LNCrawler

Розділ 7 — Занепале місто та прокляте насіння (Частина 2)

Лиходійка, не промовить ні слова — baka.in.ua · All chapters

Розділ 7 — Занепале місто та прокляте насіння (Частина 2)

Занепале місто та прокляте насіння (Частина 2)

Петра, Маріанна та двійниця Ліліани знайшли притулок у церкві. Там зібралися й інші, і всі вони, охоплені страхом, тулилися одне до одного. У кожній церкві перебував принаймні один маг, здатний користуватися магією світла, та один лицар, тож усередині було безпечніше, ніж зовні. Але проти рою таких безпрецедентних розмірів хто знає, як довго триватиме ця безпека.

«Я не можу дозволити людям дізнатися, що я з міністерства», — подумала Петра.

Швидко оглянувшись, чаклунка недбало вивернула свою мантію навиворіт. Як член Міністерства магії, вона мала битися, якщо церква зазнає нападу. Одне діло ризикувати життям заради когось, хто їй дорогий, але вона точно не зробила б цього заради незнайомців.

«Ми повинні телепортуватися, коли Ліліана повернеться».

Це буде нелегко. Щоб повернути Ліліану та Маріанну до маєтку на околиці Худоре , Петрі доведеться телепортуватися кілька разів, що вичерпає її ману та виснажить фізично. Кілька тижнів тому вона б уже втекла сама — але Ліліана їй подобалася настільки, що вона готова була порушити свої принципи, хоча б цього разу.

«Ну, тут ми маємо бути в безпеці...» — сказала Маріанна, її голос був спокійним, попри бліде обличчя.

Двоє знайшли порожній куток трансепта й сіли. «Ліліана» мовчки пішла за ними. Петра помітила, що ілюзія іноді мерехтіла, і в ці моменти лише вона могла відчувати, що відбувається зовні.

«Я досі не можу повірити, що вона застосувала магію світла найвищого рівня — не один раз, і все це самостійно. Зараз вона наче Король Демонів. Чесно кажучи, це жахає».

Багатство мани Ліліани, сила волі та стійкість до магії світла були на іншому рівні. Слово «геній» вже не здавалося адекватним.

«З іншого боку, Король Демонів ніколи не використовував би магію світла, тож, можливо, вона більше схожа на святу. Хіба вона не казала, що її стихія — магія вітру?»

Петра розпитувала про це дорогою до Фортьє . Вона не могла збагнути, як дівчина могла так майстерно володіти стихією, до якої не мала схильності.

«Я навіть не хочу уявляти, наскільки сильною може стати її магія вітру».

Її пройняв дриж . Перебувати десь поруч із Ліліаною, коли вона без обмежень використовує магію вітру, означало б смертний вирок.

Раптом Петра відчула, що щось не так. Вона повернулася вбік і завмерла. Маріанна також обернулася і не змогла стримати вигуку.

«Міледі?!»

Ліліана, яка сиділа між ними, зникла. Маріанна не знала, що це лише ілюзія; на її думку, її улюблена підопічна просто зникла. Паніка промайнула на її блідому обличчі, коли вона тремтячи оглядала церкву. Вона почала підводитися, але, усвідомивши, скільки уваги привертає, швидко сіла назад. Навіть тоді її очі продовжували бігати навколо.

«Мудре рішення. Вона напрочуд розсудлива. А я ще думала, що вона втратить голову, якщо щось трапиться з її пані».

Люди навколо них уже були на межі. Якби Маріанна влаштувала сцену, хто знає, що могло б статися.

«Хоча це може бути погано. Я вірю, що Ліліана жива, але, можливо, вона десь втратила свідомість».

Міазми , які Петра відчула раніше, зникли. Оскільки ілюзія вимагала, щоб її творець залишався у свідомості, вона припустила, що її учениця очистила місто за допомогою магії екзорцизму, а потім знепритомніла від виснаження мани. Якби це був хтось інший, Петра б припустила, що він мертвий — але не Ліліана.

«Ілюзія зникла разом із міазмами, тож вона, мабуть, у порядку. Мені просто треба її знайти. Якби я знала, що до цього дійде, я б змусила її носити з собою трекер».

Петра стримала бажання клацнути язиком. Скаржитися було марно. Вона могла відстежити Ліліану за допомогою її речей та печатки, але ненавиділа використовувати магію на людях. Якби хтось у церкві зрозумів, що вона — маг, то благав би її знайти зниклих родичів і партнерів. Петра не мала бажання марнувати дорогоцінну ману на пошуки трупів, і вона надто добре знала, як швидко вцілілі стають злісними, коли згасає їхня остання іскра надії.

«Вони або відмовляться слухати розумні аргументи, або звинувачуватимуть мене у всьому. Хай їм грець».

«Мій чоловік не може бути мертвим!» — кричали б вони. «Будь ласка, пошукайте ще раз!» Або: «Моя дружина могла б вижити, якби ви скоріше застосували те заклинання!»

Чужоземне походження Петри й так робило її об’єктом достатньої дискримінації. Якийсь час вона допомагала іншим, незважаючи на те, що знала, яку критику це викличе, але вже давно відмовилася від цієї доброти.

«А от Ліліана — вона єдиний виняток. Зате за свої клопоти я отримаю чималу суму. Я хочу піти її шукати, але не зовсім впевнена, чи варто залишати Маріанну саму...»

Служниця ледь трималася на ногах, балансуючи на межі нервового зриву. Якщо залишити її саму, є велика ймовірність, що вона сама піде шукати Ліліану, а розшукувати двох зниклих людей буде дуже клопітно.

До того ж Ліліана довірила Маріанну Петрі, і чаклунка була рішуче налаштована виконати свій обов’язок.

«Боже, яка ж морока...»

Якби вона була сама, Петрі не довелося б ламати голову над тим, що робити. З моменту зустрічі з Ліліаною вона не була сама собою — її останні дії та рішення були далекими від її звичної поведінки. Але найбільше її бентежило те, що вона, здавалося, не переймалася цим.

◇ ◇ ◇

Гільдо й Ольга попрямували до церкви, несучи непритомну дівчину. Її батьки чи супровідники напевно будуть там, якщо вони ще живі. Якщо ні, найманцям все одно доведеться зайти туди, щоб домовитися про вивезення з міста.

«Я б сказав, що дві третини міста лежать у руїнах», — сказав Гільдо. Монстри й міазми зникли, але сліди, які вони залишили, залишилися — похмуре нагадування про різанину, що тут відбулася. Оскільки це одне з головних поселень уздовж шосе, його відновлення буде довгим і важким.

