Розділ 1771 — Прихована дорога

Придивившись уважніше, я бачу різницю. Це одна з тих ситуацій, коли «як тільки ти це побачиш, то вже не зможеш знову розгледіти». Сама труба, вертикальна шахта досить великого розміру, достатньо велика навіть для мене, щоб пролізти крізь неї, покрита мембраною, яка, здається, витримує вагу шару слизу завтовшки приблизно в метр. Коли поверхню порушили, слиз почав хлюпати та коливатися, а нижній прохід був відкритий лише на частку секунди.

Але це ще не все.

Я розумник, і знаю, коли відбувається щось дивне. Якщо мені вдасться побачити щось дивне два, можливо, три рази, я обов'язково це помічу. Мої очі зроблені з Чистого Кришталю, речовини, яка може сприймати лише правду. Тоді я не мав уявлення, що це означає, але до мене починає доходити, що, можливо, я можу бачити крізь ілюзії, омани та інші види візуальних обманів.

Оскільки шару слизу, яким би розумним не був механізм, було б недостатньо, щоб приховати щось настільки велике. Я впевнений, що існує також ілюзорний шар, який приховував би тунель від звичайних очей, Крати надто хитрі, щоб дозволити випадковим вирам на поверхні озера розкрити їхній таємний вхід.

Однак, Чистий Кришталь приходить у нагоді! Випадкові вири це все, що мені потрібно! Гве-хе-хе-хе.

Що ж, я не повинен забувати про думку, що це може бути якась складна смертельна пастка, яку Крати влаштували, щоб спіймати нічого не підозрюючих, надмірно впевнених мурах. Малоймовірно, але, знаючи слимаків, все ще можливо.

Намагаючись виглядати трохи байдужим, бо навіть тут я перебуваю під наглядом слимаків, що ховаються за мною, я блукаю по території. Не прямо над шахтою, звичайно, але достатньо близько, щоб я міг непомітно оглянути її трохи уважніше.

Так, там точно захована велика вертикальна шахта. Шар слизу зверху навіть приховує її від мого відчуття мани. Цікаво, як я можу безпечно перевірити цю штуку. Якщо я спущусь на півдорозі і зрозумію, що вона на кілька кілометрів глибиною, і Крати обвалять її, поки я там... це буде зовсім неприємно...

«Е-е, Протектант?»

«...»

«Мені... тут потрібна допомога».

«Це... незвично, Найстарший».

Що ж, зазвичай ви просто не надто корисні, але я не збираюся говорити цього тому, хто буквально врятував мені життя.

«Ти можеш бачити вертикальний тунель піді мною?»

«Е-е… ні. Зовсім ні. Ви впевнені, що там є тунель?»

«Абсолютно, він просто дуже хитро захований. Мені потрібен хтось, щоб розслідувати його, про всяк випадок, якщо це пастка. Якщо хтось із вас туди спуститься, Крати навіть не помітять, а якщо це пастка… що ж…»

«Втрата одного з наших тіл не така вже й велика проблема?» — каже Протектант.

«Що ж… е-е… так».

«Саме тому ми обрали цю еволюцію. Ми з радістю візьмемося за це завдання».

У її тоні відчувається твердий відтінок ентузіазму, і я починаю розмірковувати, чи не мають мої двадцять охоронців більше спільного з Лірой, ніж я, можливо, думав. Ця думка для мене не втішна. Мої підозри лише підсилюються, коли їм врешті-решт доводиться кидати жереб, щоб побачити, кому випаде «честь» пройти в тунель, адже кожен з них зголосився добровільно.

Зрештою, саме Захищач виграє приз і радісно кидається в мул, сподіваючись, що я не втратив глузд, і що вона не розтане одразу в озері неминучого кислого слизу. На поверхні починається справжній переполох, коли вона пірнає, і я відвертаюся і починаю метушитися навколо, намагаючись розвіяти підозри Кратів. Підозрюю, що вони вже думають, що я щось задумав, я занадто довго тут ходив, зокрема в місці дуже близько до їхнього секретного тунелю.

Однак вони нічого не можуть з цим вдіяти. Їм довелося б розкритися, щоб втрутитися, і поки що вони не бажають цього робити, і я не бачу, щоб ця політика змінювалася. Тож я відійшов на певну відстань, і навіть на деякий час піднявся над озером і понишпорив у найближчих тунелях.

Якраз коли я починаю розмірковувати, коли Захищач планує повернутися до мене, вона говорить з-під мого панцира.

«Я закінчила розслідування».

«Га! Що… як довго ти там була?»

«О, цілу вічність».

«Ти не спускалася шахтою?»

«Одна з мене спустилася, так. Я розтанула у цьому слизу, гидка штуковина».

Моє серце стискається.

«Тож це все ж таки була пастка?»

«О, ні. Це стежка наскрізь. Вона простягається півтора кілометра прямо крізь озеро. Однак товстий шар слизу стікає по внутрішніх стінах і калюжах на виході. Я не могла триматися за боки і мусила відпустити, а це означало, що я впала прямо в калюжу на дні».

«Це… звучить жахливо!»

«Ти… в порядку?» — невпевнено запитую я. «Потрібна відпустка?»

Можливо, консультація психолога? Боже, який жахливий шлях померти.

«Чому?» — каже вона, щиро розгублена. «Ми спускаємося чи що?»

«Так», — зітхаю я. «Вибач, що питаю».

З цими мурахами точно щось не так, можливо, я просто досі цього не усвідомлював.

Якщо стіни вкриті мулом, то я точно не зможу туди спуститися. Найкращий варіант — скористатися гравітаційним колодязем, щоб спуститися вниз, що буде тісно, але я влізу, якщо він не стане вужчим. Оскільки прохід такого розміру, Крати, мабуть, використовували його для переміщення речей вгору та вниз, можливо, своїх домашніх тварин? Або інших великих звірів? Не можу уявити, для чого ще їм може знадобитися щось такого розміру.

Що ж, для мене це добре спрацювало.

Час подивитися, що слимаки там робили.