Розділ 1681 — Повільне пробудження

Я насправді не бачу снів, перебуваючи в заціпенінні. Технічно, заціпеніння та сон – це різні стани, я це розумію, але все ж таки, відсутність снів – це одна з небагатьох речей, до яких я ще не звик у своєму новому житті.

А це? Цей… апатичний… безтілесний досвід, який я зараз переживаю… він настільки близький до сну, наскільки я відчував з моменту свого переродження на Пангері. Якщо вже на те пішло, то це нагадує мені про те, що я відчував безпосередньо перед тим, як вилупився.

Основна різниця між теперішнім і тодішнім станом полягає в тому, що в будь-який момент через мене протікає колективна воля мільйонів осіб. Мить за миттю моє відчуття свого «Я» зношується, поки я віддаляюся в потоці свідомості моєї родини.

Я проводжу день шахтарем, жую камінь, відчуваю породу вусиками, винюхую мінерали та дорогоцінні камені, які шукаю. Глибоке почуття задоволення сповнює мене, поки я штовхаю свій візок, до країв наповнений плодами моєї праці, колією назад до застави. Звідти його додадуть до наступної партії разом з усією роботою моїх сестер, яка прямує до сортувального центру.

Завтра мана, що наповнює Підземелля, поповниться та відростить дорогоцінні метали в іншому місці, тож робота шахтаря ніколи не закінчиться. Я відчуваю глибоке задоволення від цього знання.

Ще один день, я цілитель. Роздратування переповнює мене з моменту, коли я виходжу з заціпеніння. Турбуючись про своїх родичів, я вибігаю, ледве даючи собі достатньо часу, щоб поїсти та доглянути за собою, а далі поспіхом дістатися до лікарень. Знизу надійшов наплив хворих, сотні солдатів страждають від важкого отруєння маною. Хоча вони вже пережили найгірший стан своєї хвороби, їм все ще потрібен цілодобовий догляд, щоб токсини знову не поширилися по їхніх тілах.

Щойно я зайшов до камери, як відчуваю запах солдатів, які намагаються переконати будь-кого, хто їх слухатиме, що вони достатньо здорові, щоб їх звільнили. Коли я зайшов, солдат, що відпочивав в реабілітаційній камері, негайно гукнув, вимагаючи, щоб його відправили назад на передову.

Роздратування вибухає в гнів, і я добряче б'ю солдата вусиками, запевняючи його, що їхнє перебування в лікарні щойно продовжили ще на тиждень. Якщо вони хочуть скаржитися на це, я збільшу цей термін до двох тижнів!

Решту дня я ходжу по лікарні, нескінченно хвилюючись за членів своєї родини, які, здається, до шаленості не здатні піклуватися про себе. Зрештою, втомлена та виснажена, я повертаюся до камери сну та засинаю.

Наступного дня я — доглядач, і весь свій час проводжу, годуючи, доглядаючи та лоскочучи личинок. Ці товстюки щасливо виляють, поки я доглядаю за ними, — чисте та невинне існування, не заплямоване світом. Заспокоєні та підживлені моєю аурою та турботою, вони швидко ростуть, готові стати новим поколінням Колонії.

Я навіть проводжу день як Королева, що… цікаво. Годуватися нескінченним запасом біомаси та майже постійно доглядати за собою — це приємно, а чаювання — вишукане, але відкладання яєць — це досить неприємний досвід.

Я відчуваю себе скрізь і всім. Сотні різних вражень, якщо не тисячі.

Я воюю як генерал у тунелях, координуючи своїх родичів, які б'ються разом зі мною.

Я працюю, виготовляючи килими, вплітаючи тонкі нитки у складні візерунки, які тішать око та приносять задоволення та насолоду гостям родини.

Плавлю у великих ливарнях. Я спостерігаю, як рідка сталь тече, наче річка, настільки гаряча, що тільки мої мутації дозволяють мені працювати в такому місці, не даючи моїм нутрощам закипіти в панцирі.

Навчаючись у мурашиних академіях, будучи дитинчам, я вивчаю мудрість своїх старших і уважно слухаю повчання мого інструктора-доглядача. Незабаром я знатиму все, що мені потрібно знати, щоб працювати та допомагати своїй родині, і я горю нетерпінням, коли ця робота розпочнеться.

Ховаючись у тіні, я проводжу день як один з безіменних, переслідуючи розвідника, який наважився працювати подвійну зміну. Кілька разів моя ціль має можливість зробити правильний вибір, впасти в заціпеніння, але кожен шанс на спокуту втрачається. Коли я атакую, я роблю це без милосердя.

Перш ніж зануритися в заціпеніння, я бачу, як розвідниця отримує повне піклування, її панцир відполірований до дзеркального блиску, і я відчуваю задоволення від того, що мудрість Найстаршого здійснилася цього дня.

Зачекай, моя мудрість? З яких пір я мудрий? Кілька фрагментів мене, вирваних з потоку, збираються докупи якраз на достатній час, щоб я згадав, хто я, але вони не здатні триматися разом достатньо довго. Невдовзі я знову розпадаюся на шматки, гублячись у нескінченному потоці Волі. Ще більше днів, сотні. Я відчуваю життя по всій Колонії, в кожному аспекті. Я борюся, копаю, будую, створюю, шукаю, живлю і зростаю.

Щоразу, коли я опиняюся в трохи іншій точці зору, я відчуваю, як ще трохи зникаю в річці, затягнутий трохи глибше під поверхню. Це чудово. Тут так тепло. Навіть шести ніг недостатньо, щоб огортатися любов'ю та турботою моєї родини. Вона всеохоплююча та переповнена, і протікає рікою, немов золоті смуги.

Я розвідник. Я біжу тунелями, сподіваючись, що мисливці мене не помітили, але боячись, що вони все ж побачили. Ці страхи невдовзі підтверджуються, коли мої вусики вловлюють вібрації ніг на камені. Все гаразд, я еволюціонував і мутував для швидкості, я можу їх випередити.

Але мені не вдається? Попереджений в останню секунду, я ухиляюся ліворуч, і сітка проноситься крізь те місце, де я був кілька митей тому.

Ще сто метрів, і я на волі, я бачу інших мурах удалині, і мисливці теж. Я відчуваю, як вібрації згасають, коли вони сповільнюються, перш ніж розвернутися та повернутися назад, чекаючи на нову можливість. На щастя, патрулювання в цих зовнішніх тунелях припиниться після сьогоднішнього дня. Жодних мурах не спіймали, слава Найстаршому.

…

ПЕРЕПРОШУЮ??!?!?!

Мої розрізнені нитки свідомості миттєво зливаються назад разом.

Ентоні повернувся.