Розділ 30 — Як з'явився зайвий?

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Хе Сань розпинався перед ними вже кілька хвилин, намагаючись достукатися до здорового глузду, але старшокурсники залишалися непохитними. Вони були впевнені: хлопець навмисно перебільшує, аби лише виправдати власне боягузтво.

Як то кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Покрутившись у “Будинку жахів” декілька хвилин, вони дійшли висновку, що атракціон ‘так собі’.

— Сяо-Сань, якщо тобі страшно — ховайся за мою спину, — та, кого називали Хуей-цзе, рішуче рушила вперед і першою зайшла до найближчої кімнати. — Декорації однотипні. Дивитися кримінальні серіали в гуртожитку було б значно цікавіше.

— Тоді розбиваємося на групи, як і домовлялися, — Мавпа побіг слідом за дівчиною. — Треба швидше знайти вихід і забиратися звідси. Мені вже стає нудно.

Лао Сун та інша дівчина, спокійна й тиха Ши Лін, пішли за ними. У коридорі залишилися лише Хе Сань, Фен-ґе та Лао Джао.

— Чесно кажучи, я розчарований, — пробурмотів Лао Джао. Це був товстун зі шкірою білішою, ніж у більшості дівчат. Його фізична витривалість була вкрай жахливою: не встигав він зробити й кілька кроків, як на чолі виступав холодний піт.

— Годі базікати, рушаємо, — махнув рукою Фен-ґе і пішов уперед. Лао Джао поплентався за ним.

Невдовзі Хе Сань залишився в коридорі сам. На душі було кепсько, адже лише він один досі зберігав крайню пильність: «Це точно закінчиться чимось жахливим.»

Хлопець зробив пару кроків, але раптом завмер: «Музика змінилася... Чому вона здається мені такою знайомою?»

Не встиг він над цим поміркувати, як почув дивний звук — ледь чутний, кришталево чистий дзвін, що долинав звідти, звідки вони щойно прийшли.

«Хтось іде слідом?» — Хе Сань не наважився стояти на місці й кинувся наздоганяти решту.

Коли залунали перші ноти “Чорної п’ятниці”, гра «Опівнічне вбивство» розпочалася по-справжньому. Світло стало ще тьмянішим, сміття в коридорі час від часу саме скочувалося на підлогу, а з боку сходів почав повільно наближатися звук ланцюгів, що билися об бетон.

— Дивіться, що я знайшла! — Хуей-цзе, яка йшла попереду, винесла з кімнати ляльку. — Погляньте, вона лежала просто посеред кімнати.

— Сюедзе, не чіпай нічого в цьому будинку! Ми минулого разу тільки торкнулися труни — і одразу спрацювали пастки! — Хе Сань намагався поділитися гірким досвідом, але зрозумівши, що його ніхто не слухає, просто відійшов убік, спостерігаючи, як старшокурсники впевнено нариваються на неприємності.

— З цією лялькою точно щось не так. Те, що вона лежить посеред кімнати — може це якийсь символ? — Мавпа підняв іграшку за голову. Лялька виглядала як п’яти-шестирічна дівчинка, але замість очей були порожні ямки, а все тільце було обвуглене. — Сліпота символізує темряву, а обгоріла вона, бо потрапила до пекла?

— Можливо, це натяк на вбивство? — Фен-ґе обмацав іграшку. — Всередині не вата, там щось тверде. Відкриймо її.

Мавпа розстебнув блискавку на спині ляльки. Вона була напхана клаптями паперу. Він витягнув один: почерк був неохайним та дитячим.

— Що там написано?

Обличчя Мавпи, який першим прочитав записку, стало блідим. Він простягнув папірець друзям. Там було лише три слова: «Ви всі помрете!»

— Здається, на кожному клаптику написано те саме.

— Яка ж люта ненависть...

— Кинь її негайно, це якесь лихе передвістя, — Ши Лін, яка майже весь час мовчала, виглядала вкрай наляканою. Вона лише раз зиркнула на ляльку й одразу відійшла подалі від гурту.