«Та це ніщо порівняно з кількістю загиблих», — додала Ольга. Вона та її супутник одночасно поглянули на дівчину в обіймах Гільдо. « Ти справді думаєш, що вона…?»

«Ймовірно. Але, здавалося б, про це вже мали б поширитися чутки».

Дівчина , яка ледь сягала Гільдо до пояса, вбила монстрів за допомогою заклинання екзорцизму, яке, як кажуть, під силу лише найвидатнішим святим магам. Це був очевидний висновок, зважаючи на обставини, — але вони не могли не дивуватися, чому до них ніколи не доходила звістка про дівчину , яка володіє такою потужною магією світла. Її одяг вказував на те, що вона належить до знаті, і хоча найманці стояли набагато нижче на соціальній драбині, їхній контакт мав би чути про таке надзвичайне диво.

«Або це тримають у таємниці, або ніхто про це не знає», — сказала Ольга.

«Ну, хай там як, але мене в це не втягуйте», — пробурмотів Гільдо.

Ольга лише знизала плечима, не намагаючись його заспокоїти. « У будь-якому разі, ми живі лише завдяки їй. Я не маю уявлення, хто вона, але повернути її батькам — це найменше, що ми можемо зробити».

«З усім, що сталося, хто знає, чи ми їх взагалі знайдемо».

Якщо їхня оцінка була правильною, то самотня дворянська дівчина знищила рій за допомогою заклинання екзорцизму. Усе це тхнуло неприємностями. Гільдо відкрито виявляв своє невдоволення, маючи занадто багато поганого досвіду з дворянами. Ольга, навпаки, залишалася спокійною, приховуючи як ступінь своїх поранень, так і свої почуття щодо дівчини.

Зрештою двоє найманців дісталися церкви. Ті, хто був усередині, мабуть, відчули, що небезпека минула, бо полегшення пом’якшило їхні виснажені обличчя. Нарешті вони могли почати шукати своїх близьких — усвідомлення цього змусило багатьох виринути назовні, не зважаючи на незнайомців навколо.

Гільдо й Ольга пробиралися крізь натовп, зрештою причаївшись у тихому куточку подалі від метушні.

«То як ми їх маємо знайти?» — тихо запитав Гільдо.

«Мабуть, блукаючи навколо», — так само тихо відповіла Ольга.

«Ага, точно. Це місце величезне».

Гільдо кинув своїй колезі-найманці іронічну посмішку, яка перетворилася на хмурий вираз обличчя, коли він зрозумів, що вона не жартує. Він оглянув церкву й неохоче визнав, що вона має рацію — блукати навколо справді було їхнім найкращим шансом знайти батьків дівчини .

«Це така морока», — буркнув він.

«Припини скаржитися. Який найманець покине дівчину, яка врятувала йому життя?»

«Звідки у нас раптом з’явився кодекс лицарства?»

Незважаючи на своє заперечення, Гільдо знав, що вона має рацію. Вони почали повільно йти, тримаючись ближче до однієї зі стін церкви, поки шукали серед натовпу. Не було ясно, чи батьки чи опікуни дівчини були тут, чи навіть живі, але коли вони дійшли до трансепту, до вух Гільдо долинув тихий, хрипкий голос.

«Пані...?»

Він штовхнув Ольгу ліктем, і вони обоє повернулися до джерела звуку — двох молодих жінок, що сиділи в кутку. Одна з них, служниця, якій, здавалося, було десь п’ятнадцять, стрибнула на ноги й побігла до Гільдо, ледь не спіткнувшись у поспіху. Її нижня губа тремтіла, коли вона простягнула тремтячі руки до непритомної дівчини, навіть не кинувши погляду на найманців.

«Моя... пані...»

Вона просунула пальці крізь сріблясте волосся дівчини, яке тепер було заплямоване й злипле кров’ю. Сльози затуманили їй зір, бо вона боялася за життя своєї пані.

«Вона просто непритомна», — сказала Ольга, не в силах більше на це дивитися. « У неї є пульс, і вона, здається, не сильно поранена».

Не моргаючи, служниця доторкнулася до щоки дівчини. Переконавшись, що її пані справді дихає, вона ледь не зомліла від полегшення, і встояла на ногах лише завдяки тому, що її супутниця, жінка з вражаючим винно-рудим волоссям, вчасно підтримала її.

Ольга та Гільдо попросили групу зачекати, а самі попрямували до церковного двору, де зібралися поранені. Їм потрібна була перша допомога, перш ніж вони могли навіть подумати про пошуки карети.

«Гей, ти щось чула про Дім Кларків?» — прошепотів Гільдо, коли вони йшли, все ще перебуваючи в шоковому стані.

«Якісь дивні чутки», — відповіла Ольга. « Мабуть, не більше, ніж ти».

Гільдо глибоко нахмурив брови. « Герцог Кларк — це „Блакитне Полум’я“, а його донька — кандидатка на корону, яка носить маску з льоду».

Ця пара була відома тим, що рідко виявляла емоції. Герцог Кларк, зокрема, славився тим, що поводився зі своїми ворогами безжально, і було цілком логічно, що його донька буде схожою на нього. Серед знаті про такі речі шепотілися потайки, щоб герцог не дізнався й не образився, — але простолюдини не мали таких докорів сумління.

«Ось з ким ми маємо справу», — попередив Гільдо, і на його обличчі промайнула суміш емоцій. Ольга одразу зрозуміла, що він мав на увазі.

«Слід припустити, що вони тримають незвичайні здібності дівчини в таємниці — хоча я й не можу збагнути, навіщо».

Казали, що магія екзорцизму вимагає спільних зусиль кількох святих магів, проте Ліліана застосовувала її цілком самостійно, і не один раз. Якби дім Кларк оприлюднив її талант, це могло б забезпечити йому більший вплив, ніж будь-якій іншій фракції в аристократичному суспільстві.

Проте здібності дівчини до магії залишалися прихованими. Єдиним поясненням, яке спадало на думку двом найманцям, було те, що герцог чекав на ідеальну нагоду, щоб захопити владу — але навіть це здавалося натягнутим.

◇ ◇ ◇

Ліліана загубилася у порожнечі, а ігровий екран перед нею плавно переходив від однієї сцени до іншої.

«Ніби мені показують уривки спогадів з мого іншого життя...»

Спочатку вона нічого не чула. Потім у тиші пролунав приглушений звук — той, який вона впізнала одразу.

«Ааааааааа!!!»

