Розділ 1342 — Ентоні в турі - ти не дракон! Ти просто курка!

Спалахує світло, шумить вітер, але цього разу я до цього готовий. Стрімкий хвіст розсіює хмари в останню можливу мить, лише за кілька метрів від моїх очей. Завдяки моїм рефлексам і розумінню того, що мені намагаються сказати мої вусики , я здатний впоратис ь з цим.

Маневрувати в повітрі за допомогою магії сили не зовсім просто . Гаразд, це майже неможливо, але використовувати вибух, щоб перевернути тіло вгору, щоб я міг використовувати ноги, щоб ухилитись від хв о ст а , що мене атакує ? З цим можу я впоратис ь .

Х а! Я ухилився , і я все ще падаю до своєї цілі . Як тобі таке подобається, драконе?

Мабуть, н е дуже, оскільки пазурі повернулис ь .

[Я не хочу завдавати тобі болю, але я знаю, що у тебе немає вибору, окрім як боротись зі мною. Що ж , у мене теж немає вибору , т ож вибач за це!]

Я ніяк не можу проскочити повз цього монстра, коли він серйозно намагається мене зупинити. Я можу при думати лише одну річ, яка могла б зайняти його на достатньо довго, щоб я міг пройти повз.

Г ГГГГГГГГГГГГГГГГГ ООООООООООООООО!!!!

Вона не повн ої потужн о ст і та не накачується енергією з Вівтаря, але навіть помірної гравітаційної бомби достатньо, щоб викликати серйозні проблеми у більш о ст і речей у Підземеллі. Навіть у цій ситуації я намагаюс ь бути уважним до міста та стріляю під таким кутом, щоб атака не вплинул а на столицю, але погли нула дуже багато хмар на своєму шляху в повітрі.

Я сподіваюс ь , що вона поглине частину тіла монстра і йому буде складніше перешкодити мені дістатис ь туди, куди я хочу. На жаль, все йде не так.

Я помічаю декілька речей водночас. Хмара, на відміну від повітря навколо мене, не засмоктується гравітаційною бомбою, і цього разу в повітрі до мене коливається кілька хвостів.

Навіть з усім моїм захисним хистом, я не бачу способу уникнути удару. Я кусаю щелепою один , підтягую ноги, щоб переконатис ь , що вони не будуть зламані , і приймаю удар іншого. Він з нову штовхає мене назад, кидає мене в повітрі та струшує мій мозок , але зрештою це лише сповільнює мене.

Моя гравітаційна бомба продовжує летіти в повітрі, явно не поглинаючи золоту хмару, як я сподівався, перш ніж вона розширюється вдалині. Звичайно, всередину втягується багато повітря, але на жаль, досі жодної хмари.

Це приводить мене до одного, досить гнітючого висновку.

Хмари навіть не справжні! Не дивно, що цей дурний дракон настільки хитрий і здатний змінювати себе як завгодно, його навіть тут немає! А я думав, що це була якась крута еволюція, яка дала йому тіло хмари чи щось подібне.

[Ти навіть не тут, чи не так?] Я вимагаю від істоти. [Ця хмара не є твоїм справжнім тілом!]

Але я відчуваю присутність могутнього монстра. Надпотужн ого монстр а . Отже , він має бути десь поруч!

[Я ПОКАЗУЮ СЕБЕ ЛИШЕ ЗА ПОТРІБНОСТІ.]

Чудовисько звучить майже зі смішком , коли його виявили , наче все це якийсь жарт.

[Чому б тобі не сховати сь , коли це потрібно !] Я люто відпові даю . [У мене там сестра на межі смерті! Пропуст и мене! Або якщо ні , то врятуй її сам!]

Настає невелика пауза, поки дракон… що ж , я навіть не знаю, чи це взагалі дракон, зважає на мої слова.

[МЕНІ НЕ ДАВАЛИ ІНСТРУКЦІЙ ВРЯТУВАТИ МУРАХУ, ТОМУ Я НЕ БУДУ.]

