Розділ 1707 — Складніший вид продажу

Мерчант було нелегко зв'язатися з людьми з Церкви Шляху. Мерчант було нелегко знайти когось, хто б взагалі погодився визнати, що така людина взагалі існує на Зеленій Горі.

Що було настільки очевидно абсурдно, враховуючи те, що там був цілий собор, присвячений вірі, що вона щиро поважала їхню вперту відмову говорити.

Звичайно, це не означало, що це неможливо. Мерчант знала краще за будь-кого в Колонії, що таке гроші, і найголовніше, що вони можуть зробити. Пані Енід не цуралася навчати свою ученицю про… більш темні можливості ринку.

Гроші були неймовірною річчю. Вони мали набагато більшу цінність, ніж їхнє практичне використання чи навіть їхня дефіцитність. Їх можна було використовувати для купівлі товарів та послуг, але це було найпримітивніше, найпростіше застосування.

Гроші мали руки. Вони могли відчиняти двері та вікна, які інакше залишилися б зачиненими, створюючи нові можливості.

Гроші мали вуха. За них можна було купити інформацію та знання, які інакше залишилися б абсолютно недоступними. Затиснуті губи були скрізь у світі, але гроші були головним ключем. Мабуть, найважливіше з усього, і найменш зрозуміле, гроші могли говорити. Це міг бути шепіт, бурмотіння, сказане в потрібному місці, в потрібний час. Або це міг бути крик, оглушливий вибух звуку, який привертав увагу та повагу, відволікаючи світло та увагу від інших, менш гідних речей.

Розуміння грошей та того, як їх використовувати, дозволило Мерчант знати, де зупинився Великий Жрець Алір Вінтінг. Також вона дізналася, що сьогодні вранці йому було доставлено повідомлення, заховане на підносі під його чашкою чаю. Знання, яким вона не повинна була володіти. Доступ, який їй не мали надавати. Так само вона опинилася на складі на пристані Зеленої Гори, сидячи за столом у дальньому кутку, потягуючи власний чай і чекаючи.

Люди, які таємно провезли її, насправді не знали, що вони накоїли, а знали лише те, що їм добре заплатили за те, щоб вони не знали. Невігластво та мовчання. Ще дві речі, про які багато хто не здогадувався, що їх можна було придбати.

Можливо, вона мала б почуватися в небезпеці, йдучи на такий ризик, приїжджаючи в таке вороже місце. Однак вона цього не відчувала. Зовсім ні. Безпека, зрештою, завжди продається, навіть для неї, навіть у такому місці, як це.

Коли з темряви вийшов чоловік, вона не здивувалася, а коли він сів за стіл навпроти неї, не злякалася.

«Алір Вінтінг, Великий Жрець Шляху. Ласкаво прошу», – сказала вона.

Хоча вона ніколи раніше його не зустрічала, вона була впевнена, що це він. Небагатьом дозволялося носити ці мантії, і ніхто з інших на Горі з таким правом не мав жодної причини бути тут і розмовляти з нею.

«Я цього не очікував», — сказав чоловік, відсуваючи стілець і сідаючи. «Ввічливої розмови з такою, як ти?»

У цих очах було щось таке, що Мерчант навчилася розпізнавати. Деякі люди відкрито висловлювали свою недовіру до монстрів. Вони цуралися, або їхні губи кривилися від огиди. Їй це було байдуже. Очевидні реакції для людей з глибоко вкоріненою недовірою до істоти, якої вони боялися з того моменту, як стали достатньо дорослими, щоб дізнатися про її існування.

Вона могла б працювати з цими людьми, намагатися подолати розрив, намагатися створити слабкі зв'язки, які могли б зміцнитися з часом. Або вона могла б спробувати змусити їх бачити в ній щось інше, щось відмінне від монстра.

Але були й інші, достатньо вправні, щоб приховати своє справжнє обличчя. Це були купці, торговці та мандрівники з достатнім досвідом, щоб не показувати те, що вони думають у глибині душі. Більшість людей, з якими вона мала справу, були такими, і було набагато важче сказати, хто відчував потужне упередження до її виду, а хто ні. Вона зрозуміла, що завжди є ознака. Набагато складніше брехати очима.

Від дня свого народження і дотепер Мерчант ніколи не бачила настільки холодного погляду, як той, який Алір Вінтінг кинув на неї.

Вона не була особою, вона була ледь помітною істотою в його очах. Він ставився до неї менш, ніж людина ставиться до домашнього кота, менш, ніж вони ставляться до столу. У цих очах були і ненависть, і жадібність. Раптом Мерчант припинила вести свою звичайну балаканину. Вона не хотіла виступати чи займатися тонкими переговорами. Вона хотіла провести абсолютний мінімум необхідного часу в його присутності.

«У нас є один з ваших священників», — прямо сказала вона. «Скоро у нас буде більше. Якщо ви хочете їх назад, ось ціна».

Вона дістала папір, просунула його по столу, а потім відвела ногу назад, щоб не наблизитися надто близько до того, що стояло навпроти.

«Ви очікуєте, що ми заплатимо викуп, щоб повернути наших священників?» — запитав Алір, простягаючи руку, щоб взяти папір. Коли він побачив написане всередині число, його брови піднялися. «Що ж, це навряд чи можна назвати цивілізованим».

«Нас не хвилює те, як Церква Шляху ставиться до нас».

«А повинно», — сказав він, зім'явши папір і кинувши його на підлогу. Він нахилився ближче. «Дати нам боєприпаси для використання проти вас — це вкрай нерозумно».

«Ніби ви припините стріляти лише тому, що ми не стріляємо у відповідь», — Мерчант з огидою клацнула щелепами. «Я пропоную тобі передати наше повідомлення твоєму керівництву. Не думаю, що твої святі побратими та посестри почуватимуться комфортно в нашій присутності».

«Це погроза?» — запитав Алір.

«Ні. Погроза ось у чому: якщо ти затримаєшся, ми можемо придумати, як зробити з тобою те, що ти хочеш зробити з нами. Цікаво, який би ти був смак після того, як тебе перетворять на еліксир, Великий Священнику? Огидним, в цьому я не маю сумнівів».

Священник лише посміхнувся.

«Що ж, ви можете спробувати. Запевняю вас, це неможливо, але новина про ваші звірства неодмінно пошириться далеко й широко».

«На цьому ми закінчили. Іди».

Можливо, відчуваючи, що вона накаже його забрати, якщо він не піде добровільно, Алір встав, потім вклонився, приклавши руку до серця, перш ніж повернувся і вийшов зі складу. Щойно він пішов, Мерчант почала чистити свої вусики. Протягування вусиків через ліктьові суглоби заспокоювало її розум.

«Пфу», — сказала вона. «Мені потрібно закурити».