Розділ 1712 — Як щури

Фредерік відчув, ніби його серце застрягло в грудях. Кожен нерв у його тілі кричав від жаху, коли над ним нависла велетенська істота. З такою непереборною силою він відчував міць монстра кожною клітиною.

Проти чогось подібного не було б жодної перемоги, і він був би дурнем, навіть лише розглядаючи таку можливість. Це не робота для дослідників, їм потрібна була армія або Легіон, якщо вони хотіли боротися з цим звіром!

Потім він помітив, як ноги монстра вибухнули.

Кров пролилася на дослідників у ступорі, вириваючись із шести ніг істоти. За мить самі ноги ніби… відчепилися, впавши на землю, а за ними й монстр, який з громовим гуркотом звалився.

[Чорт забирай!] — заревіла істота в їхніх головах, але цього було достатньо для Фредеріка.

«БІЖІТЬ!» — заревів він.

«Нам слід боротися! Воно поранене!» — гукнув у відповідь якийсь ідіот.

«Замовкни і біжи!» — заревів у відповідь Фредерік.

Наскільки він міг судити, травма ніг могла бути лише трюком. Невже він збирався ризикувати своїм життям, щоб дізнатися? Ні, не збирався. Натомість він побіг.

Через мить він переступив через Шеймуса та Елсі, які лежали на землі обличчям догори, ніби здавшись. Він глузував з їхнього боягузтва. Оскільки воно одного разу їх пощадило, вони думали, що це можу статися знову? Дурість. Зрештою, ніхто інший не повернувся після зустрічі з цією істотою.

[Нічого подібного!]

Спалах фіолетового світла, гуркіт, тріск каменю, і Фредерік знову впав обличчям донизу на землю. З розбитим носом у крові, він спробував повернути голову, щоб краще дихати, але виявив, що зарився на кілька сантиметрів у скелю. Яка б сила не тиснула на нього, вона була неймовірно потужною. Навіть якби він щосили напружився, він не міг би її подолати. Встати було просто сном у сні.

Що це було?!

[Ти справді думав, що вибуху моїх ніг буде достатньо, щоб ти втік? Дурень!]

Пауза.

[Як довго ці кляті… ах! Нарешті.]

За кілька секунд вібрації підлоги підказали Фредеріку, що монстр знову рухається. Ха! Він знав, що це трюк! Ніколи не знаєш, на що здатний монстр. Відростання кінцівок навіть не було несподіванкою. Колись він вже бачив монстра, у якого виростали рудиментарні тіла, маніпулюючи ними здалеку.

[Ці штуки надто малі! Які ще рудиментарні ноги! Це рудиментарні обрубки! Ой, зачекай, вони ростуть. Круто!]

Чудовисько продовжувало нав'язувати свої думки Фредеріку, як би він не намагався їх витіснити. Воно бурмотіло собі під ніс, майже як дитина, проте він не міг не відчувати зловісного наміру, що стояв за цим базіканням. Навіщо взагалі транслювати їм ці думки, як не для демонстрації своєї майстерності? Настільки впевнене у своїй непереможності, чудовисько могло дозволити собі не поспішати, та насміхатися з дослідників у їхньому скрутному становищі.

Як би він не напружувався, Фредерік просто не міг поворухнутися, тому він покинув будь-які спроби. Він міг би затримати дихання на годину, якби довелося, але якби він продовжив напружуватися, цей час швидко зменшився б. Поки що все відбувалося за тією ж схемою, про яку Шеймус повідомляв під час їхньої зустрічі. Дивна сила, яка втискала людей у землю, притискаючи дослідників до місця.

Що станеться далі?

[О, привіт! Я пам'ятаю вас двох! Лежати обличчям догори це хороша ідея.]

Так ось, чому вони це зробили!

[Все ще не можете дихати, га? Не вистачає сил, щоб розправити легені.]

«Ха! Так тобі і потрібно, Шеймусе», — мстиво подумав Фредерік.

Шеймус, мабуть, відповів, але тільки монстр міг його почути.

[Не знаю, більше напружуйся чи щось таке. Попрацюй над діафрагмою. А поки що просто розслабся. Мені треба трохи пошукати.]

Ще більше вібрацій, коли монстр почав рухатися, наближаючись.

[Не ти. Ч-чому б ти взагалі подумав про подібне у цій ситуації? Дивак. Ні. І не ти. Тут має бути хтось… о, священник! Ласкаво просимо, ласкаво просимо. І не ти теж.]

Фредерік відчув, як тягар у його свідомості ще більше посилюється.

[Ага! Хтось головний. Привіт. Я через хвилинку тебе відпущу.]

Нищівний тиск миттєво зник. Фредерік перевернувся на інший бік і підвів погляд, побачивши мураху, що стояла незручно близько, дивлячись на нього зверху вниз, розмахуючи вусиками.

Вусики? Вони були більше схожі на дерева.

Він обережно підвівся. З цього краєвиду знизу він навіть міг побачити рот мурахи на нижній стороні її лиця. Це було огидно. Кошмарне видіння, як його пожирають ці маленькі, схожі на кігті істоти, що смикаються, промайнуло в його голові.

[Отже], — сказав мураха. [Як і раніше, я думаю відправити одного чи двох із вас назад, щоб по-справжньому посіяти страх і жах. Створити відчуття безпорадності, і все таке інше. До того часу, як я доберуся до Зеленої Гори, вони мають тремтіти від жадібності та старого доброго жаху. Розумієш, про що я?]

[Т-так,] — сказав Фредерік, зовсім не розуміючи. — Ця мураха хотіла сама піднятися на Зелену Гору? Навіть якою б сильною вона не була, це було б самогубством. Побудована як гора-фортеця, щоб стримувати монстрів під час найсильніших хвиль, вона була переповнена солдатами та оборонними масивами, які могли змагатися з найкращими з тих, які міг створити Легіон. [Я впевнений, що вони… дуже бояться. Тобі слід вирушити туди якомога швидше.]

[Ти ж пам’ятаєш, що я в твоїй голові, правильно?]

Фредерік вилаявся сам собі. Він забувся як приховувати свої думки після такої тривалої відсутності на полі бою.

[Знаєш що? Тепер, коли я про це думаю, мені, мабуть, взагалі не потрібно нікого відправляти назад. Відсутність вцілілих буде більш ніж достатньо страшною.]

Побачивши до чого все йде, Фредерік вихопив свій клинок з піхов і кинувся на монстра, і сяйво клинка запалало на його лезі. Якщо він мав померти, тоді він загине в бою.

Через мить він знову лежав обличчям донизу на землі, а його голова гуділа від сили удару.

[Ти все ще в зоні… Ти справді менеджер? Боже мій. Крініс, забери його геть, будь ласка. Мені вже стає ніяково.]