демону, наступне життя буде вщент зруйноване…

«Та байдуже! Я живу лише цим життям! Але все одно це якось занадто…»

Беллінокс похмуро покрутив у руках записку. Спосіб, як відібрати божественну силу, він уже знайшов, переривши Святе Письмо.

«Проте божественна сила не є вимірною величиною. Я навіть не можу точно знати, хто саме володіє її найбільшим запасом…»

Звісно, була одна людина, яка поза всяким сумнівом володіла колосальною божественною силою. Але умова про взаємну згоду була лише половиною біди, значно небезпечнішим видавалося розділення думок, спогадів та емоцій.

Тому Беллінокс написав у відповідь чесний лист, пояснюючи, чому він не може просто так відібрати чужу божественну силу.

Оскільки їхні наміри не були чистими, вони в жодному разі не могли дозволити собі розділити з кимось свої потаємні думки.

Проте за кілька днів Беллінокс отримав послання, яке повністю перекреслило всі його міркування:

«Байдуже, якщо вони про все дізнаються. Ми просто вб'ємо їх потім».

***

Минуло вже кілька днів відтоді, як я оселилася в герцогському маєтку Вейдрос.

— Анабель? Ні, ну як можна раптово стати настільки спритною? Хіба таке взагалі можливо?

Коли після вбивства оленя я вперше підняла меч перед Леслі, вона була вражена до глибини душі. Зрештою, мені довелося відкрити їй таємницю: я отримала здатність бачити джерела чорної магії, і щоразу, коли знищую їх, на мене сходить благословення. Леслі була тією людиною, якій я могла повністю довіряти.

— Ось воно що. Тож ви обоє тому й вешталися повсюди разом, знищуючи ці джерела чорної магії?

Оскільки ми вже двічі спільно здійснювали цей подвиг, Леслі легко в це повірила. А потім з утіхою додала:

— Значить, ви з Іаном тепер і товариші, і суперники! Справді цікаві стосунки. Це просто ідеально для взаємного розвитку.

— Так, це весело, — з найнуднішим і найсерйознішим виразом обличчя промовив Іан, після чого додав: — Саме тому, як і казала матінка, заради нашого спільного зростання я вирішив узяти її під свій особливий нагляд.

Почувши це, Аарон якось дивно скривився і з тугою в голосі пробурмотів:

— Особливий нагляд… Хм, це значить, що тобі доведеться цілими днями бути разом з Іаном. Сестро, заздалегідь висловлюю тобі свої співчуття щодо прийдешніх смертельно нудних днів.

Щодо того, що мені доведеться проводити з Іаном цілісінькі дні, Аарон мав цілковиту рацію.

— Анабель, виходь.

Якщо раніше це я щоранку прибігала до нього, то тепер кожного божого ранку він сам приходив по мене.

Колись усе відбувалося за таким сценарієм: спочатку я, обвівши довкола пальця вартових, зухвало вривалася на тренувальний майданчик лицарського ордену Вейдрос. Спершу кілька лицарів намагалися перегородити мені шлях, але згодом вони збагнули, що це лише марна трата часу, і невдовзі почали самі відкривати мені дорогу безпосередньо до Іана.

Тепер же розгорталася зовсім інша, але водночас дуже схожа картина.

Спершу Іан ні світ ні зоря з'являвся в саду неподалік мого флігеля і демонстративно розпочинав ранкову розминку. На початку мої рідні почувалися ніяково від такої причетності, проте дуже швидко звикли.

— Ну ж бо, Анабель. Час для тренування. Швидше йди, — і вони вже самі підштовхували мене у спину.

І у матері, і у батька була непохитна віра в те, що Іан Вейдрос обов'язково зробить їхню доньку сильнішою. Причому зробить це в надзвичайно правильний та гідний спосіб.

— Іану можна сміливо довіряти. Навіть попри минулі чвари, він із повною відповідальністю вестиме за собою товариша.

Це була правда. Проте вся проблема полягала в тому, що наші стосунки тепер аж ніяк не назвеш «поганими».

Коли підштовхувана батьками я завершувала разом із ним обхід усього величезного саду герцогського маєтку Вейдрос, Іан незмінно протягував мені воду. Оскільки саме в цей момент мене наздоганяла спрага, мені нічого не залишалося, окрім як слухняно приймати її з його рук.

