Розділ 897 — Вирощені у тіні, частина 2

Вона не знала, коли вони можуть прийти за нею. Вона заснула у своєму ліжку, в притулку, поряд з іншими дітьми, які втратили сім’ї, і прокинулася у зовсім іншому місці. Спочатку вона була збентежена , коли розплющила очі і виявила, що все ще оповита повною темрявою, але вона звикла до цього. Безіменн а щоразу зустріча ла їх, коли вони прокидалися, віта ла їх назад у святилище та почина ла наступний раунд навчання.

Втрата зору була першим випробуванням, яке постало перед нею та іншими. Чи могли б вони навчитися рухатися в темряві так, ніби там було світло? Чи зможуть вони адаптуватися настільки , що цей стан незрячості не ста не настільки ж комфортним і розслабленим, як денне світло. Щоб досягти цього, їм потрібно було покладатис ь на свої нові відчуття, слідкувати за запахом, як і створ ювала для них б езіменн а , навіть якщо це був невиразний вогник, замаскований хибними і оманливими слідами.

«Наше навчання для вас буде складним для нас обох, — сказа ла їм безіменн а , — ми ніколи не досліджували різні способи взаємодії Системи з вами на відміну від нашого роду. Ви не можете мутувати, не можете еволюціонувати, але у вас є свої власн і переваг и . Це вимагатиме терпіння, спроб і самовідданості.

Нагадування про те, що вони можуть піти, приходило часто, наприкінці кожного сеансу. Тієї першої ночі їм довелося пройти через лабіринт, покладаючись лише на свій дивний новий нюх. Нікому з дітей це не вдалося, годинами блукаючи між холодними кам'яними стінами. Коли час закінчився, Безіменн а зібра ла їх і нагада ла , що вони можуть здатися , якщо захочуть. Ніхто з дітей не прийняв цю пропозицію.

Вона не пам’ятала, як заснула , але прокинулася знову в своєму ліжку, чомусь більш бадьорою та освіженою . Вона проводила свій день, як завжди, і наступний, і наступний, ніколи не знаючи, коли засне, і де прокинеться.

«Ласкаво просимо назад», — втретє привіта ла їх безіменн а . — Повернімося до роботи» .

За кілька тижнів вони настільки загострили свої від чуття та розум, що проходження лабіринту без зору було тривіальним завданням . Їхня довіра до нового відчуття була абсолютною, і вона продовжувала підніматися швидкими темпами. Якщо мураха і була задоволена їхнім прогресом, то вона не показувала цього, і лише казала їм, що наступного разу буде складніше . Так і було, так було завжди. Наступного разу, коли вони увійшли до святилища, лабіринт зник нув , а його замінила бігова доріжка. Їм дозволять продовжити далі лише тоді, коли вони зможуть завершити її менш ніж за хвилину.

Сповнена рішучості показати, наскільки вона покращила свої здібності , Емілія побігла так швидко, як тільки могла, а її концентрація була повною, поки вона шукала будь-як ий натяк на запах.

« Стрибай », — відчула вона.

Потім вона впала в яму.

«На дорозі є перешкоди, — сказа ла їм безіменн а , — які змінюватимуться кожного разу, коли ви будете сюди прибувати ».

Щоб пройти дистанцію за потрібний час, вони мали мчати якнайшвидше, пригинаючись, стрибаючи, та у хиляючись від небезпек, яких вони не бачили, при тому що попередження запахом надходили лише в останній можливий момент. Вона була вдячна, що мурахи зуміли знайти спосіб пом’якшити всі поверхні , інакше вона, ймовірно, вибила б себе зі свідомості з десяток разів протягом місяця, який знадобився їм трьом , щоб освоїти цей курс.

«Пам’ятайте, що якщо ви не хочете повертатися, ви маєте всього лиш сказати нам про це», — нагадува ла їм мураха в кінці кожного сеансу.

Жоден з трьох не відповів.

Наступного разу, коли вони прокинулися, вони були догори ногами.

«На відміну від нас, мурах, у вас немає ні хватки, ні кігтів, якими ми міцно тримаємося за камінь», — повчала безіменна трьом враженим юнакам зі своєї позиції зі стелі. «Тим не менше, ми вважаємо , що це тренування є фундаментальною частиною того, щоб бути одним з нас. Ви повинні мати можливість рухатися туди, де інші люди не думають, що ви можете бути . Ви повинні бути настільки ж тихим и і нерухомим и , як сам камінь. Вони ніколи не повин ні бачити, як ви рухаєтесь ».

Передпліччя Емілії горіли вже через хвилину, а пальці задерев’яніли через три. Без звуку вона впала з і стелі на м’яку поверхню.

«Відпочинь п’ять хвилин, а потім піднім ай ся назад», — сказали їй, що вона й зробила.

Коли вони могли в триматися за камінь протягом години, не впавши, це по вважал ося задовільним .

«Якби ви були мурахам и , планка була б двадцять чотири години, але я вважаю, що цього достатньо», — заяви ла безіменн а .

І це продовжувалося далі й далі. Кожного разу, коли вони долали виклик , з’являвся новий. Тихо р ухайтеся, доки не змож ете бігти без жодного звуку . Зливайтеся з навколишнім середовищем, поки вас не стане неможливо відрізнити від темряви. Вони грали в ігри, де потрібно було знайти один одного, залишаючись повністю прихованими від інших. Одного разу Емілія попросила безіменн у теж зіграти разом з ними . Лише один раз.

