Розділ 1792 — Несподіваний квест супроводу

Я не очікував, що зможу якимось чином створити ще гіршу екологічну катастрофу у п'ятому шарі. Тут і так все настільки жахливо, що зробити це місце суттєво небезпечнішим майже неможливо. Що я можу сказати? Життя знаходить вихід.

Щоб ще більше ускладнити ситуацію, мені доводиться няньчити групу легіонерів, поки вони тікають. А що ще гірше, це ж просто маленька група легіонерів! Новобранці, які ще навіть не закінчили навчання.

Чому Легіон навчає їх тут, у п'ятому шарі, я не маю жодного уявлення. Тільки уявити, щоб привести сюди Королеву, щоб вирощувати тут мурах, достатньо, щоб у мене аж панцир засвербів. Це небезпечно! Це повна протилежність безпечному!

Тепер, коли мені спала на думку ця думка, я мушу запитати. Я не можу терпіти незнання.

[Чому ви тренуєте людей тут, у п'ятому шарі? Це здається… справжньою дурістю.]

[Ти справді очікуєш, що я поясню монстру причини рішень Легіону?]

Я зустрів лише кількох командирів, але вони були повсюдно різкими, коли не були жахливо небезпечними. Я розумію, що вони мають глибоко вкорінену та майже ірраціональну ненависть до монстрів, але серйозно, я ж тут рятую їхні життя, хіба ні?

Тьху!

[Просто здається безвідповідальним, ось і все. Вони ледве старші за пташенят. Скільки їм років? Десять?]

[Їм щонайменше вісімнадцять!]

Ах. Мені складно розрізнити між людьми останнім часом. Проте я можу подивитися на двох дитинчат і сказати тобі різницю у віці між ними до хвилини.

Після того, як панцир повністю затвердіє, це набагато складніше, але я, мабуть, зможу розібратися. Люди все частіше виглядають для мене однаково.

[Вісімнадцять — це все ще досить молодо, чи не так? Мені здається?]

[А тобі є вісімнадцять?]

Чесно кажучи, ні, навіть якщо скласти обидва мої життя разом. Але роки монстрів — це як роки собак. Більшість з нас не живуть надто довго. Враховуючи середню тривалість життя личинок демонів у третьому шарі, я б подумав, що середня тривалість життя монстра в Підземеллі мала б становити… п’ять хвилин або близько того.

[Не твоя справа. Я Найстарший у своїй родині, це все, що має значення.]

[Ось як.]

Запанувала незручна тиша, я продовжував слідувати за іншими, піднімаючись стіною, поки вони піднімалися досить небезпечною на вигляд стежкою. Мушу віддати їм належне, вони не бояться та рухаються разом як єдине ціле, завжди напоготові, як і слід було очікувати від професійних солдатів з підозрілою кількістю мани.

Зрештою, здається, командир Еліза трохи пом'якшується.

[Найміцніша сталь кується в найгарячішому вогні. Ми привозимо сюди наших офіцерів і навчаємо їх у найважчих умовах, щоб ніщо, з чим вони стикаються на керівних посадах, не було таким важким, ніж те, що вони витримали на тренуваннях.]

Що ж, звісно

[У мене таке відчуття, що так можна зламати багато хорошої сталі.]

[Ми діємо таким чином вже понад тисячу років і за цей час перепробували безліч інших методів. Не всі виживають, але ті, хто виживає, і ті, хто залежить від них, виживають. Це головне.]

Я не можу уявити, щоб Колонія колись запровадила подібну стратегію тренування. Кожна мураха — дорогоцінний член родини, і їй потрібно дати найкращий шанс на успіх, а не розчавити її на ковадлі та перетворити на форму. Тренування в Мурашиній Академії складне, навіть виснажливе, покликане кинути виклик завзятим молодим дитинчатам, які більш ніж готові спалити своє життя за родину, але це не так складно, як навчитися виживати в п'ятому шарі. Аж ніяк.

[Я не впевнений, наскільки ти схвалиш цю пропозицію, але я не впевнений, що ваш другий форпост переживе, так би мовити, наростання хвилі.]

Ми зараз піднімаємося майже вертикальним схилом, але простір, у якому ми знаходимося, не такий вже й широкий за стандартами п’ятого шару, ледве сто метрів, і він швидко заповнюється. Простір внизу, де колись розташовувався попередній форпост, тепер повністю заповнений, а рівень позаду нас все ще піднімається.

Чесно кажучи, я не думав, що слиз підніметься настільки високо, але я знову помилявся. Напевно, він скоро почне падати. На щастя, я бачу на карті тунелів, що з мого поточного місцезнаходження, ймовірно, існує шлях до фортеці.

[Можете сховатися у фортеці Колонії], — пропоную я. [Можете поспілкуватися з Командиром Кайрон та її Легіоном, якщо хочете. Обіцяю, це не пастка, щоб спробувати згодувати вас якійсь личинці.]

[Як заспокійливо. Дай мені поговорити з іншими.]

Хм, я приблизно очікував прямої відмови. Зрештою, це ж Легіон.

Або мій невпинний оптимізм і милість діють на них, або ж вони більше хвилюються через підвищення рівня слизу, ніж я думав.

Їх загалом близько ста, можливо, сто п'ятдесят, якщо ми спорожнимо ще й іншу базу. Ми повинні мати змогу розмістити їх без жодних проблем.

Вони деякий час обговорюють, і я чекаю неминучої відмови, поки ми продовжуємо підніматися. Лише через десять хвилин мені приходить несподівана відповідь через міст.

[Ми приймемо твою пропозицію.]

Ви що?

[Е-е. Я не думав, що ти це скажеш.]

[Це означає, що пропозиція не була справжньою?]

[Ні, ні! Прошу. Це буде важка подорож, але я впевнений, що ми зможемо її подолати цілими та неушкодженими. Що ж… я зможу… я набагато витриваліший за вас.]