— Тримай. Я додав туди один листок м'яти, це допоможе підбадьоритися.

— Учора було два, а сьогодні вже один?

— Коли було два, ти сильно морщила носа.

Ба більше, температура води була настільки ідеальною, що я могла осушити всю пляшку за один ковток.

Після перших кількох днів ми взагалі перестали ходити на загальний майданчик. За наполяганням Іана, який стверджував, що лицарі лінуються і лише витріщаються на наші поєдинки, ми зазвичай тренувалися вдвох у найвіддаленіших куточках саду.

Я проводила першу половину дня, схрещуючи мечі з Іаном, і характер цих поєдинків тепер кардинально відрізнявся від минулого. Якщо раніше я просто безпорадно відступала під його натиском, то тепер ми могли годинами вести рівний бій. Щиро кажучи, я не знала, наскільки могутнього майстра збирається привести Каллон, але навряд чи він міг бути сильнішим за теперішню мене. Хоча, звісно, навіть на такий випадок я вже підготувала стратегію.

І тепер із вуст Іана злітали слова, яких за колишніх часів я б ніколи від нього не почула:

— Ще один раунд.

Адже раніше саме я з криками «давай ще раз!» кидалася на нього.

Проте Іан ганяв мене рівно доти, доки я не вибивалася з сил, після чого одразу ж влаштовував належний відпочинок.

Ще під час уроків танців я помітила, що цей чоловік мав неабиякий хист до викладання. Він умів підлаштовуватися під рівень учня і витискати з цього максимальну ефективність.

— На, тримай хустинку. Витри піт.

Звісно, й інші його здібності були на висоті.

— Знову поповни запаси води.

Це я вже встигла відчути на собі під час нашої поїздки в Каронду.

— Візьми ковдру, а то ще застудишся.

Але я й подумати не могла, що відчуватиму таку турботу в реальному часі навіть тоді, коли нам більше не потрібно вдавати закоханих.

— Тебе покусає мошкара, тож не сідай просто на траву. Сідай ось сюди, де я постелив килимок.

— Іане.

Потай насолоджуючись цим комфортом, я деякий час мовчала, але врешті-решт таки не втрималася від зауваження:

— Тобі зовсім не обов'язково отак мене обслуговувати. Чи не занадто сильно ти стараєшся?

— Це цілком природно, — з незворушним обличчям відказав Іан. — Адже я все роблю бездоганно.

— Ну так, ти в нас в усьому ідеальний, — похитавши головою, відповіла я. — Навіть у тому, як змусити людину замовкнути.

— Сподіваюся, тебе це не обтяжує?

— Анітрохи, — невимушено відрізала я, розсмоктуючи цукерку, яку Іан прихопив із собою для відновлення мого рівня цукру. — Я не з тих, кого чужа доброзичливість заганяє в глухий кут. Мабуть, тому, що раніше я її майже не бачила.

— Зачекай. Тобі волосся в рот лізе.

Його пальці обережно прибрали пасмо, що прилипло до моєї щоки.

На мить наші погляди зустрілися. Короткочасний дотик його пальців здався мені якимось дивним, змусивши на секунду затамувати подих.

Ми стільки разів перекидалися й качалися по землі під час поєдинків, то чому ж цей крихітний дотик змусив мене інстинктивно здригнутися? Я не мала відповіді.

Схоже, з Іаном коїлося те саме, бо кінчики його вух помітно почервоніли. Попри це, він усе одно впевнено простягнув мені долоню, продовжуючи розмову:

— Віддай обгортку від цукерки. Не треба крутити її в пальцях, лише руки забрудниш.

— Іане.

Я вклала обгортку в його долоню й важко зітхнула.

— Я цілком розумію, що ти щиро занепокоєний моїми тренуваннями.

Усі в герцогському маєтку вважали, що він ставиться до мене як до товаришки по зброї й тому взяв під особливий контроль.

І ніхто не бачив у цьому нічого дивного.

Адже Іан, попри свою зовнішню холодність, славився тим, що завжди прискіпливо й дбайливо піклувався про кожного бійця свого ордену.

Проте ніхто з них навіть уявити не міг, що Іан розгорне довкола мене таку абсолютну опіку.

— Але навіщо тобі бути настільки щирим навіть у цьому бездоганному обслуговуванні?