Розділ 9 — Розділ 9. Бажання втекти (8)

Іан змалечку був відстороненим і скупим на емоції. Оскільки він з легкістю перемагав будь-кого, то й до інших людей особливої цікавості не виявляв. За винятком Анабель Надіт, усі прагнули подружитися з ним, тож він ніколи не відчував ані палкого бажання, ані дефіциту чиєїсь уваги.

Хоча інші підносили Іана, вихваляючи його таланти, герцогське подружжя Вейдросів добре знало про тінь, що супроводжувала блиск їхнього сина.

Це була байдужість і замкнутість людини, яка через власну досконалість нічого не потребувала від інших. Попри бездоганні манери та аристократичне благородство, він вирізнявся холодністю, не здатний миритися з чужою недосконалістю.

Леслі досі ніколи не вважала це проблемою, проте іноді її відвідувала думка, що рід Вейдросів може обірватися на Іані, не залишивши спадкоємців. Звісно, якби син обрав життя одинака — це було б його особисте право. Зрештою, вона й сама була переконаною прихильницею самотнього життя, поки не зустріла герцога Вейдроса.

Але тепер цей самий Іан, який завжди був байдужим до всього з незмінним виразом обличчя, стояв перед нею і ледь не закипав від гніву!

— Мамо, чому ви раптом зацікавилися Анабель? Раніше ж ви до неї були абсолютно байдужі.

— Я просто вважала її дівчиною, яка влаштовує істерики через вибух комплексів перед тобою. Думала, вона лише прикра перешкода на твоєму шляху.

— Ви все правильно розуміли. — Іан видав короткий смішок і схрестив руки на грудях. — І про які «цікаві розмови» йдеться? Про що ви збираєтеся розмовляти з жінкою, яка досі сипле прокльонами на мою адресу?

— Навіть ті прокльони видалися мені досить милими, — грайливо відповіла Леслі. — Наприклад, про те, що сьогодні, коли ти прийматимеш ванну, вона підішле до тебе Аарона.

— Це прокляття було вже понад всяку міру. Його неможливо терпіти, — Іан роздратовано провів рукою по волоссю. — Дочекаюся завершення цього турніру з фехтування, і тоді нам більше не доведеться перетинатися. Треба лише перетерпіти.

— Хм, невже? — Леслі повільно відпила чаю, загадково посміхаючись.

Спостерігати за розлюченим сином було весело, але Анабель її щиро вразила. Бажати перемоги за будь-яку ціну, але при цьому не хотіти, щоб твій суперник постраждав від чужих рук... Леслі, будучи на місці Анабель, навряд чи змогла б так подумати. Справжнє лицарство було не десь далеко — воно жило у щирому серці Анабель.

— Вона мені подобається.

— І що з того?

— А тобі як?

— Я не з тих збоченців, що отримують задоволення від образ на свою адресу. Тож Анабель мені подобатися не може за визначенням. — Іан говорив не властиво емоційно, але Леслі лише байдуже кивнула.

— Що ж, нехай так. Тоді кожен піде своїм шляхом. Оцінка людини може бути різною. — ігноруючи тривогу в очах сина, вона продовжила: — Сьогодні вона знову була в тому сірому тренувальному костюмі. Здається, я ніколи не бачила її в іншому одязі. Ані на турнірах, ані в залі для тренувань...

Іан нічого не відповів. Леслі, дивлячись на його щільно стиснуті губи, зрозуміла: цей байдужий хлопець, хоч і бачив Анабель чи не щодня, жодного разу про таке не замислювався.

— Вона виглядала такою розчуленою після звичайного обіду... Кажуть, вона щодня їла лише заморожене м’ясо іферів. Її батько, маркіз Абедес, абсолютно байдужий до неї. А рідний брат Ріард, єдиний, хто залишився після смерті матері, сприймає її лише як інструмент для власного збагачення...

Іан більше не сперечався. Він лише важко зітхнув, вклонився і вийшов. Леслі здалося, що за цю коротку мить вона побачила на його обличчі цілу гаму емоцій: гнів, подив, розгубленість і навіть певний дискомфорт.

«Як цікаво. Емоції Іана, який раніше нагадував дерев’яну ляльку, тепер вирують через край».

Вона задоволено відпила чаю і подзвонила у дзвоник. У кімнату збуджено зайшов Аарон. Його темно-сині очі іскрилися пустощами.

— Пані Леслі , ви розважилися?

— Я думала, що поява Іана все зіпсує, але... — Леслі посміхнулася. — Вийшло навіть цікавіше. Це було найвеселіше видовище з тих пір, як Іан у стоденному віці намагався перевернутися і кряхтів від зусиль. Потім ростити його було легко, але трохи нудно, бо йому все вдавалося з першої спроби.

— Щиро вітаю вас із тим, що ви нарешті знайшли в синові привід для веселощів.

