Розділ 24 — Я спіймав злочинця!

Перекладач: Loonard

Редактор: Elein Dark, Liliia Alon

Чень Ґе продивився дати всіх надісланих повідомлень в месенджері — кожне відправлено після опівночі. Це повністю збігалося зі словами Ван Ці, але саме цей факт найбільше лякав.

Як труп, замурований у стіну, міг щоночі надсилати SMS-повідомлення?

Якесь паранормальне явище? Якби це справді був злий дух, то чому ті кілька людей, які діставали тіло, досі живі й здорові?

«Тут хтось замітає сліди . » Чень Ґе склав докупи всі деталі, і йому в голову прийшла одна здогадка. « Людина, яка щодня надсилає Ван Ці повідомлення з телефону мертвої нареченої, є вбивцею його коханої, і водночас — справжнім винуватцем підпалу, що стався п’ять років тому. »

«І мені здається, я знаю хто це.»

Чень Ґе стояв у хатині, тримаючи телефон. « Всі мешканці житлового комплексу вважають Ван Ці божевільним, а ‘власник’ щоразу виганяв його. Цей чоловік — єдина особа, яку я бачив сьогодні вночі, що не мешкає в будинку, але постійно з’являється поблизу. Отже, він мусить жити десь поруч. »

«Але ж головна проблема ось у чому: коли ми з ‘власником’ спілкувалися про зйомну кімнату, він сказав мені, що в радіусі кількох кілометрів немає жодного іншого житла. Виходить, Ван Ці не може мешкати в іншому багатоквартирному будинку чи готелі. З огляду на це, він, імовірно, зазвичай переховується саме в цій хатині.»

«Якщо він і є власником цього дерев’яного будиночка, то все стає зрозуміло. Цей бідолаха, який ходив з оголошеннями й щодня шукав свою зниклу наречену, насправді — той, хто власноруч її й убив!»

Чень Ґе не міг повірити, що розмовляв із холоднокровним убивцею і навіть намагався розговорити та достукатися до глибин його душі. Він нервово сковтнув, та одразу відчув справжній страх. « Цей божевільний, певно, пережив якусь травму. Він збирає одяг покійної, надсилає собі повідомлення з її телефону... Можливо, в його тілі живе інша особистість, що бере над ним контроль, коли він засинає. »

Чим більше Чень Ґе про це думав, тим тривожніше йому ставало. Він проглянув телефон у пошуках ще якихось підказок. «На цьому рожевому телефоні повинні залишитися його відбитки пальців. Це доказ, тому його треба зберігати якнайретельніше.»

Чень Ґе розглядав екран і не розумів, чи це мерехтіння в очах через надмірну напругу, чи справжня містика. Адже йому здалось, що на екрані ледь помітно відбивається силует дівчини, на вигляд років сімнадцяти-вісімнадцяти, одягненої в закривавлену шкільну форму.

Він протер очі й хотів придивитися краще, аж раптом потилицею відчув холод, ніби до нього щось доторкнулося. Цей миттєвий імпульс змусив Чень Ґе різко обернутися!

Повітря в дерев’яному будинку похололо. Подивившись собі за спину, Чень Ґе відчув, що серце зараз вистрибне з грудей. Двері невідомо коли відчинилися — без жодного звуку. За два метри від нього стояв Ван Ці з налитими кров’ю очима і повільно піднімав сокиру, яку тримав у руці!

Час ніби зупинився, двоє чоловіків дивились один на одного, ніхто з них не наважувався зробити свій хід.

— Так близько... — голос Ван Ці був зовсім не такий як раніше; він звучав так, ніби все те безумство, що стримував до того, вирвалось на волю. Чень Ґе нічого не відповів, а лиш міцніше стиснув молоток у руці. Він був вдячний привиду, що з’явився на екрані. Якби не її передбачлива поява, його голова вже котилась би по підлозі.

— Як шкода, — Ван Ці зробив крок уперед, та Чень Ґе миттю виставив молоток перед собою. — Не хвилюйся. Ти все побачив у телефоні?