Цей пронизливий крик пролунав із горла самої Ліліани. Вона була одночасно всередині спогаду, що розгорталися перед нею, і поза ним, спостерігаючи за ним як третя особа. Відчуття було дивним, хоча й не зовсім несподіваним — зрештою, це був лише сон.

У очах панічної дівчини відбивалася різанина: трупи та ріки крові. Її супровідників було вбито тими самими монстрами, що наближалися до неї, а чаклунки, яка погодилася супроводжувати її, ніде не було видно.

Страх дівчини, доведений до крайності отруєнням міазмами, вивільнив величезні запаси мани, що містилися в її маленькому тілі. Потужні вітри закружляли навколо неї, розриваючи все на своєму шляху. Проте монстри продовжували оскалювати на неї зуби, навіть коли штормові вітри розривали їх на шматки, розбризкуючи їхню зловісну кров у всі боки.

«Моя пані!!!»

До Ліліани долинув відчайдушний, стурбований голос — але не до самої дівчини, яка була надто охоплена відчаєм, щоб це помітити.

«Будь ласка, заспокойтеся, пані! Послухайте свою служницю!»

Зрештою вітер стих. Дівчина вичерпала останні запаси мани і впала на землю, втрачаючи свідомість. Навколо неї валялися тіла, безжально розірвані на шматки — як монстрів, так і слуг.

◇ ◇ ◇

«Пані?» — пролунав полегшений голос. « Ви нарешті прокинулися».

Ліліана прокинулася в стані заціпеніння, ледь розуміючи, де вона знаходиться. Піднявши погляд, вона побачила сльозами залите обличчя служниці, яку щойно бачила розірваною на шматки. Вона спробувала заговорити, як уві сні, але звуку не вийшло. Лише тоді все стало на свої місця.

«Звісно, моя мана вичерпалася після всього того», — подумала вона.

Вона раз за разом застосовувала магію вигнання, знищуючи рій швидше, ніж це змогла б зробити навіть група святих магів у розквіті сил. Це було занадто навіть для неї, і вона знепритомніла лише за мить після того, як переконалася, що останній шматок міазм зник. Зрештою, вона занадто захопилася моментом і діяла необачно — але водночас вона усвідомила, що її талант до магії був навіть більшим, ніж вона уявляла.

«Виклавшись на повну, я побачила те, чого ніколи раніше не бачила. Добре, що я виявила, що моє заклинання екзорцизму потребує доопрацювання. Зрештою, мені вдалося зробити його більш ефективним з точки зору мани, ніж воно було спочатку».

Повільно підводячись, Ліліана опинилася в кутку церкви, накрита позиченою ковдрою. Маріанна поспішила підняти її.

«Не рухайтеся занадто швидко, пані. Ви втратили свідомість. Ми знайшли транспорт, щоб дістатися до маєтку, тож не варто зволікати, але чи не хочете, щоб я принесла рушник?»

Ліліана поглянула на себе. Її одяг був і досі брудним, але кров, піт і бруд, що вкривали її, коли вона знепритомніла, зникли. Маріанна, мабуть, зробила все, що могла, щоб очистити її, поки та була без свідомості.

Відмовившись від пропозиції служниці, Ліліана зарилася під ковдру. Маріанна подала їй глечик з водою, і лише коли Ліліана зробила перший ковток, вона усвідомила, наскільки насправді пересохло в горлі. Поки вона пила далі, її думки повернулися до сну.

«Тоді я була надто здивована, щоб це помітити, але тепер пригадую — у світі гри саме втрата контролю над маною вирішила мою долю й зробила мене нареченою наслідного принца».

Про рій ніколи не згадувалося ані в грі, ані в будь-яких супутніх матеріалах; мабуть, це вважалося занадто дрібним, щоб про це згадувати. Та чим більше Ліліана про це думала, тим більше переконувалася, що це мало якесь значення.

«Коли її мана вийшла з-під контролю, королівська родина дізналася про її величезну силу й влаштувала її заручини з принцом. У грі цьому поясненню було присвячено лише один рядок, але тема її майбутнього, мабуть, була предметом запеклих суперечок. Дехто, ймовірно, побоювався, що видача її заміж за іноземця надасть іншим країнам доступ до її магії — або що вона може стати фігурою повстання, якщо не вийде заміж за члена королівської родини. Інші виступали проти цієї ідеї, побоюючись, що дім Кларків стане ще могутнішим, а ще інші стверджували, що її слід помістити під майже постійний домашній арешт».

Попри всі суперечливі думки, був один пункт, з яким усі погоджувалися: дівчина з силою Ліліани потребувала нагляду. Щоб забезпечити її абсолютну лояльність до королівської родини, її зробили нареченою Райлі.

«Чи хотів батько, щоб мою кандидатуру в грі скасували? Якщо так, то історія пішла всупереч його намірам».

«Можливо, він теж хотів, щоб її ув’язнили. Його справжні думки з цього приводу ніколи не розкривалися, але Ліліана не здивувалася б, якби мала рацію».

«Але замість того, щоб опинитися в безвихідній ситуації й втратити контроль, я сховалася й використала магію екзорцизму. Це, безперечно, досить істотне відхилення від подій гри».

Якщо люди дізнаються, що вона використала магію світла високого рівня, вона все одно може піти слідами своєї ігрової копії. Вона не знала, що сталося, поки вона була непритомною, але якщо їй вдасться заповнити цю прогалину, приховати свою роль у розгромі рою буде досить легко. Навіть якщо хтось стверджуватиме, що бачив її, ніхто не повірить, що шестирічна дівчина може володіти магією екзорцизму.

«Міледі».

Ліліана щойно повернула глечик Маріанні, коли служниця звернула її увагу на Петру, яка прибула з чоловіком і жінкою. Ліліана не впізнала їх, але могла здогадатися, що це найманці. Петра, мабуть, помітила здивування своєї учениці, бо одразу ж представила цю пару.

«Познайомся з Гільдо та Ольгою. Вони знайшли вас непритомною й привели сюди. Оскільки вони зараз без роботи, ми попросили їх супроводжувати нас до маєтку. Розумієш, вони найманці, і нам трьом здається занадто ризикованим продовжувати подорож самостійно».

Ліліана кивнула, вдячна Петрі за ініціативу. Її батько, безсумнівно, не схвалив би наймання найманців, але це була надзвичайна ситуація, і вона з радістю сприйняла ідею супроводу, не пов’язаного з ним.

Гільдо неспокійно дивився на Ліліану. Обличчя Ольги було нечитабельним, проте її краса все одно просвічувала крізь нього. Побачивши, що жоден з них не виявляє до неї ворожості, Ліліана подарувала лагідну, привітну посмішку — це був її спосіб і привітатися, і подякувати їм. Гільдо нічого не сказав, лише змусив куточки своїх губ піднятися, а Ольга ввічливо вклонилася.

