Розділ 1628 — Втратити суть того, ким ти є

Крати програвали. Скільки б разів вони не відбивали броньованих мурах, вони продовжували повертатися, піднімаючись по стінах, безрозсудно кидаючись уперед, ніби їм було байдуже, чи виживуть вони, чи помруть. Навіть коли здавалося, що вони ось-ось впадуть, навіть коли здавалося, що вони більше не можуть витримати, вони починали… горіти, спалахувати зсередини, а потім з ними було все добре. А потім вони поверталися знову.

Навіть це було краще, ніж більші, з грибами. Вони помирали, Злут був упевнений, що вони помирали, він їх бачив. Вони були обпалені, порізані або заражені, але це, здавалося, не мало значення. Незалежно від того, наскільки сильно вони були пошкоджені, вони збиралися разом, їхні тіла перепліталися, а потім… вони просто продовжували рухатися.

Він не був дурнем. У п'ятому шарі були сотні монстрів з неприродною витривалістю, і всі вони були переможені однаково: приголомшливою атакою. Лише, як би вони не намагалися, Кратам не вдалося завдати достатньої шкоди мурахам, щоб ті подолали те, що їх тримало разом.

А тіні… тіні були всюди. Величезна горила заревіла у дикій непокорі. Блискавка тріщала, грім гримів. Він підходив все ближче й ближче. Невдовзі ці масивні кулаки та вибухове світло, що виходило від них, будуть у зоні досяжності. Злут не хотів дізнатися, що станеться, коли він опиниться в зоні досяжності.

Звиваючі щупальця, цілий ліс цих щупалець, шмагали та поглинали все, до чого вони могли доторкнутися. Злут бачив, що відбувається, коли вони чогось торкаються. Він ніколи більше не хотів цього бачити.

Детонації пролунали неподалік, піднімаючись у повітрі. Струсна сила притиснула кулю до стінки серця. Чесно кажучи, було б складно сказати, що він взагалі був на стіні, оскільки це вже була фактично стеля кімнати! У них закінчилося місце.

Неподалік Солузз працював над тим, щоб згуртувати своє плем'я проти вторгнення. Сповнений люті, могутній Крат'лат шипів, плювався та ревів на загарбників, знову і знову використовуючи свою магію, щоб відштовхнути їх. Незалежно від того, наскільки успішним він був, це просто не мало значення. Синя мана продовжувала наближатися все ближче і ближче, а потік, що виривався з жерл, не зупинявся.

Злут тільки зараз почав усвідомлювати, наскільки довго мурахи це планували: з самого початку. Усе вторгнення було сплановано, щоб створити цей момент, тут і зараз. Навіть хвиля, яка здавалася ідеальною можливістю знищити загарбників, була необхідною для цього плану.

Прокляті платформи, які всмоктували всю цю ману протягом тих днів і тижнів, він вважав, що цього якраз достатньо, щоб підтримувати фортецю проти п'ятого шару, але він дуже, дуже помилявся.

Злут уважно озирнувся. Тіні все ще були постійною загрозою, і він відмовлявся дозволити собі застати себе зненацька. Все більше і більше він починав думати, що цю битву вони не зможуть виграти. Якщо це правда, то вся ця секція п'ятого шару вже недовго буде безпечною.

Кратів навколо Підземелля потрібно було попередити. Чим швидше всі племена зможуть згуртуватися проти цієї загрози, тим краще. Якщо вони залишаться розділеними, мурахи почнуть їх знищувати, по одному серцю за раз. Вони дізнаються про справжні масштаби небезпеки, лише якщо хтось із тих, вцілілих, розповість їм про неї, хтось, хто був тут і бачив все на власні очі.

Якщо для цього потрібен слимак, то чому б не Злут? Це було б неймовірно складно, перетинати невідомі частини Підземелля, ніколи не знаючи, коли смертельна синя мана може наздогнати його, але останнім часом він увійшов у звичку здійснювати неможливі подвиги.

Він не зважав на свої шанси.

«Атакуйте їх!» — заревів Солузз. «Усім, що у вас є! Розплавте їхні кістки. Завдайте їм болю!»

Він продовжував закликати інших, і Зісст відповіли. Злут мусив віддати їм належне, вони були могутнім і поєднаним племенем. Цього було б недостатньо, але він захоплювався ними за це. Якби Крати змогли належним чином підготуватися до цього бою, він не сумнівався, що вони б його виграли, але цього не судилося статися.

Злут продовжував виглядати так, ніби бере участь у битві, випльовуючи кислотні струмені, коли міг, але все частіше він пробирався назад до отвору у верхню камеру серця. Він обережно стежив за тим, щоб ніколи не бути в полі зору Солузза, зменшуючи своє тіло, коли це було необхідно.

Не надто швидко, ніколи не достатньо, щоб викликати підозру, але крок за кроком, у міру того, як лінії відсувалися, Злут дозволяв собі відступати трохи швидше і трохи далі.

Аж поки, нарешті, він не опинився в тилу Кратів. Усі Зісст повстали на захист своєї Слизової Землі, а це означало, що ніхто не повинен був його побачити, якщо він вийде у верхню камеру.

Злут востаннє глянув униз і відчув хвилю киплячої ненависті до побаченого. Загарбники, в самому серці, виштовхували Кратів з їхньої власної Слизової Землі. Це була нечувана образа, плювок в очі кожному Крату, які підкорили цей шар і зробили його своїм домом протягом тисячоліть.

Це матиме наслідки. Жахливі наслідки. Мурахи будуть зламані, їхні ватажки повернуться та атакують, полюючи на них у їхніх гніздах. Коли вся міць племен збереться, вони обрушаться на вторгнення, наче чума. Ті, хто знаходився вище, в четвертому шарі, тремтітимуть від жаху щоразу, коли згадуватиметься про це вторгнення після того, як Крати завершать свою помсту.

Злут подбає про це. Коли він закінчить, знадобиться тисяча років, перш ніж хтось наважиться знову вторгнутися.

Він розплющився, наскільки міг, і замаскував свою шкіру. Коли він переконався, що його ніхто не бачив, він прослизнув через край і потрапив у верхню кімнату.

Потім він завмер.

Стоячи на вершині масивного, порожнистого кореня дерева, діаметром майже п'ятнадцять метрів, Солант дивилася вниз, задумливо клацаючи щелепами.

«Схоже, що вони починають відступати. Час ідеально зайшовся».

«Не дивно, — сказала Леонідант поруч з маленьким генералом, — зрештою, це ти розрахувала час».

Вона постукала передньою кінцівкою по кореню дерева.

«Може, нам відкрити кран, як кажуть люди?»

«Не потрібно більше зволікати, — з глибоким задоволенням сказала Солант. — Вмикай його».

З порожнистого кореня почувся глибокий гуркіт, і Злут заціпенів від шоку, коли перший струмінь блискучої блакитної рідини фонтаном вирвався з отвору та впав прямо на нього.