Розділ 1750 — Прогрес

Що ж... минуло приблизно шість місяців з того часу, як я востаннє був тут, у п'ятому шарі, хоча мені це здається не таким вже й довгим.

Мені цікаво, чи так почуваються ведмеді? Виринають після зимового сну, та кліпають очима, розмірковуючи, що ж, чорт забирай, відбувалося, поки вони відпочивали? Очевидно, я не кліпаю, через відсутність повік, але я трохи дезорієнтований. Після проходження тунелем назад у фортецю стає зрозуміло, що тут, внизу, все трохи змінилося.

І під трохи я маю на увазі дуже багато.

Якщо відкинути загальне, що я бачу навколо, більше мурах, більше не-мурах, більше логістики, я вважаю, що Солант оновила попередню систему до чогось схожого на повноцінну залізницю, і зміни в самому шарі є найдивовижнішими.

Без отруйного впливу Теораззна, який все псує, я можу лише припустити, що природний, оригінальний смак п'ятого шару починає повертатися, і він виглядає… органічно? Стіни тунелю, колись покриті брудом, слизом, грибком та різними іншими невимовними речовинами, тепер виглядають… трохи живими?

Стоячи посеред величезної камери під входом, я майже відчуваю себе всередині якогось м'ясистого організму. Що, мабуть, має сенс, коли я про це думаю. Якщо попередній п’ятий шар був живою істотою, хворою та зараженою жахливою хворобою, то позбавлення від інфекції поверне його до того стану, яким він був раніше: здоровою істотою з плоті та крові.

Зачекай секунду… п'ятий шар не… монстр, правильно? Це було б… дивно.

«Найстарший, приємно бачити, що ви повернулися туди, де вас потребує родина».

Досить різке привітання Солант виводить мене з роздумів і повертає назад до теперішнього моменту. Вона явно все ще роздратована, що я відкладаю повернення до п'ятого шару, щоб владнати все нагорі. Що ж, вона може це пережити, я ніколи не збирався дозволяти подібній ситуації продовжуватися.

«Я вже тут», — кажу я їй, дивлячись на маленького генерала. «Невже справи йдуть настільки погано? Ти звучиш напружено».

«Командувати вторгненням цілого шару — це досить стресова справа», — каже вона мені трохи сухо. «Справи йдуть не «погано», вони просто не просуваються так добре, як мені хотілося б».

Що ж… мені це звучить так, що ситуація йде погано.

«Добре тоді», — кажу я їй, — «ходімо до штабу, і ти зможеш викласти мені ситуацію».

«Це справді необхідно?» — запитує вона, нетерпляче розмахуючи вусиками. «Я можу просто вказати вам місце, де ми найбільше потребуємо допомоги».

«Наскільки ти нетерпляча, Солант? Дідько! Я щойно приїхав, а ти хочеш скинути мене в тунелі, навіть не сказавши, як ідуть справи? Я готовий боротися без зупинки і повертати слимаків назад у глибини, звідки вони піднялися, але було б добре, якби я міг отримати трохи контексту для цієї битви».

У мене таке відчуття, що Солант трохи занадто комфортно ставиться до всього і всіх навколо як до продовження себе. Як до інструментів, які слід використовувати для досягнення перемоги, а не до особистостей, яких потрібно поважати.

Вона точно не буде поводитися так зі мною. Можливо, це буде для неї корисним нагадуванням. Один з моїх вусиків смикається від бажання дати прочухан, але я стримуюся, знаючи про ризик завдати серйозної травми через свій нестандартний розмір.

Це виявляється постійною проблемою.

Я повертаюся до однієї з мурах, що стоять поруч із Солант; Леонідант, якщо не помиляюся. Принаймні, одна з її родичів.

«Гей, можеш вдарити Солант за мене?»

Мураха, про яку йде мова, завмирає на місці.

«Е-е… перепрошую?»

«Просто підійди і добре, сильно дай їй прочухан її по голові одним зі своїх вусиків», — кажу я їй. «Я не можу цього зробити сам, оскліьки я б розчавив її на дрібні шматочки».

«Але… навіщо вам це робити?»

«Тому що вона груба і ставиться до членів своєї родини як до інструментів. Очевидно, їй потрібно вбити трохи здорового глузду назад в голову, і я прошу тебе це зробити».

«Найстар…» — починає Солант, але я її перебиваю.

«Не зараз, Солант, я дещо вирішую. Давай, припини гаяти час і зроби це».

«Я… я… е… я не хочу?»

«Не те щоб я сам хотів давати їй прочухана», — брешу я. «Але іноді це потрібно зробити. Це один з таких випадків. Не потрібно соромитися, просто підійди і додай трохи сили своєму замаху».

Я бачу, що Леонідант не в захваті від цього, але зі мною, нависнувшим над нею, вона навряд чи може чинити опір. З її обличчя стікає небажання, але розвідниця підповзає до генерала, піднімає вусик… і мляво гладить її по голові.

«Це… було трохи слабко», — кажу я, намагаючись не бути надто різким.

«Будь ласка, не змушуте мене робити це знову», — благає Леонідант, і я зітхаю.

«Добре. Сподіваюся, що ти засвоїла свій урок, Солант».

«Добре», — каже вона, трохи пильно дивлячись на сестру.

«Гей, це не її вина, що ти припинила добре ставитися до своєї родини. Давай, пішли до штабу. Чим швидше ти мені все розповіси, тим швидше виженеш мене в тунелі».

«Добре», — каже вона, повертаючись і ведучи мене глибше у фортецю.

«Я ж… влізу в штаб, правильно?» — питаю я, йдучи за нею.

«Ні».

«Дідько».