Розділ 1746 — Винесення вироку

Менш ніж за годину після того, як павший священник покинув його, Аліра забрали з його кімнати. Мурахи не потурбувалися спілкуватися з ним, ані не привели людину, щоб відповісти на його запитання. Це був брак ввічливості, якого не було до цього моменту.

Він справді розповів їм.

Глибоко в душі Великий Священник не вірив, що Бейн, хоча й упав далеко, справді повідомить мурахам, що саме він виконав ритуал. Це було безпідставне звинувачення, у нього не було доказів! Навіть якби він це зробив, він знав, що станеться з Колонією, якщо вони стратять Великого Священника Шляху.

Напруга в Підземеллі вже була високою, і Церква агітувала проти монстрів у кожній тронній залі, кожній залі ради та на кожному засіданні по всій Пангері. Перемога над Судним Батальйоном, можливо, вже була достатньою, щоб запалити вогонь, але винести йому вирок за цілком законний вчинок? Це було божевілля. Божевілля! І все ж… хіба він сам цього не сказав? Бейн, безперечно, був божевільним. Священник був втраченою людиною, негідним перевиховання. А як же тоді Колонія? Невже у них не було почуття самозбереження? Вони були настільки ж активними, як і Церква, у спробах схилити громадську думку на свою користь. Торгівля, ігри, подарунки, кожен трюк у книзі. Вони мусили знати, що станеться. Алір не хотів помирати. Не від монстрів. Сама ідея цього здавалася нечестивою та неправильною. Монстри існують лише для того, щоб зміцнювати вірних, він щиро в це вірив. Тим, хто помирав у Підземеллі, просто бракувало віри або вони були негідні дарів Шляху. Алір Вінтінг не був ні тим, ні іншим. Усе своє життя він був відданий. Він просувався Шляхом, розвивав свій Клас, невпинно працював над експлуатацією Підземелля та піднесенням Церкви. Він не помре просто так!

Коли його, немов порцію їжі, доставили до ніг велетенського мурашиного монстра, який тероризував Батальйон Суду, вся непокора та гнів, які відчував Алір, розтанули, перетворившись на туман. Цій істоті було байдуже на його службу, байдуже на його погляди чи почуття.

Навіть стояти в його присутності було складно, настільки задушливою була аура сили, що виходила від нього. З очима, схожими на блискучі коштовності, воно дивилося на нього згори донизу, сіпаючи щелепи, і він не міг не уявити, що вони зроблять з ним, якщо його вкусять.

Його розум з'єднався з його розумом так швидко, що він навіть не встиг відчути встановлення контакту. Наче цуценя, схоплене за комір, його підняли та оглянули, він обм'як, не в змозі чинити опір.

[Я знаю тебе], — сказала йому мураха.

Алір намагався ні про що не думати, нічого не повідомляти, але це було неможливо. Монстр вже був поза його обороною. Вони справді зустрічалися раніше, у Срібному Місті.

[Ти вже тоді націлився на нас,] – розмірковувала мураха, і його голос гримів у голові священника. [Ну що ж. Це буде неприємно для нас обох.]

У тоні істоти не було вибачення, і це було все попередження, яке отримав Алір. Звір одразу ж почав нишпорити в його голові, перебираючи спогади, наче вчений, що гортає сторінки книги. Це було не боляче, не зовсім, але надзвичайно незручно.

[Це… незаконно,] – зумів вимовити він, стиснувши зуби.

[Багато злих речей є законними,] – заперечила мураха, не звертаючи особливої уваги. [Наприклад, те, що ти зробив з моєю сестрою. То чому б і ні?]

Це був спогад, який Алір найбільше намагався приховати, але чим більше він намагався його уникнути, тим більше мураха кидалася до нього, хапаючись за кожну його слабкість і мить сумніву, щоб копнути трохи глибше та розкрити трохи більше.

Зрештою, цього було не уникнути: розум істоти був надзвичайно потужним порівняно з його власним, і розірвати його було простіше, ніж людині розколоти мушлю молюска.

Мураха повністю та болісно детально провела кожен момент цього процесу. Від успішного викрадення мурахи до останньої краплі есенції, зібраної з її безжиттєвої форми, жодної деталі не було пропущено, жодної секунди не було пропущено.

ТРІСК. Алір злякано здригнувся, не в змозі стриматися, коли дві велетенські щелепи зіткнулися одна з одною. Він майже відчував, як вони клацнули навколо його шиї, але цього не сталося. Ще ні.

[Розумію], — сказала мураха. [Бейн мав рацію. Це був ти.]

[Ти не можеш мене вбити!] — закричав Алір через міст розуму. [Ти точно розпалиш війну, яку не можеш собі дозволити!]

Мураха злегка нахилила голову.

[Вбити тебе? Чому ти думаєш, що я б так легко тебе відпустив?]

Воно дозволило цій думці лунати в голові Аліра та повернулося вбік, намагаючись осмислити почуте. Що вони збираються з ним зробити? Які жахи ці комахи здатні завдати тим, хто, на їхню думку, заподіяв їм шкоду?

Спалахнув промінь світла, і з'явилася інша, менша мураха, ніби матеріалізуючись з повітря.

[Це та сама особа?] — запитало воно.

У тоні новоприбульця відчувалася прихована огида, ніби воно не хотіло бути тут, не хотіло брати участі в цьому процесі.

Невже це мав бути його кат?

[Це він,] – підтвердила велетенська мураха, не виключаючи Аліра з розмови. Вона справді була настільки низької про нього думки.

[Що ж… якщо хтось і заслуговував на це, то це вони,] – зітхнула маленька мураха, а потім звернулася безпосередньо до нього. [Гей, ти. Яка рука у тебе улюблена?]

Вона стояла, спостерігаючи за ним, чекаючи відповіді. Алір відчув, як у нього пересохло в роті. Вони збиралися відібрати його руку? Його думки бігали. Якби вони просто відібрали кінцівку, він міг би вважати, що легко відбувся, але йому стало погано від думки про втрату руки.

[Я лівша,] – збрехав він.

[Я в твоїй голові,] – роздратовано нагадала йому велетенська мураха.

[Тоді права рука,] – підтвердила маленька мураха. [Ходімо. Я не хочу затягувати це довше, ніж потрібно.]

[Що ти збираєшся робити?] – запитав він, боячись почути відповідь, але ще більше боячись її не знати.

Маленька мураха підштовхнула його, змушуючи Аліра рухатися в потрібному напрямку.

[Мені казали, що твій народ ніколи не міг витягувати «есенцію» з немонстрів. Це була цікава проблема, погоджуюся, але жоден з вас якво не був Блискучою.]

Аліру знадобилася мить, щоб зрозуміти, що саме було сказано. Щойно він це зробив, то відчув, як вміст його шлунка піднімається до горла.

Вони не змогли. Вони не могли.

[Сьогодні ми дізнаємося, яка на смак твоя есенція,] підтвердила йому маленька мураха, а потім несхвально клацнула щелепами. [Б'юся об заклад, що вона огидна.]