«Ми супроводимо вас до маєтку», — сказала найманка. « Ми будемо готові вирушити завтра вранці».

На подив Ліліани, Ольга зовсім не звучала як найманка. Чи була вона позашлюбною дитиною аристократа? Якщо так, то вона, мабуть, багато пережила, щоб опинитися у своїй нинішній професії. Ліліана була цікава, але лише зберігала ввічливу посмішку, розуміючи, що нерозумно буде випитувати.

Наступного ранку група Ліліани рано покинула місто. Їжа була зіпсована міазмами й була занадто токсичною, щоб її їсти, тож сніданок вони взяли з церковних запасів.

Новоприбулі повільно блукали вулицями, щасливо не підозрюючи про навалу, що сталася минулої ночі. Дехто, побачивши руйнування, вирішив проїхати, не зупиняючись на ніч, обминаючи зруйновані будівлі та розбиті дороги. Інші розбили табір, пам’ятаючи, що їхні коні потребують відпочинку.

Тим часом ті, хто став свідком жахіття, відчайдушно прагнули втекти. Поєднання новоприбулих та тих, хто виживав і вирушав у дорогу, перетворило місто та його околиці на вир шуму й неспокою, де люди й коні рухалися в усіх напрямках.

«Як ви почуваєтеся, пані?» — запитала Маріанна в кареті.

Ліліана кивнула, показуючи, що з нею все гаразд. Від часу нападу монстра служниця була особливо уважною до стану своєї пані — але завдяки допомозі найманців вони нарешті могли розслабитися на решту подорожі. Маріанна все ще здавалася стурбованою, не в змозі позбутися шоку від попереднього дня, проте Ліліані це анітрохи не заважало.

Їхня карета повільно повзла вперед, затиснута повільним рухом, а потім ще більше сповільнилася, приєднавшись до черги, що виїжджала з міста. Вона була скромнішою за попередню карету Ліліани. Крізь одне з її маленьких вікон вона спостерігала за світом зовні.

«Який же хаос».

Вона бачила, як аристократи кричали на купців, щоб ті пропустили їх. Жалюгідний стан їхнього одягу був достатнім доказом того, що вони теж пережили рій. Отримавши освіту принцеси-спадкоємиці, Ліліана знала, що для аристократа немає нічого ганебнішого, ніж так кричуще демонструвати своїх емоцій. Її жахало, як легко деякі люди відкидають свою гордість у небезпечні часи.

«Гарний приклад того, як не слід поводитися».

Вона нагадала собі, що треба уникати такої непристойної поведінки. Коли карета знову рушила, вона раптом відчула на собі холодний погляд. На одній з інших карет у черзі був знайомий герб.

«Чому він тут...?» — замислилася Ліліана. Тоді вона згадала, що запізнилася на один день, через що її графік повернення збігся з графіком батька. Йому пощастило, що він не натрапив на рій .

Раптом у вікні карети герцога з’явилося його обличчя. Ліліана, можливо, уявила це собі, але їй здалося, ніби їхні погляди на мить зустрілися. Вона навіть вловила рух його губ, що не залишав сумнівів щодо того, що він сказав. Герцог швидко затягнув штори й зник з поля зору, але Ліліана не могла стримати свого хвилювання.

«Міледі?» — запитала Маріанна, відчувши її занепокоєння. Але Ліліана лише похитала головою, мовчки наполягаючи, що це нічого.

Незабаром їхня карета виїхала на головну дорогу. Решта подорожі мала пройти гладко, проте Ліліана мусила стримати зітхання. Хоча її емоції вгамувалися, вона ще не повністю оговталася від шоку, і слова, які промовив її батько, не виходили з її голови.

«Що, ти жива?»

◇ ◇ ◇

Напівсонна Ліліана протерла очі й зазирнула крізь щілини в шторах. Ольга передала повідомлення від Гільдо, який керував каретою: вони наближалися до наступного містечка. Величезний ліс залишився далеко позаду, а на зміну пейзажу прийшли поля, усіяні будинками.

Під час перерв четверо супутників Ліліани часто розмовляли між собою, але ні Ольга, ні Гільдо жодного разу не згадали про те, що вона використовує магію ілюзій чи екзорцизму. Чи справді вони цього не бачили, чи навмисно уникали цієї теми? Як би там не було, той факт, що вона вміє користуватися магією, залишався таємницею, принаймні наразі.

«Я хочу знати, що замишляє батько», — подумала вона.

Проте слова герцога не давали їй спокою. Таємниця ставала дедалі глибшою. Один погляд на місто мав би прояснити, що стався напад монстрів, який поставив життя його доньки під загрозу — тож чому він говорив так, ніби хотів, щоб вона загинула? Звісно, Ліліана ніколи не відчувала від нього любові, але й такої очевидної злоби вона теж ніколи не відчувала. Надалі їй доведеться бути ще обережнішою.

«Цікаво, хто найняв тих бандитів, які намагалися мене вбити...»

Її думки повернулися до нападу на її карету та отруту, яку вона так часто знаходила у їжі під час подорожей. Пів року тому, повертаючись із палацу, їй та двом її охоронцям вдалося відбитися від бандитів, які намагалися її вбити.

«Нам вдалося взяти одного живим, але він наклав на себе руки у в’язниці».

Її охоронці допитували його — ті самі чоловіки, які загинули під час недавнього нападу монстрів. Їх найняв батько Ліліани, і вона не могла виключити, що вони навмисно дозволили бандиту прийняти отруту або ж особисто змусили його замовкнути під виглядом самогубства.

«Я ніколи не уявляла, що батько зайде так далеко, щоб спробувати мене вбити. Тепер я не можу не шукати прихований сенс у всьому».

Раніше Ліліана зосереджувалася виключно на персонажах гри, з якими можна було завести роман. Тепер на ній тяжіла загроза загинути ще до того, як історія почалася. Вона прикусила губу, відчуваючи, як починають пульсувати скроні.

«З огляду на все це, мені пощастило, що я зустріла Ольгу та Гільдо. Я повинна переконати їх стати моїми новими охоронцями. Вони ідеально підходять для цієї роботи, і мені буде спокійніше, якщо охоронці не матимуть стосунку до мого батька».