Чень Ґе не знав, що задумав цей божевільний, і був дуже насторожений.

— Якщо так подумати, я навіть не збрехав тобі, — з обличчя Ван Ці зникла вся втома, він був неймовірно збуджений, зовсім не схожий на себе колишнього. — Відтоді, як ти зайшов до цього житлового комплексу, я сказав тобі, що моя наречена захована там, всередині. Ну? Я ж не збрехав тобі, чи не так?

Він підчепив сокирою одяг своєї нареченої, який та колись носила: — Все-таки, це ж я і замурував її в стіні.

Раптом тон Ван Ці змінився, його емоції різко заколивалися, ніби перед його очима промайнув якійсь болісний спогад. Він щосили вдарив сокирою по тому одягу: — Я не зробив нічого поганого. Це вона була винна. Наполягала на тому, аби піти. Я лише намагався її втримати всіма силами.

Ван Ці загородив вихід, тримаючи сокиру, і дивився на порубаний одяг на підлозі:

— Я не хотів цього робити, ти ж розумієш, правда? Я не хотів, аби все закінчилося так...

Що б Ван Ці не говорив, це не змінювало факту вбивства, тому Чень Ґе не звертав уваги на його слова. Стискаючи молоток, хлопець потайки запхав телефон убитої до кишені, а сам пильно стежив за дверима хатини. Він шукав слушної нагоди, щоб утекти.

— Я абсолютно нестерпний, всі навколо так кажуть. Навіть якщо не кажуть, знаю, що вони думають, я це відчуваю. — Ван Ці не просто мав психологічні проблеми, його ментальний стан погіршувався все сильніше. Кожна його фраза була схожа на розмову з самим собою. Здавалося, він потрапив у пастку і не міг з неї вибратися.

Поки Ван Ці говорив, Чень Ґе повільно міняв своє пололення. У думках він прокрутив три-чотири схеми втечі — відволікти, підманити ближче тощо. Але через занадто малий простір хатини, ці плани були вкрай ризикованими.

Голос Ван Ці ставав дедалі різкішим, його стан був нестабільним.

Чень Ґе відчував, що чим довше він тут залишатиметься, тим небезпечнішою буде ситуація. Він вирішив більше не чекати і забути про складні схеми. Напруживши всі м’язи, коли Ван Ці був на межі втрати контролю і бездумно розмахував сокирою, Чень Ґе відштовхнувся ногою від землі й, як снаряд, атакував його!

Не треба недооцінювати кроля, загнаного в кут. Це, мабуть, було найсміливіше рішення, яке Чень Ґе приймав за двадцять з гаком років життя. У протистоянні зі справжнім холоднокровним убивцею, він був ще більш нерозважливим за самого вбивцю!

Два-три метри подолані миттєво. У темряві Ван Ці спізнився з реакцією на долю секунди. Це була атака, де підготовлений переміг непідготовленого. Чень Ґе заздалегідь прицілився у голову Ван Ці.

*Бац!*

Молоток влучив із жахливою силою. На зап’ясті Чень Ґе відчулося щось тепле. Він щосили вдарив Ван Ці ногою в живіт і метнувся до виходу!

Вискочивши з хатини, хлопець побіг у гущавину. Цього разу він правильно визначив напрямок. Дерева ставали рідшими, поле зору розширювалося. Але небезпека не зникла: він відчував, що хтось переслідує його в лісі. Трясіння світла ліхтаря та гучний хрускіт гілок, що ламалися, були тому найкращим доказом.

Не маючи змоги зупинитися й на мить, Чень Ґе біг щосили, поки не побачив бетонну дорогу поблизу комплексу. Лише тоді звуки переслідування затихли.

— Ті люди мали вже піти. — Чень Ґе пробіг декілька сотень метрів по дорозі поки не почув поліцейську сирену. Подивившись удалину, він побачив миготливі сині ліхтарі та кілька поліцейських машин, що мчали до нього.

— Я врятований! — він стояв посеред дороги, наче зустрів давно загублених родичів: — Це я викликав поліцію! Я зловив убивцю, який скоїв підпал п’ять років тому!