Розділ 1041 — Стадіант

Привіт , мої дорогі читачі! Сподіваюс ь , що у вас усе добре, вам затишно, ви в теплі та готові до ще одного випуску моїх пригод у К олонії. У другому шарі мурахи, безумовно, побудували собі справжнє царство. Дива Мурашиного Дому здавали сь нескінченними, і з Емілією, як моїм завжди терплячим гідом , ми блукали численними тунелями та кімнатами, дивлячись на історичні місця та милуючись найбільш неймовірно деталізованими скульптурами, різьбленням і творами мистецтва, які я, напевно , коли-небудь бачи ла .

Ніхто б не очікував, що душа художника житиме в тілі монстра, точно не я, але я бу ла дуже зворушен а деякими роботами, які бачи ла , майже всі вони зображували «Найстаршого» в певний момент їхньої подорожі .

«Багато найвідоміших творів, створених Колонією, були створені Мікеланджелантом. Вона була, мабуть, першою мурахою , яка справді присвятила себе мистецьк ій справі . Більшість різьб лень у старому гнізді були зроблені нею та її помічниками», — повідомила мені Емілія .

«Вона одноосібно… відповідала за цей аспект культури Колонії?»

Молода жінка привітно кивнула.

« Саме так . Принаймні, наскільки ми знаємо. На момент будівництва цього гнізда не було настільки широкого цивільного доступу. До того моменту, коли більше людей пустили всередину, основна частина роботи вже була завершена, тому ніхто не може точно сказати, що вони бачили, як все це створювалось ».

Я не можу підкреслити, моя дорогоцінна аудиторія, наскільки чудові деякі з цих робіт. Увага до деталей, неймовірно тонка робота, терпіння, необхідні для виконання такої роботи, були просто нелюдськими! Що, на мою думку, не дивно, враховуючи те , що художник не був людиною!

Але Емілія розважала мене та моїх супроводжуючих не лише вишуканими витворами мистецтва, поки ми звикали до мани. Одного чудового дня нас запросили стати свідками справді видатної події.

«Ви були свідком спортивної події в прямому ефірі?» — невинно спитала Емілія, поки ми йшли .

Я впевнен а , що ви розуміє те , читач і , чому мій ніс трохи піднявся вгору, коли я гордо заяви ла : «Звичайно!»

Я живу в Золотому М істі, як ви добре знаєте, і мені соромно сказати, що ми горда група. І о сь ми опинилис ь в одній з найбільш прикордонних областей континенту, поруч з молодою жінкою, яка, мабуть, ніколи не проїхала більше ста кілометрів від Оновлення. Я з великою гордістю і яскравою мовою описа ла їй чудові змагання, що проводилис ь у знаменитій Арені.

Видовищні поєдинки, що проводяться між найкращими та наймогутнішими воїнами на Пангер і на очах у десятків тисяч шанувальників. Це в идовище! Ціле місто могло б тижнями шуміти після особливо дивовижного бою. Звичайно, що я зна ла про спорт!

Коли я закінчила балака ти , Емілія просто спокійно кивнула.

«Чудово, — сказала вона, коли я закінчи ла своє надто квітуче пояснення, — я сподівалас ь , що ви маєте такий досвід. Стадіон може бути трохи приголомшливим для осіб , які бачать його вперше».

Тунель, яким ми йшли, ставав в се ширшим і ширшим, і все більше й більше людей входили в нього. Не лише люди, а й мурахи. З телепортаційних кімнат випливав потік нетерплячих істот, які кидалис ь в потік і прямували до того місця, куди ми йшли.

« Тут багато людей, — зауважи ла я Емілії, — ми побачимо якусь особливу подію ?»

Мені було цікаво, які секрети культури Колонії можуть бути мені розкриті. Щоб зібра лось стільки осіб , це справді рідкість.

«О, нічого подібного», — запевнили мене. «Стадіон приймає матчі три-чотири рази на тиждень».

«Це трапляється кілька разів НА ТИЖДЕНЬ?» Я вирячи ла очі.

«Звичайно. Тунельний м’яч дуже популярний».

У цю мить перед нами відкрився все ширший тунель, стеля якого піднімалас ь на сто метрів до печерного склепінчастого купола. Перед нами ліворуч і праворуч проносилас ь величезна стіна, суцільно прикрашена різьбою. Ряди за рядами мурах, людей, Г олгарі, гілкастоподібних і навіть невловимого Н ароду, зайнят і якоюсь діяльністю, зазвичай тримаючи дивно вирізаний камінь, покривал и поверхню так , що мої очі не могли їх усіх охопити.