Ці двоє найманців були достатньо витривалими, щоб вижити у найгіршій навалі в історії. Ліліана не могла пригадати, щоб бачила в церкві інших найманців чи воїнів, які билися з монстрами й вижили; вони, мабуть, загинули, захищаючи тих, хто не міг битися. У цьому сенсі майстерність Ольги та Гільдо була беззаперечною. Швидше за все, вони були найсильнішими охоронцями, яких Ліліана коли-небудь мала.

У її маєтку справами займалося небагато людей, тож найняти найманців було б досить легко, якби вона просто пояснила, що вони врятували їй життя. Її батько, ймовірно, не дізнається, доки вона не залишить слідів у документах.

«Я чула, що найманці ненавидять аристократів, і Гільдо, здається, один із них, але впевнена, що він передумає, якщо я підсолоджу угоду трохи додатковими грошима. Він також здається напрочуд поступливим, коли Ольга щось схвалює».

Ліліана планувала свої наступні кроки, коли карета сповільнила хід.

«Ми дісталися наступної зупинки, пані», — оголосила Маріанна, і полегшення пом’якшило її тон.

Не встигли вони вибрати корчму й занести туди свої речі, як Петра ожила. « Ми не проїжджали тут минулого разу, тож я не можу дочекатися, щоб побачити, які напої та закуски вони мають». Вона говорила невимушено, ніби жахливих подій у попередньому містечку й не було.

«Не можу повірити, що ти…» — здивовано сказала Маріанна. « У твоїй голові тільки їжа?» — Легковажність Петри здавалася саме тим, що потрібно служниці, аби відволіктися від різанини — щоразу, коли чаклунка говорила, Маріанна виглядала дещо менш похмурою.

Гільдо й Ольга обрали іншу дорогу, ніж та, якою Ліліана їхала до Фортьє. Вона звивалася крізь численні містечка, де майже не було повідомлень про напади монстрів, тож була відносно спокійною. Однак, оскільки містечка були такі малі, мешканці не звикли приймати знатних осіб. Ліліана не могла розраховувати на розкішне обслуговування, яке зазвичай отримувала б жінка її статусу, і іноді їй навіть доводилося самій ходити до ресторанів. Маріанна була незадоволена, але стримувала свої скарги; незначні незручності були набагато кращими, ніж ризик чергової зустрічі з роєм.

«Принаймні нам вдалося знайти трохи грошей у руїнах нашої останньої корчми», — сказала Петра. « Це небагато, але повинно врятувати нас від голоду».

Вони могли виставити рахунок дому Кларків за проживання в корчмі, але не всі ресторани приймали таку форму оплати. Четверо супутників Ліліани це розуміли, тому й зібрали стільки грошей, скільки змогли, у зруйнованому місті, перш ніж вирушити в дорогу.

«Можливо, вас це влаштовує», — зауважила Маріанна, « але моя пані походить із знатного роду. Їй потрібне місце, де можна поїсти, яке відповідає її статусу».

Ольга кивнула на знак згоди, не виявляючи жодного здивування з приводу ситуації, але Гільдо схрестив руки. Покоївка зустріла його невдоволення хмурим поглядом, але не протестувала; якщо вона вижене його зі служби Ліліани, ніхто не зможе зайняти його місце охоронця. Можливо, вони могли б знайти когось у місті, але не було гарантії, що ця людина підійде для цієї ролі — а Маріанні не дозволялося керувати персоналом без згоди Ліліани.

Місце їхньої поточної зупинки було відоме своїм відносно хорошим громадським порядком. Відвідувачі могли вільно ходити головними вулицями без охоронців, тож двох найманців звільнили від служби до обіду, поки Ліліана, Петра та Маріанна оглядали місто. Покоївка залишалася стурбованою, але неохоче погодилася за умови, що вони повернуться до готелю до заходу сонця. Вона, ймовірно, сподівалася, що прогулянка відверне увагу її пані від останніх подій.

«Усе, що я купила в попередньому місті, пішло на смітник», — виливала душу Петра, скориставшись нагодою приєднатися. « Не можна їсти нічого, що заражене міазмами. Найбільше я сумуватиму за тим диким кабаном — не щодня трапляється такий делікатес».

Чаклунка зробила спокусливу гримасу, що суперечила її звичайній поведінці, привертаючи погляди перехожих чоловіків. Ліліана теж отримала кілька поглядів — її милість привертала увагу всіх, незалежно від віку чи статі, — але вона цього не помічала.

«Пані, ви справді маєте намір купити подарунки для слуг у маєтку?» — запитала Маріанна, продовжуючи розмову.

Ліліана кивнула. Мало хто з дворян пішов би на такі клопоти заради своїх слуг, але їй були потрібні всі союзники, яких вона могла знайти. Гра розкрила лише частину майбутніх подій, і вона хотіла бути максимально готовою. Тож вона почала підбирати сувеніри, вибираючи речі, що не були ані занадто громіздкими, ані занадто дорогими. Загалом слуг було небагато, навіть якщо врахувати кухонний персонал і конюхів.

«Вибачте на хвилинку, пані. Дещо привернуло мою увагу».

Маріанна поспішила до магазину, що був трохи далі, де почала обирати шалі, хустинки та інші тканинні вироби, які, ймовірно, сподобаються молодим служницям. Петра подивилася на неї, а потім здивовано поглянула на Ліліану.

«Ти справді це робиш, еге ж...»

«Що роблю?»

«Купуєш подарунки для всіх своїх слуг. Я ніколи раніше не чула, щоб хтось так робив. Якщо в тебе є зайві гроші, ти могла б витратити їх на кращу їжу».

Ліліана посміхнулася, помітивши натяк на те, що її кошти обмежені. «Я могла б, але це здається доречнішим. Адже вони регулярно піклуються про мене».

«Таке мислення вже робить тебе зовсім не аристократкою».

Ліліана не образилася на це підколювання. Вона не збиралася розкривати правду — що вона діє заради власної вигоди.

Якби всі мої слуги були схожі на Філіпа, я б ніколи не змогла їх переконати. На щастя, це не так, тож перетягнути їх на свій бік не має бути надто важко.

Якби їй вдалося купити лояльність слуг, навіть тимчасово, витрати будуть того варті.

«До речі», — почала Петра, її вираз обличчя став серйозним, « що ти збираєшся робити зі своїми охоронцями? Наші нинішні двоє повинні довести нас до маєтку, але чи попросиш ти у свого тата нових?»

«Ні. Я планую найняти Гільдо та Ольгу на постійній основі, якщо вони погодяться».

«Гм. Жінка, можливо, погодиться, але щодо чоловіка я не впевнена. Як ти думаєш, які шанси?»

«Приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Я сумніваюся, що він погодився б везти нас так далеко, якби мав інші способи заробити гроші. Мені доведеться придумати інший спосіб переконати його».

