Розділ 1668 — Служіння шляху

Серед культів давно вважається, що Браксін — це тип монстра, відомого як титан, хоча ми не маємо уявлення, звідки в Підземеллі вони можуть походити. Точніше, якщо вони й відомі комусь із культів, вони вирішили не розповідати про це автору.

Через його величезний зріст багато хто бачив Древнього та вижив, щоб зафіксувати це. Гуманоїд, з блідо-блакитною шкірою та бородою з інію, зріст Браксіна, за різними даними, коливався від одного до п'яти кілометрів. Велика крижана корона на його голові, як повідомляється, є фокусом його сили, яка поглинає все тепло навколо нього, створюючи площу майже абсолютного нуля.

Браксін піднявся поблизу міста Веллорн, яке зараз втрачено в часі. Розташоване біля великого озера, місто миттєво замерзло, як тільки він піднявся з-під землі. Хоча руїни давно прибрані, а мертві поховані, саме озеро ще не розтануло. Можливо, воно ніколи не розтане.

- Уривок з «Колективної мудрості культів» Граніна Лазуса

Просити вибачення було простіше, ніж дозволу. Цю ідею добре розуміли на Пангері тисячі років, від найменших дітей до наймогутніших імператорів. Люди були обережними за своєю природою, вагалися ризикувати, неохоче діяли з турботи про найгірший сценарій, яким би малоймовірним він не був.

Якщо ви були впевнені у своїй меті, впевнені у своїй позиції на шляху, але інші не поділяли вашої віри та перегороджували його, то, можливо, це було не перешкодою, а можливістю.

Можливість просити прощення. Найсвятіше покликання.

Алір Вінтінг, Великий Жрець Шляху, мав привід просити прощення багато разів у своєму житті. Він був людиною рішучих дій, яка не бажала сидіти на місці, коли шлях був вільний перед його ногами. Це була причина, чому він так високо піднявся в церкві. Це була причина, чому він підніметься ще вище.

Церква Шляху бачила мурах такими, якими вони були – духовним випробуванням і ресурсом, який слід було використовувати. Коли Підземелля викидало таких монстрів, це було приводом для радості у вірі. Підземелля було створено, щоб формувати та перетворювати вірних, забезпечувати їх та робити їх сильнішими. У гніздах Колонії чекав урожай, багатший за будь-який за століття, і було б вчинком богохульника, єретика та дурня залишити його недоторканим.

Алір підвівся з плетеного килимка, на якому молився, його коліна боліли, як завжди після години молитви, але він прийняв біль. Він пережив набагато гірше в часи покаяння і звик до цього щоденного ритуалу.

З вікна перед собою він побачив блискучі, сяючі води четвертого шару. Вітри, сповнені енергією світла та життя, торкалися його обличчя, і Алір дозволив собі легку посмішку. Він відчував, ніби Підземелля підтверджує його місію, підтримує його мету.

«Ви закінчили свої відпущення гріхів, Великий Священику?» — тихо почувся голос позаду нього.

Нахиливши руку, він обтерся, перш ніж повернутись до диякона Марти Скотт. З простим обличчям, середнього зросту та скромною фігурою, вона, проте, випромінювала певну силу, зовнішній вираз залізної віри, яку вона мала в собі.

«Так», — сказав він. «Чи повернулися якісь із команд сьогодні вранці?» Як завжди, Алір одразу перейшов до справи, зосередившись на поточних питаннях. Марта похитала головою.

«Ні, Великий Священику».

Алір цокнув і насупився. Зараз у Підземеллі було вісім команд, одна з яких мала повернутися вчора.

«Дослідники в цьому місті запевнили мене, що вони готові до завдання», — сказав він. «Я все ще не переконаний».

«Ще прибуде», — сказала йому Марта. «Три кораблі вирушили з Срібного Міста тиждень тому. Вони повинні повернутися вже незабаром».

«Ми повинні бути обережними», — заявив Алір, киваючи сам собі. «Досліджуйте ретельно. Якщо мурахи дізнаються про наші наміри занадто рано, тоді наступні кроки стануть дедалі складнішими».

«А що, якщо вони вже це зробили?» — трохи вагаючись, запитала Марта. «Дивно, коли команда запізнюється на цілий день, повертаючись з Підземелля».

«Якщо вони нас знайдуть, то вони нас знайдуть», — сказав він. «Я б волів діяти таємно, але якщо мені доведеться діяти відкрито, то я це зроблю. Зрештою, саме тому ми тут».

Він невизначено вказав жестом на гору, але диякон зрозуміла.

«Зелена Гора не визнає мурах цивілізованою расою», — сказала вона.

Королівство Зеленої Гори було впертим, традиційним місцем. Міцна бойова традиція означала, що багато молоді тут ставали дослідниками або записувалися до Легіону, який підтримував потужну присутність на горі. Визнавати монстрів цивілізованою расою? Нізахо. Навіть гілкастоподібні, діти Материнського Дерева, не були тут бажаними гостями. Народ ледве терпіли, а Софос вбивали на місці.

Полювання на мурах на Зеленій Горі було цілком законним, навіть якщо деякі громади четвертого шару вважали це неприємним. Якби мурахи дізналися, що вони роблять, це просто ускладнило б дослідження меж їхньої території, але не було б неможливим.

Зрештою, мережі тунелів під горами були величезними та незбагненно заплутаними. Місцеві копачі мали доступ до детальних карт та путівників, які створювалися тисячі років, а мурахи — ні. Навіть якби їх були мільйони, знадобилися б роки, щоб знайти кожен шлях до їхніх земель.

Потрібно було більше випробувань, потрібно було більше еліксиру. Одна мураха могла виробити стільки всього. Якби Алір зміг повторити цей видобуток, він би зміг довести, яким золотим скарбом насправді є це мурашине гніздо. Чи відмовить йому тоді Срібне Місто? Він так не вважав.

«Шлях перед нами вільний, Марто. Дорога важка, з безліччю випробувань та труднощів, але величезними, величезними винагородами в кінці».

Диякон низько вклонилася.

«Слава Шляху».