У центрі відкритого простору, оточуючи те, що, на мою думку, було зовнішньою стіною стадіону, стояли великі статуї, які нависали над глядачами, що проходили повз. Знову дивне поєднання різних рас та індивідів . Я зауважи ла це Емілії, хоча через гудіння натовпу нам стало складно чути одне одного. Тут б уло СКІЛЬКИ людей!

«Так. Це всі особи, які зробили серйозний внесок у спорт. Деякі статуї дуже шановані. Якщо ви подивитесь туди вниз, ви побачите верхівку однієї з них ».

Я дійсно могла її побачити . Здавалос ь , це була величезна мураха, що гордовито дивилас ь на відвідувачів, поки вони проходили повз.

« Вона зображує єдиний раз, коли Найс тарший змагався в офіційних змаганнях. Вони одразу після цього закінчили кар’єру , але ця історія стала чимось на зразок легенди. Ліворуч від нас, хоча ми не бачимо її звідси, є статуя, можливо, найкращого гравця в історії, Джордант . Вона більше не грає, але у всіх про неї чудове враження. З іншого боку стадіону, перед головним входом, стоїть пам’ятник тому , хто створив т унельний м’яч.

«Це не головний вхід», — здивува лась я.

«О, ні. Зовсім ні».

«А хто придумав гру?»

Ф ермеру на ім’я Пітер приписують те, що він перетворив просту вправу під час тренування мурах на спорт, який захопив землі, контрольовані м урахами, а потім і території їхніх союзників. Навіть зараз його скромне обличчя спостерігає за парадним входом до стадіону, і люди з’їжджаються звідусіль, щоб віддати шану біля його кам’яних ніг.

Емілія пояснила правила мені та моїм супроводжуючим, що дедалі більше дивувалис ь , поки ми заходили до стадіон у . Ми приєдналис ь до натовпу, що поспішав, і йшли цілеспрямовано. По одязі та атрибутиці глядачів було зрозуміло, що дві команди, які сьогодні грали, були представлені зеленим і рожевим, оскільки ці два кольори по кривали буквально все, що ми могли бачити.

Мушу сказати, мої дорогі читачі, я навіть не уявляю, як нам вдалос ь так швидко дістатис ь до своїх місць. Наскільки я пам’ятаю, ми просто пройшли кількома звивистими тунелями, які кілька разів розгалужувалис ь , і ми були на місці . Пізніше Емілія пояснила, що найкращі інженери-мурахи невпинно працювали над найефективнішою системою спрямування натовпу до відповідних місць, головним чином тому, що мурахам набридло чекати початку матчів.

Я бу ла настільки зосереджен а на тому, щоб не загубитис ь серед натовпу, що не подивилась на стадіон, доки не сі ла , а коли я це зроби ла , то ледь не впа ла зі свого місця!

Він бу в величезн ий !

Хоча слово « величезний » насправді не віддає йому належного. Мені, ерудованому письменнику, не часто бракує слів, але мені справді складно описати масштаб того, що я побачи ла .

Тож замість цього я наведу вам кілька цифр. Максимальна місткість стадіону - понад п'ятсот тисяч осіб.

Це неможливо! Можливо, у вас була така думка? Запевняю вас, що ні! Особливо якщо взяти до уваги «сидіння», як і використовують мурахи.

« Вони на стелі ? » — запита ла я Емілію, болісно дивлячись в гору.

«Звичайно, їм не потрібні стільці, і вони отримують чудовий вид на арену прямо під ними ».

Уся стеля купола, що виходи ла на ігрове поле, була вкрита мурахами, і їх щільне скупчення, здавалося, перебувало у вічному русі. Сидіння піднімалис ь по всій стороні ігрового поля, поки не з’єднувались з куполом, і здавалос ь , що всі місця були заповнені. Різноманітні особи , з усіх верств суспільства, були зібрані в цьому єдиному просторі.

Атмосфера пульсувала енергією, і я опини лась в ній , схвильовано чекаючи початку гри. Вони навіть подавали закуски! Їжа була доставлена через дивний механізм, який змусив її вискочити прямо біля мене через отвір, що відкрився в камені! Наскільки зручно !

А коли почався сам матч, рев натовпу став просто оглушливим. Є щось у тому реві , що досі не покинуло мене, читачу. Лише на стадіоні К олонії можна відчути змішання настільки різноманітних народів, лише там натовп видає цей характерний звук. Клацання щелеп , крики і рев, океанічний шелест листя.

Та й сама гра була дуже цікавою !