Розділ 23 — Справжній винуватець!

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Двері з гуркотом вдарили об стіну, Чень Ґе забіг всередину і, не гаючи часу, відчинив вікно.

«Трясця! Як високо!»

Стоячи на підвіконні й дивлячись униз, він прикинув: до землі було щонайменше три-чотири метри.

Коридором залунали поспішні кроки: ‘власник’ і татуйований чоловік стрімко наближалися.

Чень Ґе не мав часу на роздуми. Він перекинувся через підвіконня, вчепився руками за край вікна, а ногами вперся у захисні ґрати першого поверху.

— Він напевне бачив, як ми тіло виносили!

— Не можна його відпускати!

Перекошене від люті обличчя ‘власника’ вже з’явилося у дверях. Він підняв кухонного ножа і кровожерливо вишкірився: — Намагаєшся втекти?!

Побачивши наскільки ситуація стала небезпечнішою, Чень Ґе не смів зволікати: він відпустив підвіконня і стрибнув униз.

Рука подряпалася об стіну, а одяг порвався в деяких місцях, коли зачепився гострі кути ґрат. Приземлившись, він перекотився по землі, підхопив свій молоток і кинувся до зовнішньої стіни двору.

— Швидше! Хапайте його! — розлючено загорлав ‘власник’ і жбурнув кухонний ніж просто в Чень Ґе.

Холод пробіг по його спині, коли він побачив ніж, який, розминувшись із ним на волосину, глибоко застряг у траві позаду. На лобі виступив холодний піт: «Я ні в якому разі не можу потрапити в руки цих людей. Вони вже готові вбивати!»

Тієї ж миті відчинилися вхідні двері комплексу: товстун і жінка, які чатували на першому поверсі, вискочили назовні, стискаючи в руках залізні садові ножиці для обрізання чагарників.

«Геть божевільні!» Чень Ґе стрімголов помчав до залізної брами подвір’я. Він обперся на новий замок, який щойно повісив ‘власник’, учепився за іржавий ланцюг і переліз через огорожу, тікаючи геть.

Багатоквартирний будинок оточував густий ліс. Ніч була чорною, як смола, тому шлях неможливо було розгледіти. З кількома переслідувачами на хвості Чень Ґе поспіхом кинувся прямо в ліс.

Промені ліхтаря вишукували довкола, за спиною лунала лайка ‘власника’ та татуйованого чоловіка, але Чень Ґе не смів озирнутися. У цю мить в його думках була лише одна мета — якомога швидше втекти!

Одяг та штани були подерті на шмаття гілками та ліанами. Він біг цілих п'ятнадцять хвилин, перш ніж зміг відірватися від своїх переслідувачів.

Чень Ґе присів навпочіпки в кущах, дивлячись на слабке світло, що шаруділо вдалині, його пальці впивалися в сиру землю, поки він жадібно ковтав повітря.

«Це було близько!»

Перебуваючи у пастці в тому будинку, достатньо було хоч трохи завагатися чи зробити хибний вибір, і він міг поплатитися життям.

«Чи не занадто високий рівень складності для цього пробного завдання?» Місія, надіслана чорним телефоном, ніби азартна гра на життя та смерть. А найстрашніше — усе це розгорталося прямо на очах, у реальному світі.

Те, що він тимчасово відірвався від ‘власника’, ще не означало, що небезпека минула. Чень Ґе причаївся в кущах, бо панічно боявся озирнутися й раптом побачити тих людей, озброєних садовими ножицями та кухонним ножем, у себе за спиною.

Коли його серцебиття нарешті нормалізувалося, хлопець поволі підвівся з чагарників. Світло від ліхтаря ‘власника’ вже зникло без сліду. Нічний ліс завмер, огорнутий мертвою тишею — тут навіть не було чутно комах і птахів.

«Куди ж тепер?»

Він навіть не знав де опинився, не озираючись мчав гущавиною, і тепер зовсім втратив орієнтири: не розрізняв ані сходу, ані заходу.

«Може, просто заховатися тут і перечекати до світанку?»

Чень Ґе дістав телефон і побачив, що прямий ефір досі триває. Екран був чорним уже понад годину, і тепер увесь чат ряснів знаками питання. Навіть досвідчені й бувалі глядачі, що чимало бачили, були спантеличені такою моторошною трансляцією.

Він не став спілкуватися з глядачами, швидко подивився на час і вже збирався відкрити повідомлення Хе Саня, коли позаду й збоку раптом почувся шурхіт гілок.

