Розділ 1340 — Ентоні в турі - Золота стіна

Доводячи свою владу над гравітаційн им колодязем до її меж, я починаю летіти вгору до З олотого М іста. Окутане сяючими хмарами місто випромінює тепле світло, перетворюючи туман в ореол. Десь за цією перешкодою чекає мій родич .

З кожною секундою в мені кипить розчарування. Я просто хотів би зрозуміти, що відбувається. Нитка волі , що з’єднує мене з полоненим, тоншає, слабшає, і я не знаю, чому.

Що вони там з нею роблять?! Чому вона настільки слабка? Як хтось забирає її волю?

Ці п итання не мають значення, тому я можу їх відкинути . Кого хвилює, що вони там роблять, я все одно її врятую. Чим ближче я підходжу, тим краще можу визначити її місцезнаходження. Непросто чітко бачити крізь постійну хмару, що витає навколо столиці Атреуму, але я починаю розуміти її місце знаходження . Не дивно, що я бачу мигцем величезний собор саме там, звідки, як я вважаю, тече в оля.

Тому що, звичайно, що вона там .

Тепер, коли я маю місцезнаходження, я піднімаюсь вперед так швидко, як тільки можу і падаю . Виявляється, що істота з моєю масою може падати досить швидко.

Ще один спалах світла засліплює мене, коли я припускаю, що Ратвін і його колеги знову телепортуються. Я дуже хотів би знати, як вони це роблять, але у мене зараз немає часу на дослідження . Я також не маю часу займатис ь їхніми дурницями.

Я з нову присвячую частину свого розуму, щоб відбити їхні спроби стримати мене чи створити ментальний міст. Однак одному з них вдається зігнути та скрутити свою ману таким чином, що вона вислизає від моїх рук, рухаючись туди-сюди, поки нарешті не зачепиться за мене, і міст не ста є на місце.

Звичайно, це був Ратвін.

[Як, у біса, ти взагалі це робиш?]

[Це передова техніка, але це не має значення. Ти мусиш зупинитис ь . Ти ось-ось потрапиш до Золотого М іста!]

Що ж … так. Звичайно.

[Що ще ви очікуєте від мене? Член моєї сім’ї потрапив у полон і, можливо, помирає там. Я б не хотів використовувати грубу силу , але тобі і команді, яка тут з тобою , потрібно забратись з дороги.]

[Це колеги-вчені з Вежі, а не чиновники чи солдати, і ми намагаємось тебе врятувати! Золоте місто є одним з найбільш охоронюваних місць на всій Пангері. Якщо ти думає ш , що може ш безпечно туди потрапити , то ти дуже помиляє ш ся! Ти повин ен почекати!]

[Звичайно, що вони спробують мене зупинити, я знав це , коли починав .]

Це просто не має значення. Відкидаючи магів, я повертаюс ь до Собору та орієнтуюс ь на нього. Якщо все піде добре, я впаду на цю дурну будівлю, наче комета у формі мурахи . Коли я проскочу дах, я зможу знайти зниклу мураху. Сподіваюс ь , не надто багато перехожих по трапить в цей безлад, але, чесно кажучи, це не мій пріоритет. Я повинен знайти і врятувати полоненого якомога швидше.

[Якщо ти підійде ш ближче, місто буде захищатис ь !] Ратвін попереджає мене, а його розумовий голос стає відчайдушним.

Я ігнорую його.

Нехай захищаються. Більшість з них, мабуть, не мають уявлення про те, що відбувається, вони бачать лише велетенського монстра, що летить на них. Ймовірно, це трапляється час від часу, якийсь великий поганий монстр з Підземелля намагається потрапити у величезне блискуче місто. Я не сумніваюс ь , що вони мають тисячі способів знищити таких створінь з неба, але це не має значення .

Я все одно туди піду .

Усі мої відчуття оживають, чим ближче я підходжу. Золота хмара закриває мій зір, але моє відчуття мани настільки гостре та активне, наскільки я можу його зробити. Що б не з’явилось на моєму шляху, я готовий впорати сь з цим, наскільки це можливо.

У глибині душі я сподіваюс ь , що зможу пробитис ь крізь початковий шквал, потрапити в собор і врятувати свого родича , поки все не вийде з-під контролю. Якщо я зможу показати іншим, що я був на рятувальній місії, сподіваюс ь , вони не зійдуть з розуму, намагаючись впо лювати мене. Щойно я врятую цю бідолашну мураху, все може охолонути, мені просто потрібно туди потрапити.

[ЩО ЦЕ ЗА МАЛЕНЬКА ІСТОТА, ЩО ЗАБИРАЄ МІЙ СОН?]

Ах , нарди .

Коли потужна хвиля думок накочує ться на мене, моє серце занурюється глибоко в грудну клітку, поки я відчайдушно намагаюс ь знайти джерело голосу. Я чув лише одну розумову комунікацію, що наближається до цього рівня , і це був Торріфекс . Я вбив цього хлопця, тому, сподіваюс ь , я зможу впоратис ь і з цим.

А ще краще, я сподіваюс ь , що він виріш и ть взагалі не боротись зі мною. Я не загроза місту! С подіваюс ь !

Де , в біса , цей монстр?!

Ось коли я це бачу. Око. Спочатку я думаю, що він в хмарі, велетенський монстр, загороджений хмарою, який світиться золотим світлом, що випромінюється з міста. Тоді моя перспектива змінюється, і я краще розумію те, що бачу.

Око зроблен е з хмари.

Тоді все воно коливається . Усе кільце пухнастої золотої хмари , бриж ить , втягується, і раптом це зовсім не хмара. Це довгий, згорнутий дракон, що дивиться на мене очима рідкого золота, кожне розміром з мою голову .

[ СМІЛИВА ІСТОТА , ЩО ТАК НАХАБНО ЗАЙШЛА В МО Ї ВОЛОДІННЯ .]

Велетенська пазуриста рука шкряб ає по небу та тягнеться до мене, і я починаю дивуватис ь , як, чорт візьми, я збираюс ь пройти повз цю дурну істоту .