«Це називається восьмикратним поклонінням , — сказали їм, — його буде складно виконувати лише чотирма кінцівками, але я вірю, що ми зможемо змінити його так, щоб ми могли його розпізнавати, і ви все ще могли комфортно його виконувати».

Мураха вигада ла серію рухів, які підштовхнули трьох людей до межі їхньої гнучкості, напружуючи та викривляючи їхні кінцівки до межі можливостей , і навіть далі . Потім вони тренувалися годинами поспіль тижнями, поки безіменн а не бу ла задоволен а .

«Це згодиться, — нарешті пом’якшилас ь вона, — ви повторюватимете цю практику протягом години на початку кожного сеансу. Тепер ви дізнаєтеся приховану мову ордену . Знову ж таки, це буде складно , ваші тіла відрізняються від наш их , але я вважаю, що ми вчотирьох будемо достатньо розумні , щоб щось придумати ».

Їм знадобилося багато часу, щоб освоїти знаки, абсолютно нову мову жестів і поз, які були розроблені для форми, яка настільки відрізнялася від їхньої власної. Безіменн а ніколи не дозволя ла їм ста ва ти самовдоволеними під час практики . Їм довелося тренуватися під час проходження курсів, що постійно змінюються. Їм довелося тренуватися, звисаючи з даху. Їм довелося тренуватися , ховаючись від безіменно ї .

Ви добре справилися , — передала їм знаками мураха. Я пишаюс ь вами .

Рідкісні слова похвали на повнили кожного з трьох теплом, якого вони не могли висловити. Очі Емілії засльозилися , але вона не видала жодного звуку.

В ам стало настільки ж комфортно у темряві , як і на світлі. Ваші навички покращилис ь разом з вашими рівнями, і кожен з вас довів, що ви віддані нашим шляхам. Я запитую вас в останній раз: чи хочете ви закінчити навчання? Хочете більше ніколи не повертатися сюди?

Вони не відповіли , і мураха опустила свої вусики в знак пошани.

Тоді йдіть і відпочивай те .

Мураха поверну ла ся і вийш ла з кімнати, а троє юнаків завагалися. Вони жодного разу не виходили з цієї єдиної кімнати в святилищі за всі ночі, проведені у ній . Куди вони повинні йти ? Всі т роє по дивилися один на одного в пошуках підтримки і нарешті набрались сміливості, щоб зробити крок вперед. Тунелі були звивистими і довгими, але вони запросто йшли ними, їхні рухи плавні, а кінцівки наповнені майже нелюдською силою та спритністю.

Нарешті тунелі поступилися місцем коридорам з різьбленого каменю, які змінилися вражаючими залами, що вели до величного храму. Мурахи тепер були скрізь, уздовж стін, стелі , і поруч з ними на землі. Незважаючи на це, вони змогли піти за безіменною, не загубивши її в натовпі майже однакових істот. Вони могли знайти її будь-де. Храм був дивним, підлога була висічена у вигляді велетенського кола, поділеного на вісім масивних сегментів, кожен з яких був заповнений спочиваючими мурахами.

Безіменн а вив ела їх до межі великого кола, доки вони разом з безліччю мурах не зупинилися біля сегмента і чекали. Невдовзі всі нерухомі фігури на цій ділянці підлоги почали ворушитися, обертаючись, розтягуючись, а потім в и ходячи з зовнішнього краю кола. Коли сегмент був порожнім, вони почали перемішуватися вперед і мураха передавала кожному учаснику повідомлення , коли вони проход или повз. Згодом троє дітей вийшли попереду, і фігура повернулася до них.

Хороша робота, безіменні. Будь ласка, йдіть на заслужений відпочинок, як і задумав Найс тарший, — передала вона.

Троє дітей миттєво просльозилися , хоч і не знали чому. Емілія не могла сказати, хто заплакав першим, можливо, Еллісон, чи Тр і ан, чи навіть вона сама, але щойно вони це зробили, усі троє почали відверто плакати, а їхні й плач був першим звуком, який коли-небудь було почуто в серці Святилища. Поки вони ридали , мурахи продовжували проходити до сегмент у , але коли вони це робили, кожна з них зупин я лас ь , щоб обійняти їх трьох, закинувши ногу, щоб притиснути тремтячі тіла до твердого панцира, а вусик простяг ував ся вниз, щоб ніжно погладити їх по голові. Зрештою безіменн а зібра ла їх і повела на коло, де вони знайшли для себе три м’які зручні ліжка.

Спіть, безіменні. Ви тепер одні з нас, і ми ніколи вас не покинемо.

Змучені і виснажені, всі троє о куталися в теплі ковдри та пухнасті подушки, які їм дали, і спали глибше та відпочивали ґрунтовніше, ніж будь-коли раніше.

Емілія прокинулася в притулку з ніжною посмішкою на її губах і радістю, що переповнювала її душу. Вона вискочила з ліжка і почала виконувати свої звичайні ранкові справи, допомагаючи дітям підготуватися до дня, поки Марія готувала для них сніданок внизу. Коли вона підійшла до столу, Марія відвела її вбік.

«З тобою в се гаразд, Емілія? стара жінка запитала: «Я знаю, що ти була зайнят а своїм навчанням і всім іншим, але ти здаєшся тепер набагато тихіш ою , ніж раніше. Я майже не чую, як ти видаєш хоч звуку».

Емілія подивилася на знайоме обличчя їхнього доглядача і щось помітила.

« Ви виглядає те втомленою, Маріє, — сказала вона, простягаючи одну руку, щоб торкнутися її рук и , — ви добре спи те ?»