Розділ 666 — Облога, частина 11

Альбертон і Тітус стояли в похмурому мовчанні, чекаючи на наближення посланця К олонії. Літня жінка виглядала так само, як і раніше, на її обличчі була та сама покірна втома, що й під час їхньої першої зустрічі.

« Перепрошую, що змусила вас чекати, — привіталася вона, — мої старі кістки вже не такі спритні, як колись » .

Т і т ус не був у настрої для дрібних розмов .

« Моя донька, — проричав він, — вона ще жива? »

Якщо Енід і була здивована його грубим ставленням, то не показала цього.

«Звичайно, що вона все ще жива. Вона провела з нами багато тижнів, допомагаючи вцілілим після хвилі Гарралош. Я особисто вважаю її другом і не хочу, щоб вона постраждала».

Це була така нескінченно мала зміна, що лише Альбертон, який протягом довгих років працював разом зі своїм командиром, побачив розслаблення напруги в Т і ту сі , коли він дізнався, що Моррелія не загинула під час битви. З тих пір, як його дочка збожеволіла і кинулася головою вперед у ворожі ряди, він був напружений , наче сталевий капкан.

« Чого ви бажаєте в обмін на безпечне повернення в’язня? » — запитав він жорстким голосом.

Енід замовк ну ла.

«Ви бажаєте обміну полоненими? Вибачте за мою грубість, але я не вірю, що ви захопили будь кого з наш ої сторони ...» вона навмисне залишила проміжок, «...живими».

Це була правда. Під час кампанії проти монстрів Глибинний Легіон не брав полонених. Ніколи такого не робив , і ніколи не збирався .

«Чи можете ви запропонувати відстрочку? Залишити К олонію в спокої на кілька місяців? Мурахи були б більш ніж готові прийняти таку пропозицію», — сказала Енід.

Альбертон скривився: навіть всього за два місяці ці мурахи розмножилися б до мільйонів . Необхідно було б розгорнути кілька легіонів, а можливо навіть големів і преторіанців. Така дорога кампанія виснажить їхні дорогоцінні ресурси в той час, коли вони не можуть собі цього дозволити. Крім того, майстер знань глянув на Тітуса.

«Я не буду робити нічого , що суперечить моїм наказам», — категорично заявив Тіт ус . «Ми прийшли сюди, щоб знищити цю загрозу, і це те, що ми маємо намір зробити».

Енід кивнула на знак розуміння.

«Хоч мені неприємно це говорити, але це не дає К олонії особливих підстав продовжувати залишати вашу доньку живою, чи не так , командире?» — зазначила вона. «Повинна бути точка, в якій ваш обов’язок і ваша сімейна прихильність можуть перетнутися, чи не так?»

«Ти погрожує ш її життю? — запитав Альбертон, — хіба ти не каза ла кілька хвилин тому, що вона була твоїм другом ? »

«Вона Є моїм другом, — наполягала Енід, — для мене та багатьох інших у О новленні. Проте саме Колонія прийматиме будь-які рішення щодо її безпеки. Вони борються за своє існування через вас. Думка про те, що вони вб’ють ув’язненого є неприпустимою , тоді як ви вбиватимете кожного з них, що попадеться вам у руки, викликає смі х» .

Хоча вона намагалася це приховати, презирство, яке вона відчувала до їхніх дій, просочувалося в її голосі, коли вона говорила.

« Ти б зважил а життя монстр а проти людськ ого ?» — глузував Альбертон. « І навіть очікуєш, що ми зробимо те саме? »

« Ви не надаєте жодної ваги життям монстрів, а потім очіку єте , що вони будуть ставитися до вас інакше? » — заперечила Енід.

«Досить», — прогарчав Тітус, і стриманої люті в голосі чоловіка було достатньо, щоб вони миттєво замовкнути. « Припини ігри , Енід Рутер. Ти вмілий переговорник, і у мене не вистач ає терпіння на цей танець. Вислов люй свої умови».

