Розділ 90 — Розділ 90. Як використовувати пастки суперника (4)

— Але, кронпринце... — винувато спробував заперечити Ріхарт.

Каллон похитав головою й глузливо мовив:

— Ти міг би мати сумніви щодо майстерності панни Анабель у фехтуванні, але це вже занадто. Панна Анабель відома навіть за кордоном.

— За кордоном, кажете?

— Мій новий охоронець, якого я щойно привіз із князівства Еділан, теж постійно про це торочить, — повів далі Каллон, указуючи на Лагіана, що стояв позад нього. — Каже, що дуже хоче помірятися силами з панною Анабель. Твердив, ніби легко переможе її, та я стримував його, радячи не недооцінювати другого меча імперії.

— Усе гаразд, Ваша Високосте, — відповів Ріхарт із підступною посмішкою. — Адже Анабель невдовзі перестане бути навіть другою.

— Хм, панно Анабель Рейнфілд, — лагідно звернувся Каллон, дивлячись на Анабель. — Твій колишній зведений брат занадто низько тебе оцінює. Що скажеш на те, аби влаштувати тут дружній двобій? Щиро кажучи, мій новий охоронець уже давно прагне зійтися з тобою в поєдинку.

Каллон був певен, що жодна мечниця чи мечник не зможе встояти перед цими словами.

Досі її майстерність повсякчас піддавали сумнівам, тож відступити зараз було б просто неможливо.

— Я не зацікавлена в дружньому двобої, Ваша Високосте, — твердо промовила Анабель, виказавши шану Каллону. — Я хочу справжнього, серйозного поєдинку. Оскільки...

Почувши слова Анабель, Каллон ледве стримався, щоб радісно не вигукнути, проте наступна її фраза змусила його обличчя злегка скам'яніти.

— ...це було не просто зневагою до мене, а й образою проникливості Його Величності імператора, який відзначив мої виступи як вражаючі.

Почувши це, навіть сам імператор, який доти ні про що таке й не думав, прибрав такого вигляду, наче питав себе: «Невже це справді так?».

— Задля честі Його Величності імператора я, безперечно, стану до бою.

Ось так раптово Анабель перетворилася на вірну піддану, яка оголює свій меч заради правителя.

— О-о-о, панно Анабель, — імператор уже кліпав очима від передчуття й захвату. — Оголити меч заради мене... Яка честь.

З дитинства він зачитувався книгами про майстрів меча, плекаючи тугу й захоплення бойовими мистецтвами, проте власна фізична подоба не дозволяла йому досягти в цьому успіху, тож зараз очі правителя горіли невимовним сподіванням.

«Усе гаразд. Вона все одно програє», — подумав Каллон, насилу пригнічуючи лихе передчуття, що раптом заворушилося в грудях. — «Що більше вона зараз випинається, то сильнішим буде розчарування Його Величності».

Лагіан, який стояв за спиною Каллона, збуджено клацнув своїм мечем.

Каллон плеснув у долоні, привертаючи до себе увагу, і скомандував:

— Що ж, оскільки панна Анабель не має при собі меча, та й сукня її не надто зручна для бою, спершу перейдемо до імператорського тренувального майданчика й...

— Не варто, Ваша Високосте. Красно дякую за турботу, але ми можемо битися прямо тут, — посміхнулася Анабель. — Простору звідси й сюди нам цілком вистачить, і я подбаю, щоб ніхто не постраждав. Про вбрання та зброю також можете не турбуватися.

Вона й оком не змигнула, як раптом одним рухом відірвала поділ власної сукні.

Пишна спідниця, закружлявши, упала на підлогу.

Під нею відкрилися практичні й зручні штани, а також тонкий меч, що ховався в них. Усе виглядало так, ніби вона заздалегідь передбачила цей двобій і прийшла сюди цілком підготовленою.

— Ой, — мимоволі зашепотіли кілька аристократичних панночок.

— Яка ж вона крута...

І не дивно, адже Анабель зараз випромінювала абсолютно іншу ауру.