— Та це всього лише лялька, не робіть із мухи слона. Може, це просто частина інтер’єру, — Мавпа запхав папірці назад і кинув іграшку прямо на підлогу в коридорі. — Ходімо далі.

Він намагався говорити впевнено, але голос помітно тремтів.

— Стривайте, — Хуей-цзе підняла ліву руку, в якій тримала кілька пожовклих сторінок. — У тій же кімнаті я знайшла ось це. Подивіться, схоже на вирвані аркуші зі щоденника.

— Дай-но гляну, — Лао Джао забрав папірці й почав читати вголос: — «Мені здається, що в будинку хтось ховається. Не знаю, чи він під ліжком, чи в шафі. Я казав татові, мамі та сестрі, але вони чимось так засмучені, що не хочуть мене слухати. Вже пізно. Тато перевірив усі вікна й двері та пішов спати. Я не знаю, чого вони бояться, але я знаю точно: у моїй кімнаті дійсно хтось є...»

— Дідько! Що це за маячня? — Лао Джао не зміг дочитати до кінця і повернув папірці дівчині. — Це все вигадки, щоб збити нас із пантелику. Якщо повіриш — ти програв.

— Деталізація непогана, але мене цим не пройняти, — Хуей-цзе поклала аркуші на місце, і гурт рушив далі. Ніхто з них не помітив, як кинута на підлогу лялька раптом здригнулася й перевернулася на інший бік.

— Шукаймо вихід, годі марнувати час.

Безрезультатно оглянувши ще чотири чи п’ять кімнат, вони дісталися правого боку коридору.

— Третій поверх величезний, ми ще не все обійшли. Але мені здається, що шанси знайти тут вихід мізерні. На місці власника я б ніколи не робив вхід і вихід на одному рівні, — тверезо аналізував Фен-ґе.

— То що, розділяємося?

— Тільки не це! Якщо ми не на одному поверсі, нас переловлять по одному! — вставив слово Хе Сань, але всі його демонстративно проігнорували.

— Ми тут уже десять хвилин, і досі нічого не сталося. Атмосфера нормальна, але щоб ‘страшно’ — до цього ще далеко. Краще діяти групами, — Лао Джао витер піт із чола й додав: — Не забувайте, нащо ми тут. Тільки якщо вийдемо вчасно, то зможемо з гордістю повернути собі репутацію!

— Логічно. Тоді за початковим планом.

Саме в ту мить, коли вони вже майже домовилися, терпець Хе Саня нарешті увірвався.

— Та послухайте ви мене нарешті! — він став посеред друзів і вказав у глибину коридору. — Вже кілька хвилин я чую брязкіт ланцюгів. За нами щось іде!

Після його слів усі примовкли. Прислухавшись, вони дійсно вловили виразний звук металу, що наближався.

— Власник казав, що сценарій називається «Опівнічне вбивство». Раз це вбивство, то має бути і вбивця, — Лао Джао поплескав Хе Саня по плечу. — Не перегравай. Той ‘вбивця’ — просто працівник “Будинку жахів” у костюмі. Якщо ти знаєш, що це людина, чого боятися? Чи я не правий?

Всі засміялися, вирішивши, що Хе Сань просто занадто вразливий.

— Не бійся, старшокурсники тебе прикриють. Хто б там не прийшов — нам всеодно, — Лао Джао дістав свій смартфон. — Ми ж хотіли зняти відос для соцмереж, щоб висміяти цього власника? Це місце ідеально підходить. Ану, всі в кадр!

Він вибрав ракурс, щоб усі потрапили в об’єктив. Лао Джао вже збирався щось сказати на камеру, як раптом нестерпне відчуття крижаного жаху прошило його від макітри до п’ят!

Жир на його тілі затремтів, рука сіпнулася, і смартфон із гуркотом полетів на підлогу!

— Товстуне! Ти що, з глузду з’їхав?

— Ти чого? Мало інфаркт не вхопив!

Лао Джао не відповідав. Він ошелешено дивився на друзів, а його щелепа дрібно клацала:

— Подивіться самі... Разом зі мною... Чому нас тут восьмеро?!