Розділ 1605 — Об’єднання

Моцант невимовно нервувала. Її призначили доглядачем з наймузичнішим розумом, її робота над навчальною програмою для мурах була найкращою серед усіх інших. Таким чином, її обрали для розвитку та розширення своїх музичних здібностей, для отримання мутацій та навичок, які розширили б її майстерність у звуках, про що Колонія мало знала і дбала.

Це був… визвольний досвід. Вільна досліджувати цей жанр до його меж, вона змогла розкрити всю свою пристрасть, весь свій потяг та відданість музиці. Вона вивчала композицію, складала музику, докучала експертам, яких Колонія викликала вдень і вночі.

Її знання швидко зросли за короткий час, і все ж вона відчувала, що не наблизилася до справжнього розуміння.

Це було складно! Це не мало сенсу! Чому одним людям речі звучали добре, а іншим ні?! Іноді ноти були математично приємними, вібрації, розташовані на рівних відстанях уздовж частотного спектру, створюючи акорди та гармонії. Іншим разом вони такими не були, а дисонансні ноти викликали тремтіння по її панциру!

Протягом навчання у неї склалася тисяча твердих думок про музику, але вона всі їх відкинула.

А тепер вони збиралися виконати її роботу для чалів. Її огидну, низькопробну роботу! Для музикантів чали були схожі на істот зі світла та магії. Навіть щойно народжені, вони могли співати та плести гармонії навіть лише з мінімальним тренуванням. Вони були расою, здатною буквально змінити світ піснею. Вона знала, що вони зненавидять її роботу. Виконання її перед ними було б схоже на те, щоб нігтями дряпати внутрішню частину панцира Моцант.

Нестерпно!

Але вона все одно це стерпить, заради малюків.

Після зворотного відліку все почалося. Мурахи, що вишикувалися перед нею, не виступали, бо, звісно ж, не могли. За вишикованим мурашиним хором стояла скляна панель, непрозора з одного боку, але цілком прозора з іншого. За нею стояв справжній хор, зібрання людей, гілкастоподібних, окремих Сецула і навіть кількох Магпеїв — найобдарованіших і найвишуканіших музикантів, яких Колонія змогла знайти в найкоротші терміни. Саме на них Моцант дивилася і спрямовувала свої жести.

Чали продовжували співати з усіх сил сумну мелодію, що наростала та спадала разом з їхніми надіями. Незважаючи на те, що їхня енергія згасала, деякі равлики буквально лежали на землі, проте вони все ще співали, все ще сподівалися. Вона чула це достатньо разів, щоб знати цю мелодію, як свої щелепи. Кожна тонка волосинка, що стирчала на маківці, ожила від вібрацій їхньої пісні. Вона відчувала, як пісня лоскотала на межах її мозку.

Вона підняла передні кінцівки і широким жестом запросила хор.

Терезант та інші непогано впоралися зі своєю пантомімією, але що ще важливіше, справжній хор добре наслідував її приклад, а їхній звук проходив крізь панелі, відкриті навколо вікна, і проникав у центр догляду за равликами.

Спочатку тиха, її пісня була легкою та ніжною. Вкраплення нот, контрапункт, що підкреслював смуток і надію власної пісні равликів.

Так, ви самотні, і ви не хочете бути самотніми. Я це знаю. Ваш смуток — це мій смуток, намагалася сказати Моцант.

Чали не відреагували, продовжуючи співати, як і раніше. Моцант майже очікувала, що вони перевернуться та знудять, випорожняться вмістом своїх шлунків разом з жахливим відчуттям огиди, яке, безсумнівно, викликала б у них її музика, але вони цього не зробили. Хороший це знак чи ні, вона не могла сказати.

Вона продовжувала розмахувати передніми кінцівками, керуючи та направляючи співаків, яким майже не дали часу ознайомитися з музикою.

Тепер вона піднімалася, повільно, обережно, переплітаючись зі співом равликів, наче хвиля, що наростала знизу, підтримуючи та зміцнюючи. Маючи міцну основу, величне закликання чалів стало ще потужнішим, чистішим. Воно пронизало Моцанта в серце, запалюючи вогнем саму її душу та посилаючи поколювання хвилями, що пробігли по всьому її тілу.

Так! ТАК! Це працювало!

З кожною миттю вона все більше занурювалася в музику. Сором і огида почали відступати, змінюючись переповнюючою енергією, яку вона не могла описати. Її рухи ставали дедалі різкішими, а волосся майоріло з боку в бік, поки вона диригувала хором. Вона більше не могла бачити, її мозок просто не звертав уваги на візуальну інформацію. Який в цьому сенс? Вона хотіла чути, хотіла відчувати.

Тепер настав критичний момент.