Будучи німою, Ліліана не могла розмовляти з Гільдо безпосередньо. Навіть якби вона знайшла спосіб, вона сумнівалася, що він захотів би розмовляти з дворянською дівчиною. Вона зітхнула, стурбована ситуацією.

«О, це виглядає смачно», — прощебетала Петра, поглядаючи на копчене м’ясо, що висіло під карнизом крамниці. Вона кинулася до нього, наче кінь, що ганяється за морквиною на палиці.

«О...?»

Дивно, але коли Ліліана стояла сама на узбіччі, подалі від натовпу, її шкіру пробігло відчуття злості. Давно вона не відчувала, як мурашки бігають по потилиці — востаннє це сталося, коли вона поверталася з палацу до маєтку, за мить до того, як на неї напали бандити.

Хоча вона оглядала натовп, нікого підозрілого не побачила. Вирішивши, що це їй здалося, вона почала шукати Маріанну та Петру — але їх ніде не було видно. Відчуваючи, як зростає тривога, вона зробила кілька кроків уперед, але зіткнулася зі струнким чоловіком у чорній мантії.

«Вибачте», — сказав він.

Ліліана ледь не впала, але її підхопив кремезний чоловік. З легкості його рухів стало зрозуміло, що для нього вона важила як піщинка.

«Куду це ти, виродку, зібрався?!»

Здивовано піднявши погляд, Ліліана зрозуміла, що чоловік, який її підхопив, був ніким іншим, як Гільдо. Погляд, яким він обрушився на чоловіка в мантії, виходив за межі роздратування й переходив у справжню лють. Ліліані було некомфортно в цій ситуації — вона не знала Гільдо добре, і якщо він нападе на когось через таку дрібницю, це лише спричинить неприємності.

«Прошу вибачення», — сказав чоловік у мантії, глибоко вклонившись, перш ніж Гільдо встиг зреагувати. Можливо, він теж хотів уникнути ескалації, бо ледь не миттю зник у натовпі. Ніхто, здавалося, не помітив цієї сутички.

Навіть після того, як стрункий чоловік зник, Гільдо продовжував грізно дивитися в його бік.

«Пані!» — вигукнула Маріанна, поспішаючи назад із купленими речами. Схоже, вона з поведінки найманця відчула, що щось сталося.

Гільдо подивився на служницю, ще глибше нахмурившись. « Яка ж це служниця, що кидає свою пані? Просто нікчемна. Хто тебе навчав? У цій родині є хоч якісь пристойні слуги?»

Маріанна почервоніла, а найманець презирливо хмикнув. Вона ще була молодою — нерозумно було очікувати від неї досконалої служби чи такої ж пильності, як під час навали. Не кажучи вже про те, що вона, ймовірно, вважала, що Петра залишиться поруч зі своєю пані, а не покине її заради в’яленого м’яса. Ліліана хотіла б захистити свою служницю, але в неї не було голосу, і вона нізащо не вдалася б до телепатії.

«Ну, у такому разі…»

Легкий голос Петри порушив тишу. З руками, завантаженими товарами, вона кинула чоловікові провокативну посмішку.

«Що?» — стогнав Гільдо, вже починаючи ламатися під тиском. Або Петра була для нього занадто важким випробуванням, або він просто побоювався її. Його груба поведінка змусила б тремтіти більшість звичайних людей, проте чаклунка залишалася спокійною.

«Чому б тобі не навчити її?» — сказала вона. « Не знаю, скільки часу це займе, але скажімо, рік. Ти працюватимеш на герцогську родину, тож платити будуть добре, і ти зможеш охороняти цю панночку, поки будеш там. Звучить непогано, чи не так?»

«Вибачте...?» — запитав Гільдо, його обличчя скривилося в гримасі.

Петра поглянула на Ліліану, шукаючи схвалення, і отримала значущу посмішку. Ліліана вважала, що ще зарано намагатися переконати Гільдо, тож навіть не робила спроб — але чаклунка створила ідеальну нагоду.

«Припиніть цю дур…»

«Вона зовсім сама у своєму маєтку, тож інших дворян, які б тебе дратували, не буде, а її єдині двоє охоронців загинули в останньому містечку, де ми зупинялися», — продовжила Петра. « Вона досить прихильна, як для аристократки, і ти отримаєш їжу та місце для ночівлі. Не щодня така чудова пропозиція сама падає тобі в руки. Хіба ти не втратив майже все під час нападу монстрів?»

Гільдо був повністю приголомшений. Він вилаявся під ніс, не знаючи, що ще сказати.

Маріанна не могла приховати свого здивування тим, як багато Петра, здавалося, знала про її пані. Ліліана спочатку була так само здивована, але потім згадала їхні розмови під час занять з магії на шляху до Фортьє. Вона припускала, що чаклунка не слухала — але, очевидно, помилялася.

Гільдо відкрив рота, щоб відповісти, але тихіший голос випередив його. « Звучить непогано. Можу я оголосити й про свою кандидатуру?» — Неприступний найманець обернувся й побачив Ольгу, яка щойно закінчила свої покупки.

Петра радісно посміхнулася. « Звісно».

«Тоді я приймаю».

«Що?!» — Гільдо зціпив зуби. « То ти просто встромляєш мені ножа в спину, так?!»

Ольга залишилася незворушною. «Ми ж не партнери чи щось таке, ти ж знаєш. Я роблю, що хочу. Чому б тобі не зробити те саме?»

«Ти, блядь...»

Гільдо говорив так, ніби ось-ось мав почати махати кулаками, але Ольга залишалася спокійною й врівноваженою.

«Подумай над цим», — сказала Петра, явно задоволена. « У нас є достатньо часу, перш ніж ми дістанемося маєтку. Я впевнена, що ти передумаєш». Вона грайливо підморгнула найманцеві, потім розвернулася на п’ятах і пішла геть, спонукаючи Ліліану та Маріанну піти за нею.

Гільдо кинув на Ольгу докірливий погляд. «Чого це ти раптом?» — тихо запитав він, обережно, щоб їхні троє супутників не почули.

«Це гарна робота», — недбало відповіла Ольга.

«Звісно, але...»

Незважаючи на своє невдоволення, на обличчі Гільдо промайнула тінь занепокоєння. Ольга це помітила й посміхнулася.

«Ти помітила, хто був той хлопець у плащі, правда?» — запитав найманець.

«Так, і саме тому ти повинен погодитися».

Ольга бачила цю суперечку і розуміла, що хотів сказати її колега-найманець, — але її висновок був діаметрально протилежним його.

