Розділ 443 — Спустошення, частина 2

Біль і страждання членів Легіону, біль в їхніх обличчях і голосах глибоко вразили Моррелію. Це були чоловіки та жінки, що присвятили своє життя захисту розумних рас на поверхні від хижаків Підземелля. Вони були спадкоємцями місії, що виник ну ла з часів Розриву і тривала тисячі років. Для цих загартованих у боях людей знищення Лірії було ще одним доказом праведності їхньої справи. Моррелії було складно не погодитися з цим почуттям, вона сама в це вірила все своє життя. Складно було заперечити, що монстри були відповідальні за цю катастрофу. Вони несли з собою смерть і руйнування скрізь, куди б вони не йшли, і робили це з того моменту, коли вони пробилися на поверхню.

І все ж вона бачила інший шлях. Монстр, що був готовий співпрацювати з людьми, що був готовий піднести інших монстрів разом з їхніми ідеалами. Співіснування було можливим, вона бачила це на власні очі. Сама ця концепція суперечила всьому, чого її вчили. Чого вчили всіх на поверхні.

Що це означало? З ким їй варто по говорити? З ким вона могла по говорити? Люди в селі були надто захопленими відкинути уроки історії та прийняти новий шлях, не без вагомої причини, але чи можна було довіряти їм чітко бачити речі? Подібним чином члени Легіону були надто переконаними у своїх поглядах. Вони були буквально армією знищення монстрів, неперевершеною за завзятістю та ефективністю. Чи справді з ними можна було говорити про співпрацю з монстром? Моррелія могла уявити, як це пройде . Щойно вона розповість Т і ту су про те, ким насправді був Ентоні, вони відкинуть усі свої плани, підуть на південь і знищать усіх мурах і людей, яких знайдуть, поплескають себе по спині та вважатимуть це добре виконаною роботою.

Думка про Енід, порубану сокирою її батька, викликала у неї фізичну нудоту. Це було майже неминучим, що Ісаак помре таким чином, але інші не заслуговували цього.

« Ти виглядає ш стурбованою, Моррелія. Хоче ш поділитися своїми думками?»

« Міррін? »

«Привіт», — усміхнулася молода жінка та сіла на камінь, на якому відпочивала Моррелія.

Це були сходи до «Білого Лева», відомої таверни в цьому куточку міста. Зараз від неї залишилося небагато. Одна розвалена стіна і розтрощені залишки колись блискучого дубового бруса. На землі лежали розкидані осколки скла — останні залишки пляшок, якими власник корчми Грегор так пишався.

«Трохи дивно намагатися дати пораду своїй старшій », — зізналася Міррін.

Моррелія поглузувала .

«Я не твоя старш а . Я кинула стажування , тоді як ти повний легіонер. За яким визначенням я могла б вважатися для тебе старш ою ?»

Міррін знизала плеч а м и . Б уло складно пояснити, особливо в обличчя Моррелії, що вона була настільки домінуючою та владною, настільки сильною у своїй особист ості , що було складно думати про неї як про щось інше, крім вищої за себе .

« Ти , ймовірно, перевершил а навіть мене, — скривилася Моррелія, — роблячи те, що ви робите в глибині».

«Звичайно ні!» Міррін запротестувала, але таємно подумала, що можливо це дійсно так . Бійня, в якій вона брала участь під час хвилі, катапультувала її рівні та статистику до висоти, про як у вона навіть не мріяла.

Очі іншої жінки звузилися, наче виявивши приховану правду, але вона просто відпустила це .

« Ти підеш з нами, правильно ? » — запитала Міррін. «Я ніколи не проходи ла через ворота, я лише чу ла про них. Було б добре мати більше людей, яких ми знаємо, з іншого боку».

Її чорний шкіряний обладунок заскрипів, коли Моррелія незручно ворухнулася.

«Я все ще думаю про це. Я просто не впевнен а ».

«Я розумію. Ситуація була досить напруженою, коли ти пішла ».

«Я сказа ла багато речей, про які пошкодува ла ».

«Ти сумува ла , ми всі сумували».

«Це не означає, що це допустимо ».

«Час лікує всі рани, так мені сказали. Можливо, тобі варто більше довіряти нам».

«Можливо і варто », — зізналася Моррелія.

Міррін відкинулася назад і подивилася на небо.

«Схоже, що ми не матимемо можливості відвідати це твоє село. Г одину тому прийшов гонець . Вони збираються відправити нас раніше. Командир уже видав наказ зібрати все та повернутися до маршу . .. Альбертон розлючений. Він хотів більше часу, щоб прочесати те, що залишилося від архів ів .

«Щоб щось звідти викопати, знадобилися б тижні! Гарралош все завали ла !»

Міррін захихотіла.

«Команд и р намагався сказати це йому, але старий надто впертий, коли йдеться про його дорогоцінні книги. Гадаю, незабаром ми побачимо, як майстра знань понесе через плече Ц ентуріон!»

«З мене досить в пертих старих » , — пробурмотіла Моррелія.

«Ти принаймні проведеш нас, правильно ? У нас є ще стільки всього, про що поговорити, я не хочу розлучатися з тобою через годину».

« Я можу зробити хоч стільки ». Моррелія не хотіла так швидко залишати свого батька, і було приємно зустрітися зі старими друзями. «Мені це цікаво, я ніколи не бачи ла підземного міста».

« Це, м ’яко кажучи, досить цікаво!»

« Б’юся об заклад » .

Вони о бидв і замовк ну ли. Єдиний шум навколо – вигук легіонер ів час від часу , що метуши ли ся, збираючи речі та забезпечуючи запаси для подорожі назад у глибину. В низу в форті відчинялися ворота, через які вони мали дістатися до легендарного Чорного З амку, де заснували штаб-квартиру Глибинного Легіону. Незважаючи на те, що її старе життя було знищено, Міррін була рада дізнатися, що принесе ця нова глава.

« Тоді пішли , ліниві кістки. Міррін підвелася. — Ти могл а б прийти і допомогти » .

«Що ж , дійсно» — буркнула Моррелія, підводячись і розтягуючи втомлені м’язи.

Вони обидві пішли назад до входу в Підземелля, щоб побачити офіцерів, зайнятих перевіркою матеріально-технічн ого забезпечення маршу, переслідуючи кожного заблука л ого члена експедиції та підтверджуючи деталі зі своїм керівництвом . У центрі всього цього стояв Тіт ус , вигукуючи накази там, де це було необхідно, але головним чином будучи мовчазним стовпом спокою в центрі шторму активності. Коли він поміти в її наближення , він без вагань підійшов до неї.

«Т и піде ш з нами? » Він запитав без передмови.

«Я проведу вас до воріт » . – підкреслив Моррелія. «Я ще не виріши ла приєднатися».

На його обличчі не було жодних емоцій, але вона знала, що він радий цій новині.

« Д обре. Не забудь доповісти Т рибуні Аурілі ї , вона відповідає за персонал і їжу».

Вона мало не зробила швидкий легіонерський салют, але в останню мить стрималася. Очі її батька нічого не пропустили і лише по сміялися з неї, після чого він відвернувся.

«Не дочекаєшся щоб я знову віддала тобі честь , старий! » вона розлютилася перед тим, як пішла зібрати свої нечисленні речі та зброю, перш ніж піти шукати Трибуну.

Коли вони закінчили готуватися, темрява почала опускатися на руїни міста. Селяни, що супроводжували Моррелію на північ, почали зворотну подорож, щоб розповісти про те, що вони по бачили, і повідомити про умови в Підземеллі.