Розділ 21 — Вбивця? Чи вбивці?

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

З розваленої, тісної кімнати доносився сильний запах плісняви. Стеля, здається, протікала, від чого вологе повітря липло до шкіри, наче тонка плівка. Дихати тут було важко й нестерпно.

Всі вікна були забиті дошками, які, судячи з їхнього вигляду, встановили нещодавно.

«Звичайнісінька гостьова кімната.»

Згорілі меблі давно викинули, залишивши приміщення абсолютно порожнім — нічого цінного тут не було.

«Та й справді… Минуло вже п’ять років. Навіть якби тут колись були докази, від них би нічого не лишилося.»

Він вийшов із кімнати й неквапливо пішов темним коридором. Більшість гостьових кімнат були прибрані, але в проходах лежали купи мотлоху й побутового сміття — ні стати, ні пройти. «Сміття часто може розповісти більше, ніж людина. За ним можна зрозуміти, хто тут жив, який у нього був характер… можливо, й знайду щось цікаве.»

Змінивши ціль пошуку, Чень Ґе, терплячи неприємний запах, почав уважно шукати. Приблизно через годину він справді знайшов дещо дивне..

«Чому в цьому комплексі так багато м’яких іграшок? У будинку немає дітей, тож чиї це ляльки?» Він витратив майже дві години, переривши все сміття, і знайшов загалом чотири м’які іграшки. На фоні куп зі сміттям, що заполонили коридор, вони були досить непримітними. Якби Чень Ґе не вивчав дизайн іграшок і не був чутливий до цієї теми, він, можливо, теж би їх проігнорував.

Невідомо, скільки часу ці іграшки пролежали тут. Вони були вкриті плямами, а в деяких місцях з’явилася пліснява; варто було лише доторкнутися пальцем, як цілий жмут ворсу осипався.

Чень Ґе уважно розглядав їх, і з часом в нього виникло ще більше сумнівів. Хоч усі чотири іграшки й різнилися формою, зробив їх один і той самий виробник.

«Може, їх залишили мешканці, які оселилися тут після реконструкції Пін’ань?» Але Чень Ґе швидко похитав головою, відкидаючи цю думку: «Не кажучи вже про те, наскільки висока ймовірність оселитися з дитиною в будинку, де сталося вбивство. Навіть якби така сім’я існувала, навряд чи вони тягнули б сюди чотири іграшки одразу. Зрештою, у них один виробник, і, судячи з якості виготовлення та стилю, вони, ймовірно, були зроблені кілька років тому...»

Ринок іграшок оновлюється блискавично. До того як Чень Ґе взявся за управління “Будинком жахів”, він працював у іграшковій компанії, тож розумівся на цій справі.

«Ці іграшки не належали мешканцям, але все ж залишилися в проклятому будинку, тому, швидше за все, вони тут ще з часів колишніх власників.» — припустив він. — «У господаря будинку було дві доньки. Якщо я не помиляюся, ці іграшки колись належали саме їм.»

Думаючи про це, Чень Ґе замислився: « Вогонь і вода безжальні, будинок і меблі згоріли, тож як цим чотирьом іграшкам вдалося вціліти?»

«Це збіг? Або... хтось навмисно сховав їх у безпечному місці?» Чень Ґе відчув, що натрапив на дуже важливу підказку: «Єдина людина, яка могла перемістити предмети під час пожежі, це сам вбивця! Але чому він ризикував, щоб захистити саме ці чотири іграшки? Чи були вони для нього настільки важливими?»

Блискавка на спині м'якої іграшки була іржава і зламана, тому Чень Ґе просто розірвав її. У прогнилій, запліснявілій бавовняній начинці він знайшов картку, розміром з долоню, наповнену словами любові. Побачене викликало у Чень Ґе мурашки по шкірі: «Ховати любовний лист в іграшці? Це надто вже завуальований спосіб освідчення, чи не так?»

Його уява почала малювати образ убивці — сором’язливого, замкненого чоловіка, який не наважився висловитись прямо, тому подарував іграшку, щоб дівчина вже вдома знайшла приховане послання.

Підхоплений цікавістю, він розірвав ще дві іграшки. Усередині — такі самі картки, з майже однаковими словами.

Але коли дістався до четвертої, холод підступно проповз по його хребту.

