Розділ 86 — Розділ 86. Ближче тілом і розумом (10)

— Воно не бездоганне.

Іан без перепочинку полірував мій меч і говорив далі:

— Якби я міг, то після завершення тренування особисто розім'яв би тобі всі розігріті м'язи, але я цього не роблю.

— А чому не робиш?

— …Анабель.

На моє щире запитання він лише зітхнув і мовив із таким виглядом, наче розмовляв із дурненькою:

— Ти, схоже, постійно забуваєш, що ми різної статі. — а потім рішуче додав: — Тобі-то байдуже, а от мені — ні.

— Ну, менше з тим. Чому ти тоді настільки щирий навіть у цій неідеальній опіці?

— Проблема в тобі.

Іан запитав тихим голосом:

— Якби я сказав, що сам піду на поєдинок замість тебе, і що сам уб'ю того покидька, який зазіхає на твоє життя, що б ти мені відповіла?

Я без жодних вагань миттєво відрізала:

— Сказала б, що ти здурів. — і впевнено продовжила далі: — Нехай я жила як прийдеться, але в мене є гордість людини, яка тримає в руках меч. Під яким би приводом той мерзотник не викликав мене на дуель, я принаймні ніколи не ховатимуся за чужими спинами.

Насправді я й сама чудово це розуміла.

Право на дуель можна було легко передати іншій особі. Тому найпростішим шляхом для мене було б хутко перекласти все на плечі Іана, а самій спокійно спостерігати з боку. Якби справа стосувалася не меча, а чогось іншого, я б так і вчинила. Але коли йшлося про зброю, усе кардинально змінювалося.

— Так, я викладалася на повну під час змагань із фехтування лише заради титулу. Але якби справа була тільки в цьому, я б ніколи не зайшла так далеко.

Побоюючись, що Іан і справді затято наполягатиме на тому, аби битися замість мене, я заговорила швидше:

— Я визнаю, що поступаюся тобі майстерністю, і, можливо, мені навіть доведеться вдатися до якихось підступних трюків, але я в жодному разі не стану ховатися за твоєю спиною.

Іан пильно подивився на мене, а потім повільно промовив:

— Саме тому, що я заздалегідь знав твою відповідь, мені нічого іншого не залишається.

На ці слова Іана я лише безглуздо перепитала:

— Що?

— Проте я не можу просто сидіти склавши руки, бо мені тривожно за тебе. Тому я прагну хоч якось допомогти.

Зрештою, у мене просто відняло мову. Щоразу, коли він говорив подібні речі, мені мимоволі згадувалися його слова:

«Навіть попри те, що я закохався в тебе з першого погляду».

Аби він не помітив, як шалено калатає моє серце, я поспіхом відвела погляд. А через збентеження почала молоти перше, що спало на думку:

— Я… Ну, мені ніяково таке казати, але я зовсім не та гідна людина, яка заслуговує на твою допомогу. Ти тільки згадай наше минуле.

— Навряд чи у світі знайдеться хтось, хто знає про це краще за мене.

І це була чиста правда. Але мені все одно було незручно за свої колишні витівки.

Мені хотілося бодай чимось йому віддячити, проте, щиро кажучи, він від народження мав абсолютно все, тож я навряд чи могла зробити для нього щось суттєве.

— Слухай, я справді докладу всіх зусиль заради миру в усьому світі. — перемагаючи сором, я ніяково додала: — …Оскільки ти цього так прагнеш, я викладуся на повну.

Коли я договорила, Іан якийсь час мовчав, а потім різко підвівся. Він важко зітхнув і подивився на мене згори вниз.

— Я ж просив тебе не говорити подібного.

— Це ще чому? — насупившись, запитала я. — У світі не так багато таких прискіпливих до правил і зразкових праведників, як ти. То чому б мені не виконати бажання такої людини?

Іан знову надзвичайно серйозно відповів на моє питання «чому»:

— Тому що чим більше ти так кажеш, тим жахливішим мені видається цей прийдешній бенкет.

— Га? Чому?

— Тому що вчив тебе танцювати я, і мене дратує сама думка, що ти кружлятимеш із кимось іншим.

Я тихо забігала очима. Я вже й так потайки підозрювала, що Іан до мене небайдужий, тож у цю мить мені аж подих перехопило від напруги.

