Розділ 31 — Хто він?

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

— Восьмеро?!

— Це що, жарт?

Щойно Лао Джао вимовив це, у всіх серце закалатало швидше. У сценарії «Опівнічне вбивство» панувала суцільна темінь, і студенти, дивлячись один на одного, здавалося, заціпеніли від холоду.

— Де восьмий?

— Без паніки! — Фен-ґе в критичний момент дістав телефон. Але саме тієї миті брязкіт ланцюгів у коридорі, що досі був ледь чутним, раптом став стрімким і гучним.

— Там хтось є!

Фен-ґе лишень встиг зняти блокування з екрана, як із-за повороту з’явилося чудовисько, з ніг до голови вкрите кров’ю. Час було обрано ідеально — істота ніби заздалегідь знала, де вони знаходяться.

— Що це за тварюка?!

З-під закривавленого лікарського халата по землі волочився важкий ланцюг. Істота низько схилила голову, тримаючи в руці молот, з якого капала червона рідина.

Усі здригнулися від жаху, і лише Фен-ґе спромігся зберегти залишки самовладання. Знехтувавши порадою Чень Ґе, він увімкнув на телефоні ліхтарик.

Промінь білого світла прорізав темряву коридору і впав прямо на вбивцю. Світло привернуло увагу істоти: чорне волосся розсипалося по плечах, і вона повільно підняла голову.

У ту саму мить у кожного волосся стало дибки. На них дивилося обличчя, грубо зшите з клаптів шкіри різних чоловіків — шви понівечили всі риси!

Щойно спалахнуло світло, психопат ніби сказився: підхопивши свій шипований молот, він кинувся на групу в шаленому пориві!

Ланцюг бився об стіни, важкі й швидкі кроки ехом відлунювали у вузькому проході. Божевільна постать наближалася. Хтось із майбутніх судмедекспертів першим зробив крок назад, що миттєво викликало ланцюгову реакцію. Ніхто вже не думав шукати ‘зайву людину’ — студенти, штовхаючи один одного, кинулися врозтіч.

Хтось заскочив у найближчу кімнату, хтось стрімголов побіг сходами на другий поверх, а хтось одним махом долетів аж до першого.

У безпросвітній пітьмі локації кожного паралізував страх перед вбивцею позаду. Наближення кроків та залізний брязкіт зовсім позбавили їх залишків здорового глузду. Інстинкт самозбереження — спільна риса всіх живих істот — спрацював безвідмовно. Відчувши смертельну небезпеку, мозок дав єдину команду: ‘Тікай!’

Хуей-цзе на початку стояла біля самих сходів. Коли психопат атакував, вона спочатку розгубилася, але хлопець, що стояв поруч, раптом кинувся вниз. Охоплена панікою, дівчина, не роздумуючи, кинулася за ним. Єдиною її думкою було: «Тільки б не наздогнали.»

Телефон вона десь випустила. Від колишньої холоднокровності студентів-медиків не залишилося й сліду — коридорами котилися відчайдушні крики. Натовп розсипався в повному хаосі.

Слідуючи за постаттю попереду, Хуей-цзе опинилася на першому поверсі. Нагорі, на третьому, крики все не вщухали. Брязкіт ланцюгів об сходи підказав їй, що вбивця, здається, теж спускається вниз!

Не наважуючись озирнутися, дівчина прискорилася, боячись відстати від свого супутника. Моторошна музика в поєднанні з безперервним вереском зовсім розхитали її нерви. Їй нарешті стало по-справжньому страшно.

І чим більше вона боялася, тим нестерпнішою ставала думка залишитися на самоті. Дівчина з останніх сил наздогнала постать попереду — у цьому кошмарі ця людина стала її єдиною опорою.

«Вдвох легше, що б не сталося.»

Хуей-цзе боялася навіть уявити, що її кинуть тут одну. Щоб цього не допустити, вона, кусаючи губи, знову додала швидкості й схопила супутника за одяг.

Звук ланцюгів за спиною ставав дедалі чіткішим. Чоловік завів її до якоїсь кімнати на першому поверсі.

«Глухий кут?» — Хуей-цзе на мить забарилася біля входу, але хлопець поруч без вагань пірнув у єдину в кімнаті шафу.

Вибору не лишалося: або тікати самій у темряву, або ховатися разом із ним. Коли звук металу, що волікся по підлозі, став звучати зовсім близько, вона теж залізла в шафу.

Дверцята зачинилися. Дівчина ніби потрапила в інший світ — тихий і абсолютно чорний. Єдине, що дарувало спокій — наявність компаньйона поруч.

Її макіяж давно ‘поплив’, вона затисла рот долонею і крізь щілину в дверцятах виглядала назовні.

Залізний ланцюг заскреготів по бетону. Лікар у закривавленому халаті зупинився на порозі. Молот ударив об одвірок, і зшите обличчя просунулося в кімнату.

Серце Хуей-цзе калатало десь у горлі. Вона кусала пальці, зіщулившись у кутку шафи, і подумки благала: «Проходь повз, тільки не сюди.»

Мабуть, бог почув її: лікар лише окинув кімнату поглядом і невдовзі пішов геть, тягнучи свій молот.

Напруга нарешті спала. Дівчина з полегшенням видихнула й легенько торкнулася плеча супутника:

— Вбивця нас не помітив... Почекаймо трохи й підемо шукати наших.

У вузькій шафі панувала тиша, Хуей-цзе чула лише свій голос. Не дочекавшись відповіді, вона відчула, що щось не так, і повернула голову.

Хлопець, що ховався разом із нею, був середньої статури — не товстий і не худий.

«Це не Мавпа і не Лао Джао. Фен-ґе значно вищий, а Хе Сань — нижчий.» Дівчина невпевнено покликала:

— Лао Сун?

Знову тиша. Серце Хуей-цзе впало: «Лао Джао ж казав... що нас стало восьмеро...»

Кров шугонула в голову, дихання перехопило. Вона тремтячими руками намацала телефон у кишені й при тьмяному холодному світлі екрана посвітила вбік.

Там, у тісному закритому просторі шафи, на неї впритул дивилося бліде як папір, абсолютно незнайоме обличчя.

Телефон вислизнув із пальців. Після двох-трьох секунд мертвої тиші з шафи вирвався крик, що ледь не пробив барабанні перетинки!

Хуей-цзе намагалася відсахнутися, але місця було замало. Вона з силою вдарилася потилицею об стінку шафи. Чи то від болю, чи то від жаху, ця стильна й ефектна старшокурсниця просто сповзла на підлогу, виглядаючи так, ніби зараз зомліє.

— Я ж вам казав: не користуйтеся телефонами в моєму закладі, — Чень Ґе відчинив дверцята, підняв смартфон і запхав його в кишеню дівчини. Потім дістав свій телефон, щоб зв'язатися з Сяо-Вань: — Сяо-Вань, поки не пускай їх на перший поверх.

Закінчивши розмову, він закинув Хуей-цзе на спину, пройшов до вбиральні й через службовий хід виніс її за межі локації.

«Рук таки не вистачає», — зітхнув він. Поклавши рушник дівчині під голову, Чень Ґе знову повернувся до «Опівнічного вбивства».

«Залишилося шестеро.»

Він закрив прохід і знову набрав Сяо-Вань: — Ти де зараз?

— На другому поверсі, у першій кімнаті зліва від повороту хтось є. Зараз я виманю його звідти, а ти перехоплюй з правого боку. Влаштуємо йому ‘сюрприз’.

— Сяо-Вань, ти стаєш підступною.

— Порівняно з тобою, босе, мені ще вчитися й вчитися.