В останній іграшці не було освідчення. Замість цього, запліснявіла бавовна була набита розірваними клаптиками паперу, на кожному з яких було лише три слова: «Гори в пеклі!»

Колишнє палке кохання перетворилося на огидне прокляття. Що ж сталося між ними, Чень Ґе не міг навіть уявити.

«Слова на папірцях, мабуть, залишив вбивця. Це ключовий доказ.» Він вибрав кілька клаптиків паперу, поклав їх до кишені й саме збирався продовжити огляд, коли раптом на сходовому майданчику спалахнуло світло, що активується від звуку!

«Хтось іде!» Чень Ґе миттєво запанікував, швидко вимкнув ліхтарик на телефоні, схопив м'які іграшки та сховався у найближчій гостьовій кімнаті.

Не сміючи навіть дихнути, хлопець притиснувся спиною до стіни за дверима й, затамувавши подих, крізь вузеньку щілину стежив за тим, що відбувається зовні.

У темному, тісному коридорі пролунали кроки — спершу важкі, потім обережні, а за мить з пітьми долинули уривки приглушеної розмови чоловіка й жінки.

— Треба якнайшвидше прибрати цю річ. Далі зволікати не можна.

— Той новий мешканець нещодавно піднімався на третій поверх, він підійшов до сходового майданчика і раптом спустився вниз — ледь не помітив мене.

— Я знаю. Останнім часом до будинку заходить забагато чужих. Це треба владнати сьогодні ж.

— Гаразд.

— Поклич інших. Усі разом — сьогодні вночі викопаємо й віднесемо за пагорб.

Ті, хто прийшов, несли старомодний шахтарський ліхтар. У світлі ліхтаря Чень Ґе нарешті зміг їх роздивитися. Двоє, що розмовляли в коридорі, були кульгавим чоловіком і тією жінкою з першого поверху.

«Чому вони не сплять о цій порі й блукають по третьому поверху?»

Обережно змістившись, щоб не потрапити в поле зору, Чень Ґе щільніше припав до дверей.

Невдовзі піднялися чоловік із татуюваннями та товстун, яких він раніше бачив у будинку. Вони не лише закуталися в темний одяг з голови до ніг, а й тримали знаряддя: залізні прути, мішки та кухонні ножі.

«Що, в біса, вони збираються робити..?»

Уся група зупинилися в коридорі, і, схоже, між ними виникла суперечка.

Короткий кремезний чоловік, який ішов останнім, був у поганому настрої: — Невже ми справді це робитимемо? Як тільки ми її викопаємо, на місці залишаться наші відбитки, і тоді все вже не поясниш.

— Ти думаєш, зараз можна все пояснити? — власник зиркнув на товстуна. — Не тягни час, допомагай вже.

— Я думаю, нам краще викликати поліцію, — низенький товстун стояв на місці.

Почувши його слова, чоловік із татуюваннями відразу підійшов і схопив його за комір:

— Здурів? Сам під кулю лізеш? Коли приїде поліція, вони в першу чергу будуть перевіряти нас, і тоді всі твої справи: про водіння в нетверезому стані, наїзд на людину і втечу з місця ДТП, а також те, як ми захопили будинок старого — усе це розкриється!

— Коханий, не гнівайся, — підступила жінка з першого поверху, що жила навпроти татуйованого. — Ця справа стосується всіх нас, ніхто не зможе втекти. Краще швидше берімося до роботи.

— Ми всі мерзотники, — холодно кинув господар, — і нарешті знайшли притулок. Кому захочеться, щоб хтось тепер змінював правила? — він всучив залізний прут в руку кремезному чоловікові: — Ти перший.

— Я? — на лобі товстого чоловіка миттєво виступив піт. Його обличчя то червоніло, то блідло, але він схопив прут і посунувся вперед.

Спостерігаючи за незвичною поведінкою цих людей за дверима, Чень Ґе все більше відчував, що щось не так: «Що вони збираються копати?»

Низенький товстун дійшов до найдальшого кінця коридору. Там він відсунув сміття вбік, і під поглядами інших мешканців тремтячими руками відкинув тканинну завісу за купою мотлоху.

Там знаходилась товста бетонна стіна, у яку було замуровано жіночий труп, що стояв спиною до них.