Чень Ґе миттю запхнув телефон назад до кишені, щоб світло від екрана не видало його присутності.

Стискаючи молоток, він аж спітнів від напруги, не відводячи погляду від кущів, звідки долинув звук.

Незабаром слабкий промінь світла осяяв його сховище.

— Тут хтось є? Хто там?

Саме тоді, коли Чень Ґе був готовий вискочити і замахнутися молотком, він почув знайомий голос.

«Ван Ці? Хіба він не залишив комплекс ще з вечора? Чого він прибіг назад посеред ночі?» Хоча Чень Ґе охопила цікавість, він добре знав, що цікавість губить не лише кішок, тож не рухався, сидячи на місці.

— Чи це мені здалося? Неможливо, — Ван Ці водив ліхтарем туди-сюди кілька разів і, не вгамовуючись, нишпорив навколо.

«Я не повинен до нього наближатися. Ментальні проблеми цього чоловіка не менші, ніж у будь-кого з мешканців комплексу Пін’ань.» Чень Ґе не лише не наблизився до Ван Ці, а навпаки, почав обережно відступати, рухаючись у протилежний бік.

Через деякий час хлопець помітив, що схил стає крутішим. Здається, він збився з курсу і завів себе у глиб заднього схилу гори.

Пройшовши крізь чагарники, він опинився на похилому місці. В оточенні дерев Чень Ґе побачив дуже примітивну дерев’яну хатину, на дверях якої висіла дерев’яна табличка. Він підійшов ближче, щоб прочитати: «Пожежна безпека так само важлива, як і боротьба з хворобами — ніколи не нехтуйте безпекою; Покращуйте інвестиційне середовище, починайте з лісовідновлення та озеленення.»

«Схоже, тут живе лісник.» Він спробував штовхнути двері. Вони були не замкнені, тож з тихим скрипом відчинилися, випустивши дивний запах.

«Що це?» Хлопець не наважився вмикати ліхтарик на телефоні, а лише підвищив яскравість екрана.

Хатина була невеликою, різні побутові речі були розкидані як попало, немов це була купа сміття.

Повівши носом, Чень Ґе рушив до місця, де запах був найбільш концентрований. Він підняв дошку на ліжку, і під нею виявив велику купу одягу, що вже вкрився пліснявою.

«Збирач сміття?» Побачене було серйознішим, ніж він уявляв: більшість одягу під ліжком був жіночим, невипраним та в плямах.

Навмання витягнувши кілька речей, щоб порівняти розміри, Чень Ґе виявив, що весь жіночий одяг однакового розміру, і, ймовірно, належав одній особі.

«Бруд на ньому повністю не висох. Схоже, цю річ хтось носив протягом останніх одного-двох днів?»

Чень Ґе володів навичкою похоронного гриму і чудово знався на структурі людського тіла. Вимірюючи розмір пальцями, він миттєво уявив у голові силует тієї жінки, що була замурована в стіну.

«Розмір ідеально збігається! Цей одяг, швидше за все, належав трупу зі стіни!»

Чому одяг, який носила померла, був захований у цій хатині? І чому хтось носив його приблизно кілька днів тому?

Серце Чень Ґе закалатало швидше. Він розстелив жіночий одяг на підлозі й витяг із кишень зібрані клаптики паперу, на яких ледь помітно було написано фрази на кшталт «Я тебе кохаю».

«Цей почерк...» Чень Ґе дістав папірець, знайдений усередині ляльки й порівняв їх. Почерк був надзвичайно схожим, майже ідентичним.

«Записці в ляльці вже близько п’яти років, а цей жіночий одяг очевидно був залишений тут кілька тижнів тому. Як, попри п’ять років різниці в часі, вони мають настільки спільні риси?»

Один і той же почерк, схожі любовні записки... Невже винуватець обох злочинів — одна й та сама людина?

Він знову зібрав одяг, щоб закрити його дошкою на ліжку, коли з внутрішньої кишені випав рожевий мобільний телефон.

«Телефон жертви?»

Чень Ґе підібрав його, натиснув кнопку живлення і побачив, що екран телефону застиг у режимі редагування SMS.

«Врятуй мене?»

У нього виникло погане передчуття. Тремтячою рукою він відкрив папку ‘Надіслані’, де всі повідомлення складалися лише з двох слів: «Врятуй мене!»