Вона стояла під яскравим світлом бенкетної зали у блискучому від коштовностей корсажі, довгих штанях і з мечем у руках.

— Що... що тут крутого? — поспіхом схаменувся один із молодих аристократів, який дістав таємну вказівку від імператриці, і голосно вигукнув. — Це ж якесь дике й чудернацьке вбрання! Хіба можна назвати сукнею те, під чим ховають таке?

Проте його слова потонули в репліці імператора.

— Ні, ну коли ти встигла так підготуватися?

На це спантеличене запитання правителя Анабель невимушено відповіла:

— Ну, обдарована мечниця повинна бути готова до бою в будь-яку мить.

— Ось воно як. О-хо-хо... — імператор повільно зааплодував. — Гідне ставлення для майстрині меча. Вражає...

— Якщо Ваша Величносте дасте мені свій дозвіл, я б хотіла своєю майстерністю розважити гостей та додати веселощів цьому бенкету заради Вашої Величності, — впевнено посміхаючись, звернулася до імператора Анабель. — Обіцяю, що ніхто не зазнає ушкоджень, і я швидко з цим покінчу. Покажемо іноземному охоронцеві силу нашої імперії.

— О-о-о.

Імператор у великому сподіванні сплеснув долонями, але на мить завагався. Потім він зиркнув на Роберта й мовив:

— Оскільки винуватцем цього бенкету є принц Роберт, то нехай усе буде за його бажанням.

Почувши це, Роберт, наче тільки й чекав на слушну мить, хвацько заплескав у долоні:

— На моєму святкуванні дня народження з'явиться чудова розвага. Якщо це панна Анабель, я можу особисто гарантувати її беззаперечну перемогу.

Після цих слів імператор розплився у щирій посмішці. То була настільки невимушена й радісна посмішка, що якби Роберт відмовив, правитель, напевно, дуже засмутився б.

Імператор трохи пом'явся, а тоді обережно звернувся до Анабель:

— Послухай-но, панно Анабель.

— Слухаю, Ваша Величносте.

— Чи можу я дати тобі свою хустину, аби ти прив'язала її до меча?

— Прошу?

Анабель добре знала, що імператор обожнює дивитися на поєдинки мечників. Вона знала, що він палко чекає на турніри, які проходять раз на чотири роки.

Проте вона й гадки не мала, що він захоплюється цим аж настільки.

Вручити хустину означало висловити підтримку бійцеві та побажати йому перемоги.

Важко дихаючи від хвилювання, він із блиском в очах повів далі:

— Ну, ти ж бо б'єшся з іноземцем, захищаючи мою честь.

— О, для мене це надзвичайна честь.

Анабель узяла хустину, яку їй подав імператор, і прив'язала її до руків'я свого меча.

— О-о-о.

Зелені очі імператора, який спостерігав за цим, засяяли.

Іан ніколи не брав участі в офіційних двобоях поза межами великих турнірів. Анабель так само досі не вступала в жодні поєдинки, якщо це не були її власні неофіційні спроби напасти на Іана та позмагатися з ним.

Тож навіть попри те, що вона посідала друге місце, участь Анабелі у прямому двобої обіцяла стати неймовірним видовищем.

Імператор розчулено продовжував бурмотіти собі під ніс:

— Нарешті... Нарешті і я зміг вручити комусь свою хустину...

Оскільки він мусив ставитися до всіх підданих імперії однаково, то не міг так просто роздавати хустини на поєдинках. Але цього разу суперником був іноземець, до того ж Анабель згадала про честь імператора, що й дало йому таку можливість.

Хай там як, поєдинок мав розпочатися просто тут, у бенкетній залі.

Каллон щосили намагався придушити тривогу, яка раптово накотилася на нього.

Усі знавці запевняли, що майстерність Лагіана вища за вміння Анабель. Те, що Анабель зараз має такий самовпевнений вигляд — це, безумовно, лише через те, що вона не знає свого місця.