[Зачекай, отже , ти сказа в своєму господареві про це?]

[ ТАК .]

[ І вони мені не допоможуть?!] Реву я обурено.

[НЕ ЗНАЮ. МЕНІ ЗАБОРОНЕНО ПРОЯВЛЯТИ СВОЮ СИЛУ В МІСТІ, ТОМУ Я НЕ МОЖУ ВРЯТУВАТИ ТВОЮ СЕСТРУ.]

Навколо мене змінюється світло, хмари розходяться, ні… не розходяться… розчиняються, здуваються, наче сніг, доки переді мною не постає все золоте місто без перешкод.

У мене немає очей ні на чому іншому , я бачу лише собор. У В естибюлі я відчуваю відчай, біль і страждання, які з кожною миттю стають усе слабшими.

[МЕНІ СКЛАДНО ПОЯВИТИС Ь В СВОЇЙ СПРАВЖН ІЙ ФОРМІ . МАН А ТУТ НАСТ І ЛЬКО СЛАБКА , АЛЕ Я БАЧУ, ЩО ТЕБЕ НЕ ПЕРЕКОНАТИ , ЯКЩО ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ , ЩО НЕ МОЖЕШ ПЕРЕМОГТИ.]

Все місто, здається, світиться все яскравіше, поки воно не блищить , наче золоте сонце. Відчуття могутнього монстра, яке я мав, стає все сильнішим і сильнішим, і я розумію, що те, що я відчував, було не близько, воно насправді було досить далеко.

Світло н ад містом починає об’єднуватис ь в єдину цілісну форму.

ТУП .

ТУП .

ТУП .

Я чую стук велетенських крил. Не просто чую , відчува ю . Кількість повітря, що переміщується, вражає. Коли я їх чую, я їх також бачу.

Це пташка. Великий... супер великий птах. Ця штука має розмах крил більше ста метрів. Вона велетенська .

Чим вони більші, тим важче падають.

Я викликаю всю свою гравітаційну ману. Я не зможу втриматис ь від цього. Мені шкода міста, і я сподіваюс ь , що рахунок за ремонт буде не надто великим , а ле якщо ні? Мені все одно.

Складно розрізнити чіткі риси цього… орла… чи ще чого . Здається, що все зроблено зі світла. Я дуже сподіваюс ь , що це означає, що він вразливий до гравітації, бо якщо ні, я не думаю, що маю хоч якийсь шанс .

Все ще махаючи своїми масивними крилами, він нахиляється вперед, витягаючи шию, і відкриває дзьоб. Мої вусики кричать до мене.

Ах нар—

Масивний, згущений промінь світла виривається вперед, заповнюючи мій зір, і перш ніж я це усвідомлюю, я загораюсь . Здається, що мій панцир палає, але це навіть не те, що найбільше мене хвилює. Я лечу назад . Проклята пташка мене відкинула ! Н і! НІ!

Після того, що здається надто коротким часом, я вдаряюсь в щось, і воно одразу починає шипіти. Пара наповнює повітря, і я розумію, що щойно врізався в поверхню озера. Мій перегрітий діамантовий панцир шипить і лопає, а вода навколо мене википає. З моїх вусиків піднімається дим, але мені байдуже.

Золоте М істо виблискує, тепер настільки далеке .

Будь я проклятий, якщо ця сяюча індичка зупинить мене. Я буду ПРОКЛЯТ ИЙ , якщо дозволю цьому статис ь !

Запускаючи свою цілющу залозу, я відчуваю прохолодний приплив регенераційної рідини, яка наповнює моє тіло, коли я втягую все більше й більше мани. Гравітаційна конструкція мани крутиться та дзижчить, і я викачую товсті нитки енергії, вплітаючи їх у бажану форму.

Ще один гравітаційний колодязь набуває форми, і я знову починаю підніматис ь .