Розділ 1704 — Угоди

«Найстарший, ви справді маєте намір продати дослідників назад Зеленій Горі?»

«Звичайно, чому б і ні?»

Слоун, здається, має сумніви щодо моєї стратегії.

«Хіба вони не повернуться просто знову?»

Після того, як кілька тижнів потерплять священників? Напевно, ні.

«Якщо так, то це добре», — кажу я.

«Чому б це мало бути добре?» — відповідає генерал, очевидно, розгублена.

«Бо тоді ми зможемо їх знову захопити, — зазначаю я. — А це означає, що ми зможемо їх знову продати».

Я не експерт з історії, але, наскільки мені відомо, найкращий спосіб зупинити бій — це зробити його продовження занадто дорогим. Якщо вилов мурах — це не шлях до багатства та достатку, а до боргів та страждання, тоді ніхто не прийде нас шукати, скільки б Церква не була готова заплатити.

«Що ж… якщо ви наполягаєте на цьому, ми можемо лише погодитися з вами. Я зробила так, як ви просили, і знайшла когось, хто керуватиме переговорами від імені Колонії. Вони будуть тут за кілька хвилин».

У такому разі, мені слід доїдати свою страву.

«Дякую, Слоун, я ціную твою допомогу».

Зачекай… куди, чорт забирай, поділася моя їжа? Клянусь, у мене було більше біомаси…

[Крихітка, повернися.]

Велетенська мавпа стоїть до мене спиною. Не в змозі відмовитися від мого прямого наказу, він повільно повертається до мене обличчям, оголюючи свої опуклі щоки.

[Ти не можеш бути настільки голодним, я ж приносив тобі біомасу, хіба ні?]

Він примудряється проковтнути величезний шматок їжі і повернути пристойний вигляд, хоч і дещо засоромлений.

Тьху! Можливо, він і стає старшим і мудрішим у деяких аспектах, але він все ще дуже жадібний хлопчик! Перш ніж я встигаю його занадто насварити, я відчуваю, як до мене тягнеться міст розуму, і дозволяю йому встати на місце.

[Найстарший. Я привів сюди переговорну команду, щоб поговорити з вами.]

[Звичайно, звичайно, впусти їх.]

Через кілька секунд мене чекає справді дуже приємне видовище.

[Енід!] Я радію, радісно клацаючи щелепами, коли стара жінка входить до кімнати.

Боже мій… вона така маленька.

Я низько присідаю, нарешті розправляюся та лягаю, щоб стати якомога меншим, але вона все одно здається мені неймовірно крихітною. Я ж не став такою великим, правильно?

[Енід,] я повторюю через міст, [ти… зменшилася?]

[Що? Ні! Що ж, щось на кшталт. Я сиджу, дурна мурахо.]

Справді? Справді! Тепер я це бачу, вона в кріслі з колесами. В інвалідному візку. Звичайно, я пам'ятаю їх. На щастя, підлога цієї кімнати гарна та рівна. Маленька мураха стоїть позаду старої людини, штовхаючи крісло вперед, обережно тримаючись за спинку своїми щелепами, але моя увага зосереджена на торговці на пенсії.

[Цілителі почали лінуватися, чи що? Ти ж маєш щодня зцілюватися!]

[Я зцілююся щодня], — каже вона мені, виглядаючи сварливою. Дуже схоже на цілительку, якщо чесно. [Я стара, а не хвора.]

[Твої ноги більше не працюють?]

[Вони працюють достатньо добре, щоб прогнати надокучливих комах, які постійно питають про мої ноги. Останнім часом я занадто багато ходжу, і у мене болять суглоби. А тепер помовчи про це і привітай мене як слід.]

У мене таке відчуття, що щоразу, як я бачу Енід, вона все менше піклується про речі, які насправді не мають значення. Більше жодних банальностей та приємностей. Вона була людиною, яка любила братися за справу, здавалося б, більше ніж за будь-що інше.

[Привіт, Енід,] кажу я, ніжно простягаючи до неї вусик. [Приємно знову тебе бачити. Як справи?]

[Досить добре, мабуть, як для старої клячі.] Вона простягає одну кволу руку, щоб спертися на мій витягнутийвусик, і дивиться на мене знизу вгору. [Невже тобі справді потрібно було стати настільки великим? Я пам'ятаю, як ти був достатньо маленьким, щоб поміститися під моїм обіднім столом.]

[Я б все ще міг, якби ти побудувала достатньо великий стіл. Ти навіть не можеш звинувачувати мене за це, я не винен.]

Що цілком правда.

[Добре, потримай на секунду ту колону, яку ти називаєш вусиком, і допоможи мені піднятися.]

З невеликим зусиллям вона хапається за волосину і підтягується, кривляючись. Через мить вона вже стоїть на ногах, з руками в стегнах.

[Бачиш. Жодних проблем.]

[Сильна, як віл,] кажу я їй.

«Чи можемо ми подвоїти кількість цілителів, які піклуються про Енід?» Я питаю мурах поруч, і вони кивають.

[Я бачу, який ти здорова, але я здивований, що ти зголосилася піти на переговори з Зеленою Горою від нашого імені. Я думав, що ти вже на пенсії від усього цього. Після того, як ти провела переговори з Братіанами, я думав, що ти ніколи не пробачиш мені, що я втягнув тебе в цю халепу.]

[Можливо, ніколи і не буду,] – засміялася Енід. [Але ти маєш рацію, я вже на пенсії від таких речей. Я прийшла сюди не для того, щоб вести переговори з кимось від твого імені.]

[О? Якщо не ти, тоді хто це буде?]

[Мій учень. Мерчант? Привітайся.]

Маленька мураха, яка штовхала інвалідний візок, виходить з-за нього і стрімголов прямує до мене, даючи мені вперше побачити її.

На що, заради всього святого, я дивлюся?

З якого часу мурахи виглядали так… елегантно?

«Вітаю, Найстарший», – плавно каже маленька мураха. «Як бізнес?»