Розділ 1631 — Подорож крізь темряву

Мені не подобається подорожувати з Блискочою. Її маленькі… вимірні стрибки, чи як вона їх хоче називати, викликають у мене нудоту та головний біль. Навіть спроба уявити, як працює цей процес, викликає у мене пульсацію в мозку. Як вона взагалі здогадалася, як це робити?! У Колонії не було жодної мурахи, яка знала про різні виміри, а тепер Блискуча плаває крізь них, наче особливо гучний і надокучливий вугор.

«Ми вже прибули?» – стогну я.

«Ні», – радісно каже вона мені. «Ще два стрибки, перш ніж ми прибудемо».

«Як поширюється отрута, Найстарший?» – запитує мене один із цілителів.

Ми більше не вдаємо, що вона не поширюється, га? Що ж, вона точно поширюється. Кожна клітина мого тіла, яка змінилася, трохи ускладнює її уповільнення. Я тримаюся як можу, але моя хватка починає слабшати.

Все більше й більше я хвилююся за Протектант та інших. Кожен з них взяв на себе набагато менше, ніж я, але чи здатні вони стримувати отруту настільки ж добре, як я? Якщо ні… мені страшно навіть подумати про те, як вони страждають.

«Поки що повільно», — кажу я їй.

Поки що мої думки не страждають так, як раніше. Мені це, м’яко кажучи, не подобалося.

«Як тільки ми повернемо вас до фортеці, ми зможемо зробити більше. Продовжуйте стримувати отруту, як і досі».

«Звичайно, а що ще, ти думала, я збираюся зробити?»

Я очікував отримати один-два удари, але мій панцир не постраждав від роздратованих ніг цілителя. Вони, мабуть, відволіклися, що не дуже добре. Вони роблять усе можливе, щоб моє тіло було в якомога кращому стані, водночас намагаючись маніпулювати інвазивною маною всередині. Вона сказала, що вони зможуть зробити для мене більше у фортеці, але я щиро не впевнений, що саме. Якщо в них є якісь хитрощі, щоб допомогти впоратися з такою проблемою, то я ніколи раніше їх не бачив.

«Добре, всі на борт!» — Блискуча сміється.

«Я не корабель…» — бурчу я.

«У цьому випадку ви технічно ним є», — каже вона мені.

«Ти намагаєшся заспокоїти мене? Якщо так, то це не працює».

«Не намагалася», — підтверджує вона, поплескуючи мене по спині. «Гадаю, всі на місці, добре! Ходімо!»

Я готуюся і невдовзі відчуваю дивне відчуття скручування, яке завжди передує одному з цих «стрибків». З'являється нудотне, тягнуче відчуття, а потім темрява. Що не так вже й шокує, зрештою, ми стрибаємо з ділянок повної темряви на інші ділянки повної темряви. Тут нічого не видно.

«Я не знаю, що гірше, інфекція чи ці вимірні витівки».

«Я майже впевнена, що інфекція. Вона виглядає зовсім неприємно».

Я піднімаю вусик, щоб підштовхнути маленького божевільного вченого.

«Ти можеш її бачити?» — запитую я.

«Звичайно, що можу! Я...»

«Ні».

Вона пихкає.

«...здатна бачити всю ману навколо мене, навіть якщо вона захована всередині чогось. Ви б здивувались, скільки енергії ховається прямо під поверхнею».

«Це досить вражаюче. Гадаю, у тебе є якийсь орган для цього?»

«Ні, я просто БЛИСКУЧА!»

Дідько, вона все ж змогла протиснути повз мене.

«Скажи правду. Орган?»

«Так, так, це орган».

Я так і знав.

«Скільки ще нам потрібно пройти?» — стогну я.

«Ще лише один. Дайте мені кілька хвилин, і ми будемо готові до стрибка».

Не те щоб у мене був вибір. Цілителі повертаються до роботи, метушаться навколо мене, намагаючись допомогти з інфекцією, і я роблю те саме. Ми вже близько до фортеці, я можу це відчути по величезному об’єму Волі, що заливає Вестибюль. Це змиває мою втому, освіжає мій мозок і знімає напругу в моєму тілі. Що важливо, бо я працюю з усіх наявних всередині мене сил.

Скоро я повернуся туди, звідки почав, ніби мої захисники ніколи не позбавляли мене жодної краплі зараження. Темп продовжує зростати, і, незважаючи на всі мої зусилля, я програю цю битву. Можливо, з достатньою кількістю цілителів, які працюють наді мною, ми зможемо подолати зараження? Я не знаю. Мабуть, мені доведеться сподіватися на це.

На даний момент я не бачу інших варіантів, окрім як вірити, що Колонія може мене врятувати.

«Добре, поїхали!» — оголошує Блискуча.

Я надто втомився, щоб щось казати, тому просто готуюся якнайкраще, а потім… бам! Швидко, наче мить, моє оточення змінюється з повної темряви на яскраво освітлену та переповнену кімнату всередині фортеці. Навколо десятки цілителів, і щойно я з'являюся, вони кидаються на мене, штовхаючи вусиками, терміново радячись з тими кількома, хто прибув зі мною. Тиск трохи спадає, і цього достатньо, щоб я майже зітхнув з полегшенням.

«Найстарший, не відпочивайте! Нам потрібні всі ваші зусилля, щоб боротися з цим зараженням», — дорікає мені один із них.

«Я працюю! Дідько!»

Я не хочу мутувати в якусь жахливу, заражену потвору. Я докладаю всіх зусиль!

До мене підходить постать, схрестивши руки на широких, вкритих камінням грудях. Я відчуваю, як його розум тягнеться до мого і дозволяю мосту з'єднатися.

[Гранін? Для чого тебе сюди привели?] — запитую я. [Тобі не потрібно турбуватися про хворобу мани?]

[Ми всі троє тут], — каже він мені, його обличчя хмуре від занепокоєння. [Вони подумали, що ми можемо щось порадити.]

Він повільно оглядає мене з голови до ніг.

[Ти виглядаєш жахливо. Невже все настільки погано?]

[Ого, дякую, Гранін. Теж радий тебе бачити. І це зараження прямо з задньої частини Теораззна, тому, гадаю, що все не чудово.]

[Ти значно применшуєш, правильно?]

[... Можливо.]

Він стогне та стискає перенісся.

[Це не допоможе, Ентоні.]