« Нічого доброго з цього не вийде», — обурено зауважив Гільдо.

« Та все одно я вирішила жити без жалю», — заперечила Ольга, і її спокійна впевненість була достатньою, щоб уникнути подальших заперечень.

◇ ◇ ◇

Хлопець у чорній мантії, пробираючись вулицями й намагаючись не привертати до себе уваги, не міг стримати посмішки.

«Ну, хто б міг подумамати… Вона абсолютно не помічає нічого, крім злоби».

Коли він відкрито випромінював свої злі наміри, вона відчула його присутність з неймовірної відстані. Але коли він приховав їх, вона була настільки сліпа до його присутності, що йому вдалося просто натрапити на неї. Розрив між її талантом і досвідом був захоплюючим. Її охоронець помітив його, але він був досвідченим найманцем.

Пробираючись крізь натовп, хлопець дістав яблуко з-під мантії й відкусив шматок. «Це стає цікаво. Цікаво, чи це вона розвіяла ту ілюзію».

Коли він спостерігав, як його поплічники напали на карету дівчини, один із них приховав себе за допомогою магії ілюзії. Але заклинання раптово розвіялося, викривши чоловіка і призвівши до його полону.

Доївши яблуко, хлопець викинув серцевину на узбіччя і зник у провулку. На головних вулицях панував порядок, але цього не можна було сказати про тихіші, зношені й безлюдні. Там збивалися в зграї бандити, ворожі до всіх, крім своїх. Для них мандрівники були легкою здобиччю — і їхні погляди вже зупинилися на хлопчику.

На їхню втіху, їм навіть не треба було робити перший крок; їхня нова ціль йшла прямо до них. Вони стояли, покручуючи шиї, а руки міцніше стискали зношені руків’я мечів. Покриті шрамами й удвічі більші за хлопчика, вони звикли вселяти страх.

«Що ти тут робиш малий, га?» — запитав один із чоловіків, його тон був відверто загрозливим.

Бандити оточили свою жертву, регочучи, наче хижаки, що бавляться зі здобиччю. Приховуючи обличчя під капюшоном, хлопчик зупинився, мовчки втупивши погляд у того, кого він вважав ватажком.

«Покажи своє обличчя, га?» — сказав ватажок, клацаючи язиком. «Ніхто тебе ніколи не вчив манерам?»

Хлопчик не відповів і навіть не ворухнувся, безсумнівно, занадто наляканий, щоб думати. Зблизька чоловіки помітили якість його чорної мантії. Навіть якщо він не мав при собі багато, у нього було б принаймні достатньо, щоб оплатити їхні напої та компанію на ніч.

«Це наша територія, — продовжив ватажок. — Якщо хочеш пройти, мусиш виказати повагу. Хіба не так, хлопці?»

Бандити хором погодилися, міцніше стискаючи зброю, щоб продемонструвати силу. Більшість чужинців втратили б самовладання, віддали б свої речі й втекли б, затиснувши хвости між ніг. Дехто, можливо, навіть повідомив би про інцидент міській варті — але їхній капітан був товаришем по чарці лідера бандитів. У них був однаковий смак щодо алкоголю, якщо не щодо жінок.

Та хлопчик підірвав їхні очікування, відповівши похитуванням плечей і недбалим, байдужим «Ну і що?»

Спочатку бандити не могли повірити своїм вухам. У його тоні не було ані краплі тривоги; скоріше, він, здавалося, вважав ситуацію відверто абсурдною. Коли його зухвалість до них дійшла, чоловіки випрямили плечі, змушуючи себе подолати вагання та занепокоєння, що почали зароджуватися.

«У тебе неабияка сміливість, хлопче. Ти не боїшся за своє життя?»

Хлопчик, що виглядав кволим, мав би звалитися з ніг при першому ж натяку на небезпеку — щось інше було немислимо. Один із чоловіків підкрався до нього ззаду, тримаючи в руці палицю, і замахнувся з усієї сили.

Лише ватажок бандитів побачив, що сталося далі.

Губи хлопця вигнулися в легкій посмішці. У якийсь момент у його правій руці з’явився короткий чорний батіг. Доки ватажок встиг розпізнати, що це таке, батіг уже прорізав повітря швидше, ніж його очі змогли встежити, відрубавши голови кільком його людям. Кров розбризкалася по провулку, а тіла впали на землю з глухим, важким гуркотом.

Нарешті хлопчик опустив каптур, відкривши обличчя, абсолютно позбавлене емоцій. Чорні як смола очі блищали під темно-синім волоссям, оглядаючи трупи, перш ніж зупинитися на ватажкові бандитів.

Вперше у своєму житті чоловік відчув справжній страх. Ноги ледь слухалися його, коли хлопець зробив крок уперед — а коли він спробував відступити, спиною впирався у стіну.

Коли хлопець підійшов настільки близько, що міг дотягнутися до нього, той ледь помітно посміхнувся. «Ти просив побачити моє обличчя», — сказав він. «Задоволений?»

Він був настільки вродливий, що з макіяжем і відповідним вбранням міг би зійти за дівчину. Та гострий блиск у його очах свідчив про життя, загартоване в боях. Навіть його ледь помітна, але приваблива посмішка викликала холодний острах у лідері бандитів.

«Хто б міг подумати, що ти проживеш достатньо довго, щоб побачити, як твоє бажання збувається».

Сказавши це, хлопець відхилився вбік — принаймні, так здалося лідеру бандитів, коли його власна голова пролетіла крізь повітря, а обличчя все ще було спотворене від страху. Ще до того, як його тіло впало на землю, хлопець уже втратив інтерес. Він натягнув каптур і неквапливо пішов геть.

У провулку тхнуло іржею. Незабаром хтось натрапить на трупи, хоча ніхто й не оплакуватиме зграю нікчемних бандитів.

«Хоч ці батоги й зручно носити з собою, прикро, що я не можу використовувати більше двох одночасно».

Батоги були виготовлені на замовлення. Їхні ручки виглядали досить звичайно, але дроти, що виходили з них, були настільки тонкими, що їх не було видно неозброєним оком. Вони могли втягуватися або висуватися за потреби, що робило їх однаково придатними як для ближнього, так і для дальнього бою. Оскільки ними було так важко орудувати, лише хлопець ними користувався — а оскільки їхні дроти були надто тонкими, щоб їх бачили навіть його союзники, він завжди був змушений битися сам.

«Не те щоб я проти», — пробурмотів він. «Я цілком здатний впоратися сам. Просто... я замовив їх саме для того, щоб не мусити цього робити».

