Розділ 1787 — Це просто погане планування

Слухайте, хіба це моя вина, що ви вирішили побудувати своє приховане село слимаків та слизу прямо під величезним озером смертельного слизу? Звісно ж ні! Я не несу відповідальності за погані планувальні рішення племен Кратів!

Трохи абсурдна вразливість, якщо хочете знати мою думку. І мені не було складно її зрозуміти. У мене покращений навик Карта Тунелю, я бачу верхівку озера, я був там нещодавно, і я бачу, що в кімнаті наді мною між стелею та озером може бути щонайбільше десяток метрів каменю.

Гадаю, озеро не дає нікому напасти на них зверху, а щоб потрапити знизу, потрібно вижити в неймовірно токсичному середовищі в легенях. Якщо я правильно гадаю, це плем'я, ймовірно, використовує ці слизові дороги, щоб уникнути подорожі будь-якою з них, що робить це місце досить захищеним, я вважаю.

Аж доки я не підберуся достатньо близько, щоб просвердлити отвір у стелі завдяки Сингулярності.

Ну що ж, моя робота тут закінчена, час тікати!

Обсяг і щільність атаки, що почала надати на мене, — це, відверто кажучи, безглузде перебільшення. Якби мене вразило все це одночасно, я б повністю розплавився за лічені секунди. Не бажаючи мати до цього жодного стосунку, я розвернув свою промислову франшизу та почав бігти тунелем, який сам викопав, ніби всі демони третього шару йшли за мною по спині.

Бо те, що насправді мене чекає, значно гірше. Не лише те, що кинули в мене Крати, але й, якщо ризикнути припустити… той інтенсивний гуркіт, який я відчуваю, — це дах їхнього сховища, що починає руйнуватися, що вивільнить ціле озеро слизу, яке впаде на те місце, де я зараз стою.

Ентоні, час діяти як мураха та забиратися звідси! Можливо, мені варто було отримати крила, коли я еволюціонував, чорт забирай! Принаймні цього разу я можу звинувачувати Граніна та інших, а не себе.

Давай, давай, давай, давай!

На щастя, мої ноги вже повністю відросли і більш ніж здатні витримувати всю мою силу. Я пробираюся крізь вузький тунель, постійно спотикаючись і чіпляючись щелепами за стіни, штовхаючись якомога швидше.

Коли я провалююся крізь стелю у вузькі слизові тунелі автостради, я збираюся з силами, схоплююся на ноги та починаю мчати щосили. Прямо за мною хвиля надщільного та вбивчо потужного слизу бризкається вниз, гризе підлогу тунелю та миттєво проїдає його.

Фу! Ледь повернувши голову, я бачу, як отвір угорі тане та швидко розширюється, оскільки все більше і більше слизу пробивається крізь нього, роз'їдаючи все, до чого торкається. Спроба бігти вниз була б неймовірно дурним кроком, мені потрібно пройти боком і спробувати вибратися з-під океану мулу, що насувається на мене, але я не можу зробити це тут. Ці тунелі будуть повністю затоплені, у цьому я не сумніваюся, а це означає, що якби я спробував сховатися десь тут, я б лише потрапив у пастку, яку сам створив.

Ні! Я точно зайду набагато далі, але для цього мені спочатку потрібно спуститися трохи нижче, а вже потім подолати деяку бічну дистанцію. А це означає, що ці перегони ще далеко не закінчені.

Біжи, Ентоні! Біжи так, ніби від цього залежить твій чудовий діамантовий панцир!

Бо так і є!

Шістьма ногами я рухаюся так швидко, як тільки можу, хоча це далеко не так швидко, як мені хотілося б. Знову ж таки, через вузькі тунелі, що звиваються та переплітаються один з одним, я часто натикаюся на стіни, стелі та підлоги, намагаючись продертися крізь них.

Я постійно викидаю мул і слиз з каналів на свій панцир, але мушу вірити, що Чисте Ядро виконає свою роботу та запобіжить накопиченню будь-якого зараження всередині мене. Зараз у мене немає часу турбуватися про це, оскільки більша частина мого мозку зайнята тим, щоб продумати, як звідси вибратися. Існує тонка грань між тактичним генієм і тим, щоб тебе вбили як ідіота, і, боюся, останнім часом я занадто часто підходив до цієї межі.

З ще одним стрімким випадом, запаморочливим падінням і потужним гуркотом мені нарешті вдається вибратися з кривих тунелів Кратів та приземлитися в кімнаті трохи вище легень. Масивна артерія все ще качає бруд, і я сподіваюся, що вона не розірветься, коли решта слизу впаде сюди. Я не хочу думати про об'єм, який перекачується через цю штуку, але якщо вона лусне… божечки. Це зробить озеро, яке я вивільнив зверху, схожим на калюжу.

Можливо, мені потрібно піти далі, ніж я думав…

Власне… якщо ця штука вибухне… і легені знизу заблокуються нескінченним потоком слизу… е-е… о ні. Це може бути… це може бути дуже погано.

Невже я щойно спричинив апокаліптичне виверження слизу у п'ятому шарі?

Звісно ж ні. Але… е-е… я біжу щодуху, просто про всяк випадок.

У мене немає карти тунелів цієї ширшої області, тому певною мірою мені доведеться спробувати. Час бігти.

Я біжу щосили, доки мої вусики б'ються об маківку, поки я біжу, немов вітер. Дійшовши до виходу в інший тунель, я прориваюся крізь нього і виявляю, що він повний місцевих монстрів, які всі прагнуть мене погризти.

Забудьте про це, хлопці! Нам треба звідси тікати. ТІКАЙТЕ!