— О… Ем… Ну, це ж не головне, правда? — від збентеження я поспішила змінити тему. — Дуель! Саме дуель — ось що головне. —згадавши, що це й справді серйозна справа, я з блиском в очах вела далі: — Раніше я нікого, крім тебе, не сприймала як суперника. Але тепер, коли мені конче необхідно перемогти, я навіть трохи хвилююся.

Попри мої слова, вираз обличчя Іана не пом'якшав. Сама не знаючи чому, аби хоч якось покращити йому настрій, я додала:

— Схоже, у мене вперше за довгий час з'явиться ворог, на якого я дивитимусь із такою люттю, що аж зуби скреготатимуть…

Цією фразою я хотіла підкреслити, що на нього, Іана, я більше не тримаю зла. Мені хотілося показати, що наші теперішні поєдинки приносять мені лише приємні емоції.

Однак не встигла я договорити, як Іан раптово крізь зуби процідив:

— Це мене теж дратує.

— …Що?

— Мені огидно навіть уявляти, що ти дивитимешся на якогось іншого чоловіка таким убивчим поглядом.

Я ошелешено вп'ялася поглядом у його червоні очі.

— Твоя лайка, твій лютий вираз обличчя і твій скрегіт зубами — усе це має належати лише мені…

Іан говорив це наче в маренні, але раптом різко замовк. Здається, він нарешті схаменувся й почав квапливо виправдовуватися:

— Ні, я мав на увазі… Коли ти береш до рук меч і дивишся цим убивчим поглядом, це має доволі крутий вигляд… Ні, тобто я хотів сказати…

Я з геть спантеличеним обличчям запитала:

— …Тобі що, хочеться, аби я лаяла, лупцювала й спопеляла поглядом тільки тебе?

— Ні, якщо ти так кажеш, я виглядаю якимось божевільним. — Іан зніяковіло зачесав пальцями волосся назад і поспіхом додав: — Я цілком притомна людина. І добре соціалізована.

— Зазвичай люди, які так затято це доводять, нормальністю не відрізняються.

Лише кілька хвилин тому я назвала Іана «прискіпливим до правил і зразковим праведником», і тепер мені чомусь стало дуже шкода за свої слова.

— Іане.

Я злегка ковтнула слину й обережно запитала:

— Скажи чесно… У тебе ж немає хобі отримувати стусани чи вислуховувати прокльони? Раніше за тобою такого не помічалося…

Може, через те, що він не залишився з головною героїнею, у нього розвинулися якісь дивні схильності?

— Ой, та що ти таке верзеш!

Іан уперше в житті остаточно втратив самовладання й раптово закричав, а потім безпорадно додав:

— Я справді цілком здоровий і нормальний… У мене абсолютно класичні й звичайні вподобання…

Зрештою, збагнувши, що кожне наступне слово шкодить йому ще більше, він важко зітхнув і видавив:

— …Давай просто тренуватися.

— Ну, давай…

— І не треба дивитися на мене з таким сумом в очах. Не смій думати щось на кшталт: «Я нічого не розумію, але най буде, проігнорую це». Я нормальний, чуєш? Абсолютно нормальний!

Я намацала свій меч й співчутливо кивнула головою.

Уперше в житті я не на жарт занепокоїлася за Іана.

***

Звісно, Іан і сам за себе не на жарт хвилювався. Адже почуття, яке він колись усвідомив, тепер розросталося з нестримною силою, наче снігова куля.

Коли в Каронді Анабель назвала його своїм нареченим, із яким вони пообіцяли одне одному побратися, його серце затріпотіло від солодкого й шаленого захоплення.

Йому було неймовірно огидно від думки, що вона підтримує зв'язок із принцом Робертом бодай через магічні перстні. А коли вона звернулася по допомогу, він залюбки скористався цією нагодою, аби заманити її у власні володіння.

Він і сам уже визнав, що перед Анабель стає абсолютно беззахисним і легким здобутком. Напевно, його доля була вирішена ще тоді, коли її прокльони на його адресу стали трохи м'якшими. Сам дивуючись із цього безглуздя, він і не помітив, як вона повністю підкорила його собі.

«Я погоджуся на програш у поєдинку лише з тобою».

Якось Анабель уже говорила йому подібні слова. Тоді в нього ледь не зірвалося з вуст імпульсивне: «Тоді й усе інше розділяй лише зі мною».

