Розділ 32 — Схоже, це місце справді сповнене привидами

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Мавпа на самоті причаївся на сходах другого поверху, напружено дослухаючись до кожного шурхоту.

Він вибрав позицію в кутку, звідки одночасно проглядалися проходи на другий та третій поверхи. Хоч би звідки з’явився вбивця, хлопець зміг би втекти в той же момент.

Світло в приміщенні, здавалося, ще більше потьмяніло. У пітьмі коридорів лунала химерна музика, від якої серце стискалося від тривоги.

Мавпа з силою вщипнув себе, а потім глибоко вдихнув. Як майбутній медик, він добре знав: легкий біль та порція кисню допомагають тверезо мислити.

«Вбивця з’явився занадто вчасно. Тільки-но Лао Джао виявив, що нас восьмеро, як ця тварюка кинулася в атаку. Це не може бути співпадінням», — він почав аналізувати події. «Коли Джао закричав, усі запанікували. Якби Фен-ґе в ту мить одразу дістав телефон і підсвітив обличчя кожного, ми б вирахували зайвого. Це був перший втрачений шанс. Коли вбивця побіг на нас, якби всі залишилися на місцях і не дали себе залякати, група б не розпалася. Це був другий промах.»

Мавпа важко зітхнув: «Всіх налякав не скільки вбивця, як перший втікач. Він задав темп, зламавши наш командний дух. Якщо я не помиляюся, тим першим був саме той восьмий. Потім я почув крик Сяо-Хуей — вона побігла другою, бо була найближче до нього. Це лише підтверджує мою теорію.»

На обличчі хлопця з’явилася гірка посмішка. Одне діло — все прорахувати, зовсім інше — не боятися. Сидячи наодинці в цьому похмурому місці, він відчував, як холоне спина. «Вбивця і восьмий грають у парі. Вони використовують психологію натовпу, щоб посіяти паніку й переловити нас по одному. Невже для того, аби просто налякати відвідувачів, треба вибудовувати цілу стратегію?»

Мавпа був кмітливим, але дуже лякливим — навіть в університеті він ніколи не заходив до лабораторій сам. «Треба негайно попередити Фен-ґе та інших, а потім згрупуватися.»

Він дістав телефон. Тьмяне світло екрана вихопило частину підлоги позаду нього, і хлопець миттю здригнувся. «Як ця лялька опинилася тут, на сходах? Я ж кинув її в коридорі третього поверху!»

Боячись привернути увагу вбивці, Мавпа не вмикав ліхтарик. Він викрутив яскравість екрана на максимум і спрямував промінь на підлогу: там нерухомо лежала та сама обшарпана тряпчана лялька.

«Може, хтось випадково штовхнув її ногою, коли ми тікали?» — він намагався знайти бодай якесь логічне пояснення. Всередині іграшки лише папірці, жодних механізмів. Вона точно не може пересуватися сама. «Але виглядає вона до біса огидно.»

Окрім пошарпаного вигляду, в ляльці не було нічого аж надто страшного, але чим довше він на неї дивився, тим сильніше з’являлося відчуття, ніби вона жива.

Мавпа сам не розумів чому, але, дивлячись на іграшку, він бачив не просто шматок тканини, а нещасну, сповнену образи маленьку дівчинку.

«Це точно галюцинації. Треба триматися подалі від цієї штуки, бо цей “Будинок жахів” мені скоро всю психіку зламає.» Хлопець набрав номер Фен-ґе, і десь на третьому поверсі залунав гучний дзвінок.

«Він нагорі? Чи так само, як Лао Джао, впустив телефон?»

Мелодія виклику, що розрізала тишу “Будинку жахів”, робила атмосферу ще більш гнітючою.

Мавпа не скидав виклик. Сховав телефон до кишені й обережно піднявся на третій поверх. Виглянувши з-за повороту, він побачив смартфон Фен-ґе, що самотньо лежав посеред коридору.

«Джао без зв’язку, Фен-ґе теж... Спробую набрати когось іншого.» Стоячи на порозі порожнього коридору, де вітер грався напіввідчиненими дверима, Мавпа відчував, як у нього підкошуються ноги.

Він гарячково гортав контакти, як раптом телефон завібрував у руках.

«Дідько! Що за...» Хтось дзвонив йому. «Ши Лін? Чого вона хоче? Невже вона теж залишилася сама?»

Перед дівчатами Мавпа завжди намагався виглядати безстрашним героєм — класична хвороба молодих хлопців.

— Ши Лін, ти відбилася від групи? Де ти? Я зараз тебе знайду!

— Мене зачинили в одній з кімнат на третьому поверсі! Номера не бачу, швидше йди сюди, тут щось не так! — Ши Лін завжди була тихою, але зараз її голос зривався на істеричний плач.

— Спокійно. Поясни: як тебе могли зачинити? У цих кімнатах замки не повинні працювати! — Мавпа вже йшов коридором, намагаючись за голосом визначити, де вона.

— Я не знаю! Я забігла сюди, зачинила двері, а тепер не можу їх відімкнути! І ця кімната... вона не така, як інші. Посеред неї на стільцях сидять дві ляльки!

— Сидять?! — при згадці про ляльок у Мавпи волосся стало дибки. Він уже зрозумів, що ці іграшки тут — найгірший знак.

— Швидше йди сюди! — голос дівчини став пронизливим, вона була на межі зриву.

— Вже біжу! Тільки не підходь до них! Роби, як казав Хе Сань: нічого не чіпай. Я підозрюю, що ці ляльки... — Мавпа раптом замовк. Він завмер, втупившись у підлогу за пів метра від своїх ніг. Там лежала чергова лялька.

Він ледь стримав бажання з розмаху розбити телефон об стіну. Хлопець обережно наблизився до іграшки.

«Довге волосся, обличчя виражає біль та глибоке каяття... Не така, як та в коридорі. Ця виглядає дорослішою.» Подумавши про це, Мавпа сам оторопів. «Прокляття, чому я аналізую ляльку як справжній труп? Це галюцинації від страху? Чи вони зроблені настільки реалістично? Здається, ніби вони живі й мають почуття.»

«Не час про це думати. Головне, що ця лялька відрізняється від тієї, яка була на сходах. Це означає, що вони принаймні не пересуваються самі. Найважливіше зараз — врятувати Ши Лін.» Він труснув головою, підбадьорюючи себе. «Я просто сам себе накручую. Якби та лялька зі сходів переслідувала мене, вона б не опинилася попереду. Це просто трюки власника, мені нема чого боятися.»

Подумавши про це, він з острахом озирнувся назад.

— Я ж казав, нема чого...

Слова застрягли в горлі. Позаду нього, всього за метр, тихо лежала та сама перша лялька.