Розділ 1774 — Яка ціна?

«Чого ти хочеш?»

Знову спираючись на рейки, Мерчант не була певна, але їй здавалося, що, можливо, дивовижне місто вже не таке величне, як учора. Можливо, Срібло Душі та Золото Серця не так сяяли, як раніше, чи можливо, це була якась примха світла.

Чи, може, місто вже було завойовано, навіть без необхідності покидати свій корабель? Звісно, вона цього не заслужила, вона це знала. Це її родина дала їй непереможні карти, їй залишалося лише викласти їх на стіл.

«Я ж казала, що мені не доведеться вести з тобою переговори», — сказала Мерчант, сміючись. «Вони тобі не дозволять, не за щось подібне».

Напруження обличчя міс Вінн було всім необхідним підтвердженням для Мерчант. Вона клацнула щелепами — швидко, уривчасто, — і посміхнулася сама собі.

«Дитина-Імператор попросив вас відвідати двір як шановний гість», – сказала Джорджія Вінн, витягуючи з кишені позолочений, сяючий конверт.

«У цьому немає потреби», — сказала Мерчант, піднявши ногу. «Я його не прийму».

«Що?» — ахнула, приголомшена, міс Вінн. — «Ви не можете відмовитися від прямого запрошення Дитини-Імператора!»

«Звичайно, що можу. Я щойно це зробила».

Хай там який міжнародний інцидент, жодна мураха не збиралася ступати на землю в цьому місті. Вони знали, що роблять.

«Це матиме… наслідки», – сказала Джорджія, виглядаючи стурбованою. «Я не намагаюся погрожувати, але двір погано реагує на образи, навіть ті, що вони самі собі уявляють».

«Ми не дуже добре реагуємо на те, коли члени наших сімей перетворюються на досвід, який придворні п'ють як аперитив», – відрізала Мерчант.

Джорджія кліпнула очима, а потім посміхнулася.

«Схоже, що маска ввічливості була лише поверхневою».

«Гей, тут немає шкіри, тільки панцир», – відповіла Мерчант, поплескавши себе по спині, – «і він досить товстий, дуже дякую».

«Так воно і є», – відповіла Джорджія, коротко вклонившись. Вона ступила вперед і сама сперлася на перила, дивлячись на воду в бік міста, яке вона називала домівкою.

Вона зітхнула.

«Чого ти хочеш? У тебе Імперія Атреум у… щелепах?»

«Щелепах».

«… у щелепах. Улюблений вчитель Дитячого Імператора на порозі смерті. Ретельне застосування твого чудодійного зілля повернуло його з краю пропасті минулої ночі, але йому потрібно більше, набагато більше, якщо він хоче вижити».

«Чи хоче цей вчитель продовжувати жити?»

«Я… я не знаю. Знаючи цього старого, я б не здивувалася жодній відповіді».

Якби ж тільки її власний вчитель була готова його прийняти. Хіба було неправильно… бажати більше життя? Більше часу? Хіба було неправильно не бажати?

«Оскільки ти була наскільки щедра, розкриваючи їхню слабкість, то я розкрию свою. Мені не потрібні ні гроші, ні ядра, ні дорогоцінні метали, ні вигідні угоди, ні нижчі податки, ні пріоритетні дозволи на порти, ні ексклюзивні права на склади…»

«Мені здається, що ти все ж дуже цього хочеш», – посміхнулася Джорджія.

«Кхм. Що ж, я справді хочу ці речі, але це не те, чого хоче чи потребує родина. Я збираюся взяти справді нездорову суму грошей від Дитини-Імператора, не зрозумій мене неправильно, але це лише засіб для досягнення мети».

«Я не впевнена, що розумію».

«Зараз єдиним джерелом цих дивовижних ліків є Колонія», — сказав Мерчант.

«Але… це не обов’язково має бути так», – продовжила Джорджія, розуміючи блиск в її очах. – «Ти хочеш встановити настільки високу ціну, щоб поїхати туди та отримати все для себе було дешевше».

«Справжня дипломатія здійснюється за допомогою економіки та торгівлі», — тужно сказала Мерчант. «Це як спостерігати за течією води вниз по схилу, вона обере передбачуваний шлях, той, що використовує найменше енергії».

«Ти справді… ти справді знайшла спосіб зробити вторгнення до п’ятого шару прибутковим», – сказала Джорджія, а її неймовірний діловий розум помчав вперед від одного кроку до наступного, доки майбутнє розгорталося перед її очима.

Вона, як і Мерчант, могла передбачити, що станеться далі. Пошириться чутка про цю чудодійну речовину, рідину, що продовжує життя, яку можна знайти лише в п'ятому шарі. Кожне королівство, кожне місто, кожна імперія захочуть її для себе. Спочатку вони спробують її купити. Якщо це не вдасться… що ще їм залишатиметься робити? Вони спробують піти та самі роздобути її для себе.

Хоча Колонія, можливо, й розпочала очищення п'ятого шару, вони ніколи не змогли б виконати всю роботу самостійно, їм знадобилося б сто років, щоб охопити настільки велику територію. Натомість вони знайшли спосіб залучити решту Пангери, щоб завершити війну від їхнього імені.

«Ми вже закріпили там величезну смугу території, за умови, що нам, звісно, вдасться її утримати», – сказала Мерчант. «Ніхто з вас ніколи не дізнається, яку жертву ми понесли, і які зусилля ми доклали, щоб дійти так далеко. Чим швидше нам вдасться підпалити всіх інших, тим швидше вони зможуть спуститися туди і допомогти моїм родичам».

Вона знову потягнулася до свого рюкзака та вийняла два предмети. Один — ядро, не надто велике, що світилося тихим, заспокійливим блакитним кольором. Другий — папку в шкіряній палітурці, що містила щонайбільше кілька десятків сторінок.

«Це ядро вуфера. Це монстр, якого ми розробили для перетворення токсичної мани на очищену», — сказала Мерчант, передаючи його Джорджії, яка з благоговінням його прийняла. «А цей документ містить кілька наших найважливіших інженерних схем. Канали мани, впускні отвори, платформи вуферів для перетворення, і все подібне».

«Ти… хочеш, щоб я за тебе це продала?»

«Так», — підтвердила Мерчант. «Як тільки вони захочуть вторгнутися, ви зможете здійснити продаж».

«І… що б ви хотіли, щоб я отримала за ці речі?»

Мерчант зняла окуляри й швидко протерла їх об халат, перш ніж знову одягнути.

«Я вважаю… якісь податкові пільги, ексклюзивні права на складування, пільгові дозволи на швартування та гроші. Багато-багато грошей».

«Двадцять відсотків комісії».

«Двадцять?» — прогарчала Мерчант, а потім пом’якшала. — «Добре. Хай буде двадцять».

Джорджія потерла руки. Це справді буде прибутково.