Розділ 1695 — Дослідження

Практика заглиблення у Підземелля настільки ж давня, як і Катаклізм. Під час Розриву світ під нами вперше відкрився на поверхню. Окрім жахливої небезпеки, у глибинах можна було знайти багато чого. Без зусиль тих перших дослідників навіть залишки цивілізації, що пережили Катаклізм, не вижили б. Метал і дерево, наповнені маною, рідкісні дорогоцінні камені та кристали, здатні направляти силу, – багато з чудес Підземелля в той час, коли магічна енергія була на запаморочливому, немислимому рівні.

У сучасному світі дослідження – це шанована часом професія, що полягає у дослідженні та пошуку багатств, боротьбі з монстрами та отриманні рідкісних призів у глибинах. Працюючи на всіх доступних шарах, чоловіки та жінки, які займаються цим ремеслом, є одними з найсміливіших, найавантюрніших та найсильніших поза межами професійної армії.

З цієї причини їх слід поважати.

- Уривок з книги «Заглиблення: вступ» Кероллуса

«Ти чуєш це?» — прошепотів Шеймус.

Елсі злегка нахилила голову й заплющила очі, зосереджуючись на слуху.

Вона чула багато чого. Чудовиська, що боролися вдалині, краплі води, жахливу ліану, що намагалася підкрастися ззаду, дихання півдюжини дослідників на відстані ста метрів. Однак вона була впевнена, що Шеймус не мав на увазі нічого з цього.

«Ні», — м’яко відповіла вона, розплющивши очі та шпурнувши позаду себе вогняний язик.

Ліана здригнулася від спалаху спеки, завагалася, а потім продовжила рости. Хто б не був пов'язаний з нею, вона, мабуть, була голодна. З такою кількістю дослідників у цьому районі було набагато менше монстрів, якими можна було б поласувати, що призвело її до відчаю.

Вона повернулася й попрацювала зі своєю маною, після чого вогонь спалахнув між її долонями. Магія вогню була не найобережнішим способом атакувати щось, але вона була дуже ефективною проти більшості рослин. Виставивши долоню вперед, вона послала промінь концентрованого блакитного полум'я завширшки з палець, що обпікав всю довжину лози, яка зів'яла та згоріла за лічені секунди.

«Ти там гаразд?» — пробурмотів Шеймус.

«Маю справу з виноградною лозою», – прошепотіла вона у відповідь.

Лаючись собі під ніс про те, які ж дратівливі ці рослинні монстри, він знову почав слухати, притиснувши вухо до землі.

«Я чув, як рухається щось велике. Дуже велике», — сказав він їй. «Не знаю, що сталося, але воно вже зникло».

«Пішло?»

Якщо великий монстр, такий як Громова Ящірка або Звір-Монарх, тупотів по тунелях, він не зникав просто так.

«Я не впевнений. Я відчував вібрації, чіткі, як сонячне сяйво, але вони просто… припинилися».

«Можливо, воно стоїть на місці?»

«Можливо…»

Шеймус ще на кілька хвилин притиснув вухо, перш ніж випростатися та насупитися.

Лисий, бородатий та зі шрамами на обличчі й руках, Шеймус був усім, що Елсі хотіла бачити в лідері команди дослідників. У цій роботі ти або помирав молодим, або ставав розумним, а той, хто був у грі стільки ж довго, скільки й Шеймус, був клятим генієм, коли справа доходила до Підземелля.

Одягнений у практичні обладунки зі шкіри звіра, він виглядав як справжній професіонал, яким Елсі сподівалася стати через кілька років, коли набере достатньо досвіду, щоб діяти самостійно.

«Краще перестрахуватися, — пробурмотів він їй, — ми відійдемо на сто метрів до того скелястого виступу он там. Тут все одно занадто багато ідіотів, щоб схопити мураху. Якщо одна і з’явиться, почнеться бій всіх-проти-всіх. Що я про них казав?»

«Вони для дурнів та мертвих шукачів», – відповіла вона.

«Саме так».

Наслідуючи його прикладу, Елсі прокралася назад у тунель, тримаючись тіні та переконуючись, що всі її органи чуття відкриті до Підземелля навколо неї. У місці, де колючка квітки могла вбити, було потрібно залишатися пильним, інакше ти ніколи не повернешся додому. Це був перший урок, який мав засвоїти кожен мандрівник.

Коли вони дісталися до виступу, двоє копачів причаїлися, приховуючи своє місцезнаходження непомітними охоронними захисними щитами та маскуючи свій запах. Лише коли всі сліди були прибрані, вони знову почали спостерігати.

«Я досі його не чую», — сказав Шеймус. «Воно йшло сюди, за кілометр чи два. Ти відчуваєш якусь концентрацію магії?»

Елсі зосередилася, використовуючи свій розум, щоб відчути припливи та відпливи сили навколо них. Спочатку вона нічого не відчувала, але за мить зрозуміла, що це не зовсім так. Потік був… незграбним. Мана рухалася, зовсім трохи, але вона не могла знайти жодного пояснення чому. Зазвичай вона поводилася б так, якби… якби поруч був великий монстр, і ману тягнуло до звіра його ядро.

Однак вона нічого не відчувала. Це було… недобре.

«Мана рухається трохи дивно, ніби там щось велике, але я не можу знайти жодних монстрів такого розміру».

«Мені це зовсім не подобається. Можливо, нам доведеться відступити ще далі. Слідкуй за нами, а я знайду нам інше місце… що… що це таке?»

Ближче до кінця голос Шеймуса охрип, і по спині Елсі пробіг спалах страху. Вона різко підняла голову і одразу завмерла.

Це… не повинно бути можливо.

Вдалині в повітрі витала велетенська, колосальна мураха. З'явившись у полі зору, монстр, підібравши ноги під тіло, просто… плив у повітрі.

З темно-фіолетовим, мерехтливим панциром, довгими, зловісними на вигляд щелепами та очима, що сяяли, немов блискучі діаманти, мураха сповільнила рух. Через мить вона розправила ноги, немов стовбури дерев, і спустилася на землю.

Елсі різко вдихнула, і Шеймус прошепотів їй щось, не відводячи очей від істоти.

«Що таке?» — прошипів він.

«Воно маскувало своє ядро», — прошепотіла вона у відповідь.

«Який ранг?»

«Восьмий. Можливо, дев'ятий».

«Заради Шляху».

Збившись у невеликі групи, дослідники вагалися, боячись поворухнутися, не знаючи, що їм робити.

КЛАК. КЛАК. КЛАК.

Монстр ритмічно грюкав своїми щелепами.

Він сміявся з них.