Розділ 1741 — Повернення та роздуми

Логістика... не моя сфера, проте організованість, здається, є тим, у чому Колонія стає лише кращою. Крихітка, Крініс, Інвідія та я повертаємося до гнізда в кінці колони, стежачи за тим, щоб нічого не пішло не так, але абсолютно нічого не пішло не так. Майже розчаровує, наскільки гладко все працює.

Незважаючи на те, наскільки енергійними вони були під час битви, солдати Церкви виглядають майже млявими, виснаженими енергією та силою волі. Про всяк випадок їхніх офіцерів відокремили та вжили суворих заходів безпеки, але, схоже, що жодні з них не були необхідними.

За моєї присутності монстри в тунелях уникають нас, незважаючи на велику кількість їжі, а коли ми повертаємося до гнізда, полонених поміщають у камери утримання та замикають майже беззвучно. З того, що я чув, цілителі трохи стурбовані ними, оскільки вважають, що вони можуть страждати на якесь дегенеративне захворювання. Що ж, поки вони під нашою опікою, вони отримуватимуть пристойне харчування та медичну допомогу, тож, сподіваюся, що нічого поганого не станеться. Останнє, що нам потрібно, це щоб Церква Шляху мала ще один привід вказати на нас пальцем.

Сподіваюся, що ми зможемо викупити їх у Церкви за чималий прибуток і жити далі. Думка про те, щоб витягти якісь багатства з цієї жахливої організації, дає мені якесь невелике відчуття задоволення, але я не можу сказати, що цього достатньо. Змусити їх трохи заплатити нам — це добре, але щоб отримати повну цінність того, що вони у нас забрали, знадобиться щось справді особливе.

Тим не менш, ми повернулися до гнізда, битва пройшла так добре, як і можна було очікувати, і… проект, на який я відправив безіменних, був повністю успішним. З хвилини на хвилину Мерчант зв’яжеться з нами і побачить, з яким ентузіазмом мешканці Зеленої Гори повертають своїх дослідників.

Гве-хе-хе.

Тим часом мені потрібно подумати про кілька речей. А саме, про надзвичайно позитивні результати моїх нових органів. Мережа регенерації, дуже хороший результат, два великі пальці від Крихітки, високо вгору. Можливо, навіть демонстрація біцепсів на схвалення.

Мутації щойно довели цю штуку від вражаючого рівня до повного абсурду. Це рівень зцілення, який я не впевнений, що будь-коли бачив, окрім когось на кшталт Грокуса, але без будь-яких недоліків, які мав він. Це було непристойно, м’яко кажучи. Незважаючи на тривалість бою та величезну кількість виробленої цілющої рідини, я все одно не відчував нічого подібного до тієї втоми, яку мені описав Гранін, тому, схоже, що Вестибюль повністю нейтралізував вимоги до витривалості.

Що стосується промислового комплексу в моїй задній зоні… я майже наляканий. Мій тестовий постріл показав мені, наскільки потужними стали продукти там, і єдина доставка, яку я зробив на початку битви, була, чесно кажучи, тривожною. Замість кислоти, це більше схоже на постріл слизовим вірусом з майже безмежним апетитом. Можливість побічної шкоди, простіше кажучи, вийшла з-під контролю. Мені доведеться бути обережним щодо того, як я буду використовувати його в майбутньому.

Що стосується мутацій… святий Боже, я навіть не хочу про це думати.

І останнє, але не менш важливе: я тихо задоволений Вічним Колодязем. Хоча він не був на перший погляд настільки ж вражаючим, як два інших органи, я точно його використовував. Наявність цього резервуара мани для використання була надзвичайно зручною. Я вступив у битву, вже використовуючи його, і всередині мене вже був величезний запас енергії. Як тільки я почав вичерпувати цю силу, я знову активував орган, поповнюючи свій запас.

Хоча я не зміг захопити та використати значну частину навколишньої мани, через величезну кількість розумів навколо мене, які боролися зі мною за контроль, я не наблизився до того, щоб вона закінчилася. На мою думку, Вічна Криниця була тихою, стриманою зіркою шоу. Ніколи не вичерпуючи зцілення, енергію чи навіть ману, я справді створений, щоб витримувати бій. Дійсно, Вічний Взірець. Цей невеликий прикордонний конфлікт став хорошим випробувальним майданчиком для моєї нової еволюції. Я освоївся у своєму тілі, випробував нові органи, провів початкові мутації. Якщо все піде добре з Мерчант, я скоро зможу спуститися вниз і жахливо помститися проклятим слимакам. Я з нетерпінням цього чекаю.

Але наразі є хтось, кому потрібно висловити догану.

Ця особа зараз стоїть на колінах, міцно притиснувши обличчя до землі, мабуть, занадто міцно, якщо чесно. Однорукого священника Бейна привели переді мною, готового отримати надзвичайно виправданий прочухан вусиком, якого він заслуговує. Я практично бачу в ньому страх, він тремтить, як личинка, поки стоїть на колінах. Я ловлю себе на тому, що простягаю до нього вусик. Зачекай! Ні! Він не личинка, він дуже неслухняний і не заслуговує на те, щоб його лоскотали чи катали! Замість того, щоб звертатися до нього розумом і отримувати головний біль від криків, я вирішую спілкуватися виключно за допомогою феромонів.

«Отже», — кажу я, — «що ти можеш сказати на своє виправдання?» Тремтяча, згорблена постать на землі завмирає, і на секунду я не впевнений, що він зрозумів, що я з ним розмовляю. Тоді…

«ВЕЛИКИЙ, Я НЕ ДОСТІЙНИЙ ВАШОГО БЛАГОСЛОВЕННОГО І СВЯТОГО АРОМАТУ! БУДЬ ЛАСКА, ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ…»

«Гучно! Чому ти завжди настільки гучний?! Мої вусики вже сверблять. Як взагалі можливо виробляти таку кількість феромонів? Дідько!»

«МЕНІ СОРОМ…»

«Ти гучний, ось хто ти.»

Я бачу, як згорблена постать намагається опанувати себе.

«Перепрошую, Великий.»

З ним постійно те саме. Мати справу з ним виснажливо. Чесно кажучи, якби мені не було так соромно за те, що я випадково відкусив йому руку того разу, я б не намагався стільки його терпіти.

«Я… *кхм*… у мене немає виправдання своїй поведінці. Охоплений ентузіазмом і святим запалом, я зірвав твою стратегію і ввів свій народ у небезпеку. Як ваш Пророк, я не можу дозволити собі робити такі помилки і втрачати контроль над собою.»

Це… дуже розумно. Дивно.

Зачекай.

«Ти мій ХТО?!»