Різким жестом Моцант опустила ноги, повністю перервавши хор. Потім вона повільно знову підняла їх, закликаючи співаків піднятися з нею на висоту.

Вона сказала дітям, що розуміє їхній біль, що їх підтримують і люблять, а тепер їй потрібно сказати їм, що вони не самотні, що партнерство, якого вони прагнули, було прямо перед ними весь цей час.

Відчайдушно бажаючи продовжувати свою міміку, доглядачі трималися як могли, але вони не могли співати, не могли зрозуміти силу того, що робила Моцант.

Вона знала, що ті, хто був за вікном, відчувають це так само, як і вона, і це вразило її до глибини душі.

Хор знову піднявся, більше не підтримуючи мелодію, більше не тримаючись міцно під нею, а вплітаючись у неї, заповнюючи ті прогалини, які равлики навмисно залишили відкритими. Вони хотіли, щоб хтось співав з ними, щоб хтось прийшов і завершив музику, яку вони створили.

Моцант хотіла сказати їм, що вони тут. Колонія тут, ми співатимемо з вами.

Вона не була ідеальною, у пісні були помилки, незручності, які глибоко ранили Моцант, але вона рухалася вперед, відмовляючись дозволити плямам вивести її з туману, в якому вона опинилася. Оточена прекрасними звуками, вона відчула, як її свідомість піднімається на вищий рівень, у світ звуку та світла.

Зі зростаючою впевненістю хор повторював приспів, їхня власна пісня танцювала навколо пісні равликів, піднімаючись, коли їхня падала, і відступаючи, коли вона піднімалася. На кожен поклик була відповідь, на кожне запитання була відповідь.

Хоч Моцант відчайдушно хотіла обернутися та подивитися на чалів, вона знала, що це марн. Важливий був лише звук, лише він.

І… чали… їхня пісня змінювалася.

Це було ледь помітно, але поступово відбувалася еволюція. Пісня ставала… сумнішою.

Спочатку Моцант поринула в глибини відчаю. Її музика! Її жахлива, гнила музика! Вона ранила їхні вуха та душі! Однак, чим більше вона слухала, тим більше усвідомлювала, що це не так. Чали більше не питали настільки ж сильно, як раніше, їхні запитання стали приглушеними, ніби вони більше не очікували відповіді. Натомість їхні голоси були сповнені меланхолії, мінорні ноти у спадаючих арпеджіо говорили про глибокий смуток, який відчували дитинчата, знаючи, що ніколи не отримають відповіді, на яку сподівалися.

І все ж вони отримали відповідь.

Коли питання стихли, смуток поступився місцем прийняттю. Легко і впевнено, учасники в унісон змінили тональність пісні, перейшовши до м’якої мажорної тональності, щоб підтримати вищі регістри, що все ще спадали в мінорі. Була надія. Була тиха радість. Було відпускання.

А потім звук взагалі зник.

Шокована, Моцант завмерла, але через мить різко замахала ногами, перервавши власний хор. Там, де ще кілька секунд тому лунала душероздираюча пісня, тепер повисла важка тиша, настільки глибока, що здавалося, ніби всі звуки світу висмоктали з середовища навколо.

Вирвавшись з трансу, Моцант шалено обернулася, щоб побачити маленьких равликів, виснажених і блідих, деякі тремтіли від втоми, інші дивилися на неї та на інших мурах. Потім, ніби нічого не сталося, вони розвернулися та почали зникати, згортаючись калачиком у ліжках, які доглядачі розклали неподалік, ховаючись у своїх мушлях.

За винятком одного.

Маленький равлик, явно виснажений, повільно підповз до Моцант, а вона вийшла йому назустріч, бажаючи допомогти.

Маленький равлик був кришталево-блакитний, з очима, що сяяли, наче зірки, а його мушля була кольору блискучої веселки. Його чисто білі вуса були скуйовджені після його старань, проте все ще надавали юному створінню вигляду грації та мудрості.

Моцант нахилилася, простягаючи руку до дитинча. Чого воно хотіло? Що воно хотіло сказати?

Коли він підійшов достатньо близько, равлик підвів погляд і, після паузи, прощебетав кілька коротких нот набагато більшій мурасі. Потім, повільно, болісно, він повернувся і почав сповзати до ліжок, де вже спали інші.

Моцант, застигши на місці, відчула, як ці ноти лунали в її голові, немов грім.

«Все скінчилося? Моцант? Все гаразд?»

Зрадівши, що дитинчата заснули і нарешті припинили співати, Терезант кинулася до своєї подруги-доглядача і струсила її за плече, виявивши, що та зовсім не реагує.

Після чого біловолоса мураха впала на землю, корчачись і брикаючись.

«Звичайно! Це ж так очевидно! Моя мелодія була таким СМІТТЯМ, і вони знали це ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС!»