Розділ 21 — Розділ 21. Громадська думка змінюється на протилежну

— Няв~!

Щойно вони увійшли до хатини, Юумі з рибиною в роті перелетіла від П’єтро до Ванди.

Ванда теж дуже любила цю чарівну кішку, яка колись урятувала їй життя. Вона взяла Юумі на руки й почухала її під підборіддям.

— Юумі, ти не поранилася?

— Ням.

Юумі проковтнула рибу одним махом, а потім облизала лапку.

— Не хвилюйся за мене. Поки я перебуваю в духовному вимірі, мене неможливо атакувати.

— Босе, я приніс оце.

П’єтро підтягнув мішок і кинув його на підлогу.

Щойно мотузку, якою був зав’язаний мішок, розв’язали, назовні посипалася вогнепальна зброя.

Після того як П’єтро розправлявся з терористами, він зазвичай забирав їхні рушниці із собою.

Зрештою, Святі рушниці, які переробляв Оріон Крос, можна було використати лише один раз. Щойно їхні набої закінчувалися, зброя ставала непридатною.

Оріон Крос не заперечував проти такої домовленості. У будь-якому разі, щоразу, коли він давав П’єтро одну рушницю, той повертався з десятком або близько того чужих. Оріон міг закинути їх до свого системного простору на випадок надзвичайної ситуації.

Чистий прибуток.

Однак…

Після стількох зірваних операцій терпіння цих «терористів» мало б незабаром вичерпатися, чи не так?

Попри Святу рушницю та підтримку Юумі, за особистою бойовою силою П’єтро все ще значно поступався Капітану Америці.

Якщо вже бути точним, то П’єтро не стільки брав Юумі із собою, щоб боротися зі злочинністю, скільки сам слугував їй верховим транспортом.

Без посилення сили й швидкості, лікувальних здібностей Юумі та її магічних ракет, що автоматично переслідували ціль, П’єтро взагалі не зміг би протистояти цим «терористам».

Адже так звані «терористи» насправді були загонами елітних солдатів.

Оріон Крос підняв із підлоги дві рушниці. У його руках спалахнули святе світло й демонічне полум’я, і за мить у нього з’явилися одна біла та одна чорна рушниця.

— Забирай. Навряд чи тобі ще багато разів доведеться ними скористатися.

Оріон кинув обидві рушниці П’єтро й промовив ці слова.

— Дякую, босе!

П’єтро здивовано подивився на зброю, яку Оріон несподівано йому подарував, а потім на його обличчі з’явилася нотка сумніву.

— Чому? Ми збираємося піти?

— Приблизно так.

Оріон недбало відповів і продовжив ритися в мішку зі зброєю. Усередині він знайшов пластиковий пакет із супермаркету, у якому лежали продукти, куплені П’єтро цього разу.

— Вандо, розпалюй вогонь. Час готувати обід.

Діставши з пакета кілька коробок із замороженою їжею, Оріон подумки зітхнув.

Жоден із них трьох не вмів готувати, тож поки що їм доводилося перебиватися готовими стравами та напівфабрикатами.

— О, гаразд!

Ванда, яка гралася з Юумі, почула, як її покликав Оріон, і слухняно кивнула. Вона схопила сірники зі столу й кулею вилетіла надвір.

Невдовзі обід був готовий.

Кілька сосисок, три порції картопляного пюре, тарілка пельменів, а також хліб і густий суп.

До речі, Ванда також приготувала для Юумі її сиру рибу й полила її улюбленим кетчупом.

Троє людей і одна кішка сиділи в хатині, слухали радіо, обідали й коротали час.

— Отже, пане Оуене, дозвольте запитати: що ви думаєте про міського героя — Срібного Стрільця?

У цю мить із радіо пролунав голос репортера, який брав у когось інтерв’ю.

Почувши запитання, П’єтро, який саме набирав картопляне пюре ложкою, не зміг приховати очікування та хвилювання на обличчі.

У його уяві ці громадяни, яких він захищав, ось-ось мали почати вихваляти його й висловлювати своє захоплення.

— Я не знаю, як оцінювати його вчинки, але минулого разу, коли він ухилявся від атак терористів, у моїй бідній кав’ярні через це розбилося скло.

Так відповів чоловік середнього віку, якого опитували по радіо.

П’єтро, який спочатку з нетерпінням чекав на похвалу, розгублено завмер.

А інтерв’ю продовжувалося.

— Перепрошую, пані, а що ви думаєте про міського героя — Срібного Стрільця?

— Він не хто інший, як підбурювач до війни, жалюгідний маленький виродок! Ой, пробачте за такі грубі слова, але лише три дні тому через його сутичку з терористами загинув мій Тор!

Голос жінки, охопленої горем, пролунав із радіоприймача.

— Що?! Невже таке справді сталося? Дозвольте запитати, Тор був вашим…

Репортер був шокований. Він не очікував, що хтось навіть загинув, тому поспішив поставити додаткове запитання.

— Це був мій улюблений пес! Я завжди ставилася до нього як до рідного сина, але ніколи не думала, що мені доведеться пережити власну дитину. Вважаю, що Срібний Стрілець повинен понести відповідальність за це!

Репортер: «…»

— І це теж моя провина?

П’єтро завмер на місці, не вірячи власним вухам.

— П’єтро…

— Усе гаразд.

Побачивши тривогу в очах Ванди, Оріон Крос погладив її по голові й заспокійливо промовив.

Він уже передбачав такий результат. Просто не очікував, що все станеться настільки швидко.

Інтерв’ю продовжувалося.

Спочатку ще знаходилися люди, які заступалися за П’єтро, але згодом усі почали вимагати від нього компенсації за завдані збитки та покарання за його дії.

— Ну й справді, чудова компанія простаків.

Оріон Крос підвівся, вимкнув радіо й емоційно зітхнув.

Кілька днів тому Оріон уже дізнався від Ванди про минуле цього міста. А після появи так званих «терористів» він остаточно зрозумів, у чому полягала проблема.

Так звані «терористи» насправді були солдатами Гідри, розміщеними на експериментальній базі в лісі за межами Соковії.

Якщо Гідра могла проникнути в Щ.И.Т. і Всесвітню раду безпеки, то тим більше вона могла просочитися до чиновників маленької Соковії.

Так звані терористичні напади, пограбування та крадіжки були не чим іншим, як виставами, які Гідра влаштовувала сама для себе. Причина була простою: фінансування експериментальної бази знову опинилося на межі вичерпання.

А громадяни Соковії стали для Гідри ідеальним ресурсом, який можна було нескінченно використовувати для власного збагачення.

Зручні простачки, здатні хіба що протестувати й виходити на демонстрації.