Розділ 95 — Розділ 95. Як використовувати пастки суперника (9)

— Анабель, — тихо мовив Іан, відкидаючи назад пасма свого золотавого волосся. — Повертаймося. Ти сп’яніла. Варто тобі бодай раз кліпнути очима, як ти одразу щось забуваєш.

— Хто сп’янів? Я сп’яніла? Та я абсолютно твереза, — я була приголомшена від слів Іана, який ставився до мене як до п’яної.

— Це вино особисто дароване Його Величністю, тож воно, мабуть, досить міцне. А ти ж погано переносиш алкоголь.

Ці слова не могли не розлютити. Хто це взагалі тут узявся оцінювати, погано я переношу алкоголь чи ні?

— Гей, та це ж ти погано переносиш алкоголь! — заперечила я, не бажаючи поступатися. — Ти, мабуть, і не пам’ятаєш, але в Каронді ти так налигався, що взагалі влаштував якусь подорож у часі.

— У Каронді просто алкоголь був надто міцним…

— Виправдовуйся мені тут міцним алкоголем. На опері ти теж перекинув чарку, а тоді творив якісь дивацтва, благаючи мене влупити тебе чи вилаяти.

Іан миттєво притих, а я, втішаючись перемогою, голосно зареготала.

Якщо подумати, це була моя перша зустріч з Іаном на бенкеті після того, як він мене супроводжував.

На відміну від того, як було в екіпажі, зараз він зняв піджак. А на його жилетці з внутрішнього боку виднілися два маленькі декоративні ордени. Обидві ці нагороди я раніше не помічала.

Умить мені стало якось дивно на душі.

— Це ж…

Я, наче заворожена, підняла руку й легенько торкнулася пальцем ордена на його жилетці.

Цей орден вручали переможцеві турніру з фехтування.

— …Ти вдягнув його.

Я ні разу не бачила, щоб Іан особисто носив цей орден. А колись цей орден переможця був моєю заповітною мрією.

Мабуть, на найближчому турнірі з фехтування Іан здобуде вже третій такий орден.

«В оригінальному романі він, здається, подарував його Сесіанні одразу після завершення турніру з фехтування».

Якщо у переможця була кохана, то після закінчення турніру він міг привселюдно вручити цей орден своїй обраниці. Звісно, Іан, який навіть у романтичних справах був неймовірно обачним, наважився запросити її на справжнє побачення лише через тривалий час після того, як віддав орден.

Наскільки мені було відомо, пані Леслі також отримала свій орден від Брейдена, який переміг на останньому турнірі з фехтування, де вона сама не змогла взяти участь через травму.

Звісно, у Іана не було коханої, тому він досі зберігав обидва ордени в себе.

«Що ж, Сесіанні так і не судилося пізнати цієї неймовірної слави. А це ж справді унікальний досвід, який не кожній випадає».

Я подумки поцокала язиком.

Ну, менше з тим, тепер у мене й думки не було знову зводити Сесіанну з Іаном.

«Треба ставитися до нього ще краще».

Я легенько провела пальцями по ордену на грудях Іана, а потім повільно забрала руку.

— На бенкети обов’язково приходити, обвішавшись усіма цими скарбами?

— Ні, — тихо відповів Іан. — Не лише на бенкети, а й на будь-які інші заходи — я зазвичай не займаюся такими дитячими пустощами, як вихваляння власними перемогами напоказ.

— Хм, а от якби я здобула орден переможця, то приліпила б його собі прямо на лобі і так ходила б. Моє улюблене заняття — це якраз дитячі пустощі.

Від моїх слів на обличчі Іана з’явився легкий подив.

Я знову поцокала язиком і запитала:

— То чому ж ти сьогодні вдався до цих дитячих пустощів?

— Хтозна.

Звідкись здалеку долинав шум музики та гомін людських голосів. Помовчавши якусь мить, він додав:

— Ти мені ні партнерка для танців, ні суперниця в поєдинку, але мені… мабуть, просто хотілося бодай якось привернути твою увагу.