— У зв’язку з цим я хочу зробити пані Анабель подарунок. Чи не міг би ти домовитися про зустріч із пані Рейнфілд? Хочу, щоб вона нарешті зняла цей старий сірий костюм.

Леслі згадала, як Анабель захоплено їла. Хвилясте світло-бузкове волосся, глибокі сині очі, витончені риси обличчя... Якщо її причепурити, вона буде неймовірною красунею. Як колишня мечниця, Леслі розуміла байдужість Анабель до вбрання, але тепер це було її власне палке бажання.

Вперше вона побачила Анабель, коли тій було чотирнадцять. Тоді дівчинка вперше брала участь у турнірі й зійшлася в фіналі з Іаном. Насправді їхні стартові умови було неможливо порівняти. Іан був спадкоємцем Вейдросів, народженим від двох видатних майстрів меча. Він змалечку вчився у батька і керував лицарями. Анабель же, будучи позашлюбною донькою, вчилася на тимчасових майданчиках, постійно змінюючи вчителів. Коли Іан переміг, ніхто не здивувався. Леслі тоді лише подумала, що посісти друге місце за таких умов — це вже неабияке досягнення.

Зокрема, їй особливо не подобалася мати Анабель, Кейтлін. Обвішана коштовностями, вона холодно дивилася на малу Анабель у зношеному одязі й навіть не спромоглася на слово підтримки, лише важко зітхнувши. Ніби без першого місця Анабель не мала жодної цінності.

Після смерті Кейтлін її справу продовжив Ріард, так само знущаючись із сестри. Але годувати її лише м’ясом іферів... Для Леслі, яка понад усе ненавиділа голод і несмачну їжу, це було просто жахливо. Саме тому її серце почало прихилятися до Анабель.

— Краще зробити це завтра. Підберемо їй одяг і ще раз разом пообідаємо.

Аарон ніяково почухав за вухом.

— Завтра буде трохи складно.

— Чому? Усе розписано? Думаю, для мене знайдуть бодай годину.

— Ні , — Аарон відповів незвично серйозно. — Завтра річниця смерті моєї старшої сестри.

Леслі зітхнула і молитовно склала руки. У подружжя Рейнфілдів була донька, яка померла одразу після народження. Якби вона була жива, то була б одноліткою Іана.

— Тоді, звісно, перенесемо на інший день. Це само собою зрозуміло.

Отже, річниця завтра. Леслі почала крутити чашку в руках.

***

Тим часом Іан мився в душі, міцно стуливши губи. Він боявся випадково почати щось наспівувати під ніс. Його мати цілком могла підіслати Аарона. А той точно навчив би слуг у залі цих мотивів, щоб вони щоранку співали їх каноном під його вікнами.

Обережно закінчивши душ, він навшпиньки переступив поріг.

«Що за нісенітниця...»

Він ніколи не зважав навіть на найбрутальнішу лайку, але слова Анабель ніяк не виходили з голови.

— Ох, налякав! — вигукнув він, побачивши голуба на підвіконні, і роздратовано додав: — Ану геть звідси!

Голуб подивився на нього з обуренням, змахнув крилами і полетів.

Іан ліг у ліжко і знову зітхнув. Через втручання матері він так і не встиг спитати Анабель, чому вона попередила його про небезпеку в Гібіскусі.

«Це було б несправедливо! Бо лише я маю право бути суперницею Іана! Лише Анабель Надіт може завдати шкоди цьому клятому Іану Вейдросу!»

Невже вона справді так думає? Чи можливо настільки когось ненавидіти, щоб не бажати його поранення від чужих рук? Він спробував змінити кут зору. Людина, яку Іан Вейдрос ненавидів найбільше — це, звісно, Анабель Надіт. Але якби вона постраждала від когось іншого? Наприклад, потрапила б під терористичну атаку і дістала серйозну травму...

— Ні... не можна.

Якщо Анабель буде серйозно поранена, він не зможе битися з нею на повну силу. Так само, як він не зміг атакувати її в спину.

«А, ось воно що», — Іан легко заспокоївся, повіривши, що нарешті зрозумів її логіку.

Саме тоді, коли він збирався заснути, у вікно знову постукали. Знову голуб. Іан хотів був розлютитися, але помітив, що птах дивиться на нього зверхньо і підставляє лапку. Це був поштовий голуб. І лише одна людина могла надіслати йому таке послання.

Принц Роберт.

«На наступну зустріч обов’язково приведи панну Анабель. Місце краще змінити. Я забронював стіл №3 у Будинку з червоної цегли».

Іан кілька разів перечитав записку. Голуб нетерпляче дзьобнув його в руку. Він прикусив губу і написав відповідь: «Побачимося тоді. Анабель Надіт мене зовсім не слухає, тож не впевнений, що зможу її привести. Краще вважайте, що це неможливо».

Відправивши птаха, він роздратовано впав на ліжко. Настрій був паскудним. Здається, це тривало ще з того моменту, як Анабель врятувала його під час ходи верховного жерця.