Коли хлопець заглибився в задні провулки, повітря так швидко загусло, що будь-хто, звиклий до головних доріг, занімів би від подиву. Але кожне місто, велике чи мале, мало свій підпільний світ — і саме там він справді почувався як вдома.

Йдучи рівним кроком, він незабаром зупинився біля будівлі, схожої на старий склад. Вивіска, пошкоджена часом, свідчила, що це бар, але жодна розсудлива людина не вирішила б пити там. Місце здавалося вже покинутим, а частково обвалений дах був лише останньою крапкою.

Переконавшись, що навколо нікого немає, хлопець без вагань зайшов усередину. Всередині було темно й порожньо, меблі складалися лише з прилавка та кількох пошарпаних столів і стільців. Запилені пляшки з алкоголем безладно стояли на полицях уздовж стін.

Не звертаючи уваги на мишу, що промайнула краєм його зору, хлопчик звернув увагу на барну стійку. На ній стояли три тріснуті склянки, достатньо чисті, щоб їх нещодавно використовували.

«Агов?» — гукнув він. «Тут клієнт».

«Клієнт?» — пролунав голос із тіні. «Але ж ти дитина».

З глибини бару вийшов старий чоловік, низький і безсумнівно згорблений. Його волосся було сивим і не чесаним, а одяг виглядав зношеним. Він був надто брудним для власника бару, але хлопцеві це, здавалося, не заважало. Він сів за стійку, посміхаючись.

«Про що ти?»

Старий підсунув до нього склянку, повністю проігнорувавши зауваження. Хлопець зробив ковток і скривився.

« Лимонад? Серйозно?»

«Решта — для дорослих, хлопче».

«Якщо ти збираєшся так зі мною поводитися, то хоча б дай мені хоч раз пристойну роботу», — сказав хлопчик, надувши губи.

Старий підняв сіру брову. «Твоя остання робота була недостатньо легкою?»

«Бути спостерігачем — нудно».

«Ти так сильно хочеш взяти участь у діях, еге ж? »

Поки чоловік з недовірою хитав головою, його єдиний клієнт дістав із-під мантії запечатаний лист. «Робота була жахлива, але все одно — ось мій звіт».

Старий взяв лист. Навіть не глянувши на нього, він засунув його в кишеню так сильно, що той згорнувся. Потім він дістав пляшку алкоголю з-за прилавка й зробив ковток.

«То що тебе затримало? Зазвичай ти не такий повільний. Родина з філії вже бурчить через затримку».

«Це не моя вина, гаразд?» — заперечив хлопець, простягаючи склянку в очікуванні.

Явно роздратований, старий поставив на прилавок велику пляшку лимонаду. Частина напою вилилася через край, але він не зробив жодного руху, щоб витерти її. Очевидно, хлопцеві доведеться наливати собі добавку самому.

«Ця робота була справжньою мукою», — продовжив він. «Якби тобі була важлива швидкість, ти б мав дозволити мені все владнати самому. Методи керівництва такі обхідні, і в них немає нічого естетичного».

«Естетичні? Так ти називаєш свої методи? Ексцентричні, може».

«Я можу бути витонченим, коли це потрібно», — сказав він, знизуючи плечима. «Але я сам обираю, як працювати». Посміхаючись самовдоволено, він виглядав як будь-який інший хлопець його віку. Та старий, який знав краще, лише нахмурився.

«Не виділяйся надто, інакше наступного разу ти опинишся в нашийнику».

«Спочатку їм доведеться його надіти на мене», — відповів хлопець, і з його тону було незрозуміло, чи він жартує. «Але якщо їм це вдасться, звичайно — я підіграю».

Старий чхнув. Мало хто з живих міг навіть мріяти надіти на хлопця нашийник, і хлопець це знав. Це усвідомлення робило його ще нестерпнішим. Він міг бути настільки неповажним, як йому заманеться, ніколи не турбуючись, що хтось спробує його зупинити. Багато хто з його однолітків переоцінювали себе, але він ніколи не помилявся щодо власної сили.

Зітхнувши, старий дістав запечатаний конверт і підсунув його по прилавку. «Твоє наступне завдання».

Хлопець направив ману на лист, щоб відкрити його, а потім скривився, прочитавши вміст. «Від головної родини? Яка нудьга».

«Ти що, популярний?»

«Серед якихось зморшкуватих баб? Кому це цікаво». Він спалив лист за допомогою магії, а старий зробив ще один ковток зі своєї пляшки.

«То що, чогось навчився?»

«Від отрути чи від рою?»

«Від рою».

Хлопець знизав плечима. «Жадібність — це добре, але треба знати міру. Якщо будеш сваритися з усіма, хто трапляється на шляху, це закінчиться погано».

Відповіді не було. Старий був лише посередником — наставляти його було безглуздо — але хлопцеві було байдуже.

«Ні, я нічого не дізнався. Рій зник, і в місті навіть не було святих магів. Хтось зіпсував підготовку?»

Старий відповів на його глузливий тон кислим поглядом, але нічого не сказав.

«Я ж казав — це занадто обхідний шлях, і естетика зовсім не та», — зробив висновок хлопчик. Він допив останню краплю лимонаду, подякував старому, а потім покинув бар так само швидко, як і зайшов.

Залишившись наодинці, старий зітхнув. Він підійшов до вікна, відчинив його й випустив птаха в небо. Хлопчик, що тепер повертався до лісу на околиці міста, дивився на нього, доки той не став лише цяткою на горизонті.

Він радісно хихикнув. «Нарешті я знайшов цікаву ціль. Не забирай у мене мою розвагу».

Такі чудові іграшки було важко знайти, тому він не хотів, щоб у нього забрали його нову знахідку. Щоб залишити її собі, він навіть не згадав про дівчину, здатну користуватися магією світла найвищого рівня — ні старому, ні у своєму звіті до гілки родини.

🔥 НОВІ РОЗДІЛИ ВЖЕ НА PATREON!

Увага, друзі! 📢 На нашому Patreon уже доступні всі 2 томи книги ! 📚

Тож якщо не хочете чекати виходу нових розділів у відкритий доступ — підписуйтеся на Patreon та отримуйте доступ до них завчасно! ⚔️

Ваша підтримка допомагає нам продовжувати перекладати й регулярно випускати нові розділи ❤️

ПАТРІОН: patreon.com/Legat

НАШ ТЕЛЕҐРАМ: https://t.me/Legat_translate_NV

ПІДТРИМАТИ ПЕРЕКЛАД: https://send.monobank.ua/jar/43evD3NxeS

387bf46407b2318aa4b213ef9c46d7f2.jpg