— О, ем…

Почувши слово «танці», я раптом дещо згадала, і мої очі широко розплющилися.

— Якщо подумати… — я насупила брови й запитала так, наче висувала йому претензії: — Хіба я не просто карколомно танцювала?

— Чудово танцювала.

— Після свого першого танцю я, як твоя учениця, неймовірно пишалася собою й шукала тебе поглядом, але тебе ніде не було видно. Де ти взагалі ховався?

— За твоєю спиною.

— Я озиралася, але там нікого не було.

— Тоді за твоїм поглядом, коли ти озиралася.

Іан відповідав неквапливо, але досить щиро.

Я вела далі, ніби вередуючи:

— Що це ще таке? Якщо ти вчитель, то маєш уміти хвалити свою ученицю.

— Хтозна. Мені не надто хотілося тебе хвалити.

— Твої критерії вибагливіші, ніж у мікроорганізмів у чистій воді. Для такого рівня я станцювала цілком пристойно, що за…

Коли я почала бурчати, Іан пильно подивився на мене й мовив:

— Я присвятив тієї ночі всі свої сили й старання під час твого навчання зовсім не для того, щоб ти так неперевершено танцювала з іншим чоловіком.

— Що?

Я втупилась на нього. Будучи при повній пам’яті, я відчула, що ця атмосфера стає дуже дивною.

— Іане.

Звісно, сказати, що я взагалі нічого не помічала, було б брехнею. Насправді я просто трохи вдавала, ніби мені байдуже.

З тієї самої ночі в Каронді, коли я почула, що він закохався в мене з першого погляду, мене раз у раз долали сумніви.

Можливо, у Іана щось перемкнуло в голові, і я йому дійсно подобаюся? Якщо так, то попри все мені потрібно було повернути його до тями.

— Знаєш, — я трохи повагалася, а тоді знову тицьнула пальцем у його орден. — Ти ж пам’ятаєш, якими були наші стосунки впродовж цих восьми років?

— Принаймні тоді ти була одержима мною. Хоча це й був не зовсім здоровий прояв.

— Точно, наші стосунки були справді нездоровими. І провина в цьому повністю лежала на мені.

Моє серце шалено калатало, а в очах усе розпливалося, проте розум мій залишався надзвичайно тверезим. Тому я продовжила висловлювати свої думки дуже логічно та послідовно:

— Але в один прекрасний день я вирішила припинити бути твоєю суперницею. І постановила собі почати зовсім нове життя. Це було ще до перевірки на батьківство.

— …Нове життя? Яке саме?

— Просто бути задоволеною своїм місцем, шукати розваг, як і всі інші люди, досхочу зустрічатися з різними чоловіками — чого я раніше ніколи не робила, — а потім вийти заміж і жити звичайнісіньким життям.

Пам’ятаю, колись Іан дав мені схожу пораду.

Це було років у шістнадцять, десь так; він тоді в одну мить приборкав мене, коли я кинулася на нього ззаду, і з абсолютно спокійним обличчям промовив:

«Анабель Надіт, дам тобі одну пораду. Не зациклюйся так на бажанні перемогти мене, а живи своїм життям. Перемога на турнірі з фехтування — це не єдина цінна річ у світі».

— Щойно я знищу останнє джерело чорної магії, і я та моя родина опинимося в безпеці від кронпринца, я житиму саме так, — розважливо вела я далі. — І це означає, що я не збираюся пов’язувати життя з чоловіком, у якого воно сповнене бурхливих подій, — будь то принц Роберт чи ти, — а просто спокійно та мирно житиму з якимось пересічним, нічим не примітним чоловіком.

Іан мав такий вигляд, наче стримував у собі цілий потік слів.

— Я терпіти не можу складних речей і довгих роздумів. Мені за вдачею ближче швидко вирішувати все силою.

Чоловік, який витончено стояв переді мною, був, мабуть, тією людиною, з якою я бачилася найчастіше, починаючи з чотирнадцяти років.

Колись ми шалено ненавиділи одне одного й схрещували мечі, а тепер непомітно перетворилися на товаришів, які довіряють одне одному настільки, що можуть прикривати спини й разом складати плани.