Тож навіть якщо весь світ почне в один голос твердити, що цього не може бути… Навіть якщо він став схожим на того дивакуватого персонажа з опери «Не божеволій», його серце вже давно…

«Але яка ж це заплутана ситуація…»

Іан скрушно й важко зітхнув.

Анабель колись згадувала, що він є її ідеалом чоловіка, бо він ставиться до неї з холодною праведністю й неприхованим презирством. І тут виникала жахлива дилема: варто йому зізнатися, що він обожнює її, попри всі її колишні кпини та лайку, як він миттєво перестане відповідати критеріям її ідеалу.

«Ну, з тобою все гаразд. Кому ще вірити, як не тобі».

На щастя, до самого Іана Анабель ставилася цілком прихильно. Схоже, їй навіть подобалося в ньому те, що інші зазвичай таврували як «нудне».

Проте, аби й надалі залишатися для неї нудним та праведним, він у жодному разі не мав показувати своєї пристрасті, намагаючись якось обережно змінити стан речей…

«Твоя лайка, твій лютий вираз обличчя і твій скрегіт зубами — усе це має належати лише мені…»

Боже, після таких слів він і справді виглядав як якийсь божевільний мазохіст, який отримує задоволення прокльонів.

Колись він уже говорив їй щось подібне:

«Можеш лаяти мене. Але віднині роби це тільки зі мною».

І це була чиста правда, від якої нікуди подітися.

Коли у свої чотирнадцять років він уперше зустрівся з нею у фіналі турніру з фехтування, її крижані очі назавжди закарбувалися в його пам'ять. Ця затята жага перемоги, яка ладна була поглинути людину цілком, ці відчайдушні й шалені рухи, цей палкий погляд…

Це була виняткова ворожість, яка викликала відверте здивування, проте вона залишила надто глибокий слід у його душі.

Звісно, через усі ті брудні гидощі та ниці образи, які посипалися згодом, це зацікавлення миттєво зникло.

Але йому до смерті не хотілося, аби хтось інший бачив її таку неймовірну красу, яка створювала ілюзію, ніби у всьому всесвіті вони залишилися тільки вдвох.

«Я й справді з'їхав із глузду».

Його дратували і ті покидьки, які чіплялися до неї, і ті дурні, які робили речі, за які вона могла їх обізвати.

«Чому я настільки сумлінний навіть у своїх ревнощах?»

Зазвичай притомні люди ревнують лише тоді, коли мають хороші стосунки, а він примудрився шалено ревнувати навіть за умови їхньої колишньої ворожнечі.

Він уже чітко бачив, як на цьому прийдешньому бенкеті його серце вигорить дотла від пекельних мук.

***

До святкового бенкету з нагоди дня народження принца Роберта залишалося всього два дні.

Кронпринц Каллон нарешті повернувся до імператорського палацу з князівства Еділан. Завдяки потужній магії прискорення він прибув значно раніше, ніж очікувалося.

Тільки-но переступивши поріг палацу, Каллон першим ділом викликав до себе Ріхарта.

Оскільки його наступною мішенню мала стати Анабель, він вирішив розробити стратегію разом із Ріхартом, який хоч трохи встиг наблизитися до неї. Зрештою, вони обоє були пов'язані спільною таємницею чорної магії, тож трималися досить близько один до одного.

— Ланелла та Рейберн, які керували організацією работорговців у Каронді, наразі заарештовані, — Ріхарт негайно доповів про найважливіші та найгостріші новини. — Подейкують, що лицарі імператорського ордену особисто конвоюють їх через увесь континент.

— Роберт знову взявся за свої щурячі витівки, — процідив крізь зуби Каллон, люто скрегочучи ними. — Схоже, йому кортить на всю імперію і якомога довше вихвалятися своїм ім'ям та здобутками.

— Судячи з усього, так і є, — поспіхом погодився Ріхарт, чиє серце тріпотіло від надії стати правою рукою майбутнього імператора.

Каллон злегка схилив голову набік і промовив:

— Проте, оскільки розгляд цієї справи забере чимало часу, ми можемо поміркувати над цим пізніше…

Погляд Каллона, яким він пронизав Ріхарта, спалахнув небезпечним блиском.

— Мені доповіли, що партнеркою Роберта на цьому святковому бенкеті буде Анабель Рейнфілд. Зараз для нас це найголовніший факт, на якому слід зосередитися.