Коли він не стримувався, сила командира хвилями скочувалася з нього, і Енід знадоби вся момент , щоб набратися сили, перш ніж заговорити. З допомогою Моррелії вони домовилися про те, якою має бути домовленість задовго до того, як вона вийшла на перемов ини , але їм необхідно було створити певну ілюзі ю , щоб захистити дівчину.

«Колонія збереже вашу доньку в живих, доки ви, командире Тітус, не будете виходити на поле бою до кінця цієї битви. Якщо ваші сили переможуть, ви знайдете її в гнізді, безпечно влаштовану у моїх кімнатах. Якщо ви відступите назад з будь-якої причини, надішліть гонця , і вона буде повернута до вас».

Альбертон був стурбований. Ця пропозиція означала, що ворог був упевнений, що він зможе стримати Легіон, доки обставини не змусять їх відступити. Це означало, що Колонія настільки ж чітко усвідомлювала наближення хвилі, як і вони самі. Тримати облогу в другому шарі було б неможливо. Щойно ці тунелі заполонять демони, вони будуть змушені відступити. Більше того, він хвилювався через зростання кількості дерев’яного роду у тунелях внизу. Розвідники повідомили, що ліс з кожною годиною поширювався все далі, і рух було помічено вже кілька разів. Швидше за все, хранитель гаю вже прокинувся, і інші не будуть довго відставати . Майстер знань внутрішньо вилаявся. Це пекельне дерево переслідувало їх за будь-якої нагоди. Як же їм не пощастило, що вони наштовхнулися на стебло кореня тут, просто так і посеред нічого. Ймовірність цього була настільки мала, що у нього ледь не розболілася голова від однієї лише думки про це.

«Якщо я не вийду на поле, більше моїх солдатів загине, щоб ті, хто живе на поверхні, жили з миром», — сказав Тіт ус .

«Я живу на поверхні, поруч з найбільшим мурашником, який я коли-небудь бачила, і у мене все чудово», — відповіла Енід.

«Мої люди все одно помруть».

«Н е помруть , якщо ви розверне те ся і піде те ».

« Ти знаєш, що я не можу цього зробити » .

«Тоді ви має те зробити вибір, командире. Чи пожертвує те ви життям своїх солдатів, щоб врятувати одного з них? Це не те рішення, яке прийме лідер, — зітхнула Енід, — але це рішення, яке може прийняти батько».

Якщо Моррелія ма ла рацію, у Тітуса взагалі не було вибору. Його накази були чіткі, і він мав їх виконувати. Навіть якби він був готовий пожертвувати своєю дочкою, а він, швидше за все, не був готовий, йому доведеться погодитися на їхні умови. Кінцевим результатом було те, що через дії Моррелії загинули б невинні солдати, які інакше могли б вижити. Складний вибір, але він міг врятувати сотні тисяч членів К олонії.

Альбертон уже збирався за говорити, але Тітус перервав його.

« Я згоден » , — прохрипів він.

Сказавши своє, командир жорстко кивнув Енід і повернувся на п’ятах , щоб повернутися до свого табору. Спійманий зненацька , Альбертон трохи спіткнувся, перш ніж теж повернувся та наздогнав свого друга.

« Ти впевнений у цьому, старий друже? » — запитав майстер знань. « Ти справді віри ш , що вони дотримаються цієї домовленості?»

«Я вважаю Енід Рутер чесною жінкою, — відповів Тіт ус , — це найкращий шанс, який я маю, щоб переконатися, що мою дитину повернуть мені». Його голос стих нув . «Я не можу втратити її теж , Альбертоне. Я просто не можу».

Тільки коли він почув ці слова, Альбертон зрозумів справжню глибину боротьби, яка точилася всередині його командира. Втрата його першої дитини вразила чоловіка таким чином, що ця рана ніколи не загої ла ся, хоча він надто добре це приховував. Якщо його донька загине, чоловік, якого в Легіоні вважають незламним, може тріснути, як крихке яйце, і ніколи знову не зібратися разом .