Людина, яка волею-неволею бачила мене довше за будь-кого іншого, і тому знала першу половину мого життя значно краще, ніж моя власна родина.

— Іане.

Не знаю, чи це діяло вино, чи щось інше, але слова моєї щирої сповіді, які мені зазвичай було соромно вимовити перед іншими, тепер лилися з мене суцільним потоком.

— Чесно кажучи, хоч я й гасаю то туди, то сюди, переслідуючи тінь ворога та крок за кроком знищуючи все за наміченим планом, мені все це ненависне.

Іан мовчки дивився на мене, уважно дослухаючись до моїх слів.

Я вела далі повільно, наче марячи, вивертаючи перед ним саму душу:

— Нехай моє життя буде навіть трохи нудним — мені байдуже. Головне, щоб більше не було ворогів, яких треба долати, щоб не доводилося хвилюватися за безпеку родини, і щоб у майбутньому не було жодних несподіванок. Хочу зустрічати сьогоднішній день так само, як учорашній, і щоб завтрашній день проходив точно так само, як і сьогоднішній.

Цією промовою я, власне, натякала Іану: якщо я тобі раптом подобаюся, то не треба мені освідчуватися, просто залиш ці почуття при собі.

— Мені й так доводиться перенапружувати мізки, бо протистояти кронпринцу — справа не з легких, тож заводити ще й такі стосунки з чоловіком я точно не планую.

— …І чому ж це у мене життя сповнене бурхливих подій?

— Ти ще й питаєш, ніби не знаєш? — перепитала я, обурена таким нерозумінням. — Не змушуй говорити вирішальні слова прямо, коли я намагаюся висловитися натяками. Якщо ми житимемо під одним дахом і між нами з’явиться ніяковість, нам обом буде важко. Давай не переходити межу.

— Хтозна, Анабель, — Іан злегка схилив голову набік. — Невже ти справді думаєш, що я не пам’ятаю тієї ночі в Каронді, коли був геть п’яний?

Моє серце, яке й без того шалено калатало, аж у п’яти сховалося.

Хоча я й закохався в тебе з першого погляду.

Отже, Іан знав, що я чула ті слова. Голова в мене раптом пішла обертом.

— Як ти гадаєш, чому я до останнього продовжую демонструвати тобі свої наміри, попри те, що ти відчайдушно вдаєш, ніби нічого не помічаєш?

— Ну, це… Але ж між нами…

— Якщо ти вважаєш, що стосунки між нами якісь дивні, ми можемо просто почати все заново. Сама бачиш, я підходжу до тебе неквапливо, то чому ж ти вже зараз мене відштовхуєш?

Це був зовсім непередбачуваний поворот. Я гадала, що варто мені натякнути як слід, і Іан усе зрозуміє та, подібно до Роберта, сам відступиться від своїх почуттів.

— Гей, наші стосунки ж не просто якісь дивні. Що ти взагалі собі думаєш про взаємини між чоловіком і жінкою? Чи не занадто ти зациклився на своїх ілюзіях із чотирнадцяти років лише через те, що останнім часом я стала краще до тебе ставитися? — зрештою я не витримала й різко випалила це йому в обличчя. — Будемо відвертими: звідки тобі знати, що я… що я збиралася зробити з тобою в минулому? Згадай-но слова дядька. Я була такою нестерпною, а тепер на якийсь час стала нормальною, от ти й заплутався.

Хоч я і була напідпитку, але перед моїми очима досі чітко стояло те холодне обличчя Іана в Каронді, коли він байдуже кинув мені, що я йому огидна. А також моє власне безсоромне серце, яке тоді дістало таке безглузде й дике поранення.

— Вісім років ми люто ненавиділи одне одного й до нестями билися на мечах, тож, скажи відверто, ти справді зміг би поцілувати мене?

Іан мовчки подивився на мене, а тоді тихо промовив:

— Може, перефразуємо запитання?

— Га?

— Тоді ти — ти змогла б поцілувати мене?