Ріхарт, ніби відчувши його занепокоєння, тихо прошепотів:

— Здається, вона зовсім задерла носа після того, як навіть Іан, який завжди збивав пиху з цього дівчиська, раптом став до неї прихильним. Вам не варто надто хвилюватися.

Каллон кивнув і подав знак Лагіану, який стояв позаду.

Лагіан, наче тільки й чекав нагоди проявити себе, широкими кроками рушив уперед і став перед Каллоном. Потім він гордовито підійшов ближче й зупинився навпроти Анабель.

Він був настільки кремезним, що хоч Анабель і не була низькою на зріст, різниця в їхній статурі видавалася разючою.

— Тоді... я викликаю тебе на двобій. Щиро кажучи, я вже давно мріяв зійтися з тобою в бою.

Лагіан підступно посміхнувся, зняв рукавичку й кинув її під ноги Анабель, до відірваного краю її спідниці.

— Я дивився на твої бої й думав: «Ну, таку я точно здолаю». І в цьому сенсі...

Він хруснув шиєю, від чого по залі пройшовся виразний тріск, і продовжив:

— Твої слова про те, що ніхто не постраждає і все закінчиться швидко, звучать як образа.

Анабель зверхньо кивнула й посміхнулася:

— Приймаю твій виклик, Лагіане.

Лагіан насупився від того, що Анабель так просто й безцеремонно звернулася до нього на «ти».

— Я від природи невихована, тому зі своїми суперниками на поєдинках не церемонюся. Якщо ти не в курсі, я й з Іаном так поводилася. І з Ріхартом щойно теж.

Вона знизала плечима й вела далі:

— Сподіваюся, у тебе вистачить глузду не вимагати від мене кращого ставлення, ніж до самого Іана.

— Що ж, якщо так...

Усяка посмішка миттєво злетіла з обличчя Лагіана, і він із моторошним виразом мовив:

— Тоді я сам швидко покінчу з цим.

Анабель лише посміхнулась й підняла свій меч.

Люди в бенкетній залі, підкоряючись указівкам слуг, розійшлися в боки, звільнивши для них достатньо місця посередині. Аби уникнути будь-яких непередбачуваних нещасних випадків, вони відійшли на безпечну відстань і трималися осторонь.

За наказом Роберта сюди навіть привели кількох лицарів з елітної імператорської гвардії та покликали медиків.

— Вона все ж таки посідає друге місце в імперії... Панна Анабель обов'язково переможе, правда ж?

— Хто знає. Але поглянь на різницю в їхній вазі. Якщо брати загальну статуру, той іноземець ледь не вдвічі більший за неї.

— Але якщо вона вийшла з такою впевненістю, то, мабуть, знає, що робить?

Гості тихо шепотілися, аж поки не знайшли людину, чию думку їм понад усе кортіло дізнатися.

Цією людиною був не хто інший, як Іан, який спостерігав за всім цим із суворим виразом обличчя, схрестивши руки на грудях.

Звісно, присутні вже давно з усіх сил стримували себе, аби не засипати Іана питаннями.

Сама поява Іана разом із Анабель стала для всіх шоком, та до всього іншого вони навіть не були партнерами на цьому вечорі.

Після того, як Іан супроводив Анабель до зали, він більше нічого не робив і просто спостерігав. Він навіть чемно відхиляв запрошення на танець від інших аристократичних панянок.

Усі знали, що він уперше за довгий час з'явився на бенкеті, проте зрозуміти причину його присутності було неможливо.

Але звернутися безпосередньо до Іана ніхто не наважувався — надто вже загрозливим був його вигляд.

Хоч Іана й шанували як ввічливого та вихованого аристократа, його високе становище змушувало багатьох почуватися ніяково у його присутності. Тому гостям лишалося тільки шепотітися за його спиною.

— До речі, вам не здається, що він постійно перебуває в кепському гуморі?

— О, так! Коли принц Роберт танцював із панною Анабель, він дивився на них і мав такий вигляд, наче от-от вибухне від гніву.

— Я й не знав... Коли пан Іан так хмуриться, його обличчя стає по-справжньому моторошним.

Примітка: імператор такий милунчик…