Розділ 1230 — Подорож, як завжди

Інтер’єр храму був настільки ж строгим і розкішним, як і можна було очікувати від Колонії. Мій найдорожчий читачу, мурахи створили справжній витвір мистецтв а , поєднавши просте та складне і змішавши їх разом.

В середині храму колони були величезними та ідеально круглими, а стеля була жахливо високою з переплетеними арками, що тримали склепінчастий дах. Масштаб захоплював дух, інженерія була чарівною, а проста елегантність зворушувала. Проте, як і було у них прийнято , мурахи створювали все лише з найпростіших матеріалів. Звичайний камінь, незачарован е дерево , з жодним натяком на золото чи срібло.

Звичайно, точність роботи підняла кінцевий результат до чогось неймовірного. Досконалість кожної лінії та вигину тішила душу, і мушу зізнатис ь , шановний читачу, що у мене зволожились очі , коли увійш ла у чудову споруду.

Це було до того, як ми ступили трохи глибше в храм, і, звичайно, мурахи вкрили кожну поверхню своїм тепер уже знайомим різьбленням. Каміння п ід моїми ногами було вкрите крихітними зображеннями мурах, настільки реалістичними, що я боя лась , що роздав лю живу комаху. Коли Емілія помітила, що я перестрибую з ноги на ногу, вона поспішила мене запевнити, нахилившись, щоб торкнутис ь каменю та показати різьблені зображення.

«Підлога вкрита одним велетенським різьбленням, — пояснила вона, — яке зображує битву за Роклу, як її було видно згори. Чим далі ми будемо заходити в храм, тим більше побачимо. Звичайно, складно осягнути все відразу, оскільки воно настільки велике, а підлога вкрита місцями для сидіння та людьми».

Дійсно, храм був зайнятий. Дуже зайнятий! Люди юрбилис ь по всій будівлі, рухаючись від святого місця до святого місця, вклоняючись і молячись перед різними статуями, розташованими навколо стін храму. Найбільш зайнятим був вівтар у передній частині. Тисячі паломників, одягнених у мантії з вусиками , що стирчали з капюшонів, стали навколішки, притиснувши голови до кам’яної підлоги та піднявши руки вгору.

За вівтарем стояв чоловік, спиною до натовпу, простягнувши одну руку до великого вітражу, що простягався на сто метрів зверху вниз.

«Скляне вікно зображує Великого, — повідомила мені Емілія тихим тоном, — у боротьбі з лідером демонів Рокл у , Грокусом, коли вони спустилис ь . Це була складно битва , монстр шостого рангу проти монстра сьомого рангу , але Найстарший тріумфував своєю великою силою та унікальною магією. З того часу послідовники Великого ніколи не сумнівалис ь у своїй здатності подолати різницю в рангах і боротис ь з більш могутніми монстрами».

«А хто це перед храмом?» запита ла я.

Емілія глянула вперед і зблідла, а потім схилила голову і поглянула на підлогу.

« В чому справа , люб а ?» — запита ла я її перед тим, як молода жінка підняла тремтячу руку і схопила мене за шию, силою опускаючи голову.

«Ак!» Я вислови ла гідну і надзвичайно жіночу ноту незгоди.

Звичайно, як то кажуть, перебуваючи в С рібному М істі, не чіпай золото! Я завжди буду дотримуватис ь місцевих звичаїв. Хто я так а , щоб стверджувати, що старих жінок не потрібно хапати за шиї та опускати їм голови, коли вони входять до храму?

«Це місцевий звичай?» — прошепоті ла я.

«Не говори », — видихнула мені у відповідь Емілія, нахиляючись до мого вуха, щоб я могла її чути. «Ви помітили, як тут тихо?»

Тепер, коли вона згадала про це, я поміти ла , що ніхто не говорить. Хоча не сказати, що була повна тиша. Стільки човгань ніг, стільки людей, які кланялис ь та вставали, обов’язково створювали певний шум, особливо коли це робило так багато людей, але абсолютно ніхто не говорив.

Саме з цієї причини існує магія розуму, любий читачу!

[Нам заборонено говорити в храмі?] запита ла я свого гіда, трохи збентежен а . Раніше ми говорили відкрито, хоча й тихо.

[Ні, це через людину перед храмом,] відповіла вона. [Ми не повинні спілкуватис ь навіть так . Я поясню, коли ми будемо надворі. Наразі ми повинні відвідати кожн у статую в послідовності, а потім вклонитис ь вівтарю. Після цього ми можемо піти.]

Не бажаючи бути груб ою у чужій країні, я, звісно, викона ла вказівку, приєднавшись до повільно го натовпу, що рухався храмом. Справді захоплюючий досвід! Тут на паломництві були не лише люди, а й Г олгарі, братіани та навіть демони! Таке дивне зібрання народів !

Кожна з різноманітних ніш і статуй містила зворушливе зображення К олонії під час її перебування в третьому шарі. Напади на різні міста, ведення різноманітних битв, часто з демонами поруч. Створення великого гнізда під нами, конфлікт з сусідами К аармодо, робота великої гірської кузні. Такі зворушливі видовища, любий читачу!

Звичайно, всі шанобливо опустили голови та утрималис ь від розмови, поки ми завершували нашу екскурсію. Зрештою ми підійшли до вівтаря, де Емілія мовчки скерувала нас, вклонившись і піднявши руки.

Не звинувачуй мене, читачу. Ти знаєш, яка я! Я дуже поважаю місцеві звичаї, надзвичайно поважаю ! Хіба не Мандрівн а Толлі наважи лась мандрувати голим и джунглями острова Вітна? Хіба це не Мандрівн а Толлі два тижні їла лише зміїні очні яблука, коли плава ла з мисливцями на рептилій з Партакса?

Але я не втрима лась ! Мені ПОТРІБНО було заглянути, звичайно, що я це зроби ла ! Моя цікавість не має меж! І на мій захист, Емілія формально не вказувала мені, що не можна дивити сь на фігуру в мантії.

Так я і зроби ла .

Д ивитись, на жаль, було мало на що . Фігура була одягнена в білу мантію з довгими вусиками, які гордо піднімалис ь з піднятого капюшона. Оскільки вони були до мене спиною, я мало що міг розрізнити. Одна рука була піднята вгору, простягнута до великого вітражу, друга… що ж , другої не було. Виявилос ь , що у цієї людини відсутня рука, що було досить прикро.

Коли ми вийшли назовні, Емілія з радістю пояснила, що сталос ь всередині.

«Прошу вибачення за те, що так вас схопила», — сказала вона майже плачучи. «Сподіваюс ь , я не зроби ла вам боляче».

«Зовсім ні, люб а !» В ідпові ла я . «Я міцн а , як коріння дерева. Не хвилюйся».

Це правда, любий читачу! Дуже правдиво !

Людина, яку ми бачили, насправді була дуже святою та шанованою особистістю серед тих, хто йшов за К олонією. Лідер як у громадянському, так і в духовному відношенні з моменту заснування Оновлення .

Моя душа горіла від бажання з ним поговорити! Які історії він міг розпові с ти, історії, яких ніхто за межами цих країв ніколи не чув?! На жаль, це було неможливо, як пояснила Емілія.

«Він дав обітницю мовчання», — сказала вона з пригніченим виразом обличчя. «Він не говорить і не буде говорити, доки Великий знову не з’явиться. З поваги стало звичаєм не говорити в його присутності».