Розділ 4 — Несподівана нагорода

Перекладач: Liliia Alon

Редактор: Elein Dark, Темрія, Liliia Alon

Здавалося, вікна туалету не були зачинені, бо Чень Ґе відчував крижаний протяг, що проникав у кімнату. Це відчувалося так, ніби невидима холодна рука торкалася його обличчя.

Дверцята туалетної кабінки ледь здригнулися й застогнали довгим, зловісним скрипом. Зі стелі повільно стікали краплі конденсату, розбиваючись об плитку з глухим відлунням. Десь у глибині стічного отвору шерехтіло, ніби в темряві повзали якісь комахи.

У цілковитій тиші навіть найменші звуки набували гучності й тривожного відтінку. Більшість людей у такому середовищі відчули б тривогу, але Чень Ґе залишався незворушним. Його дитинство виховало в ньому холодну витримку й міцні нерви.

У голові — порожнеча. Він свідомо не допускав жодних образів, жодної думки, а тим паче — страху. Лише відраховував секунди одна за одною, що текли повільно, як краплі води.

Минуло близько двадцяти хвилин, і Чень Ґе відчув, як з якоїсь причини температура в кімнаті падає, ніби хтось поклав навколо нього кілька брил твердого льоду, від чого він мимоволі здригнувся.

«Заспокойся! Не думай про це занадто багато і не лякай себе! Лише десять хвилин. Усього десять... Чень Ґе, ти зможеш це зробити!»

Біля вуха гуляв холодний, химерний протяг — здавалося, щось невидиме повільно обплітало його. Він так міцно стиснув руки, що вени на їхній поверхні випирали. Але тіло не слухалося — скам’яніле, наче брила, воно завмерло в нерухомості.

— Чень Ґе. Чень Ґе. Чень Ґе… — Тихе бурмотіння, мов затерплий шепіт, відлунювало у вухах. Коли залишалося п’ять хвилин, йому здалося, що полум’я свічки перед ним згасло. Темрява впала різко, як завіса. І в цій гущі мороку… хтось інший почав повторювати його ім’я.

«Ехо? Це неможливо!»

— Чень Ґе... — голос ніби кликав його, відлунюючи нетерпінням, наче хотів сказати йому щось важливе.

«Голос, здається, долинає з-за дверей, може, мені піти подивитися?»

Але вже за мить Чень Ґе відкинув цю думку. Правила були чіткими: він мав стояти перед дзеркалом. І нічого більше.

Хлопець мовчки відраховував час, зосереджуючись на кожному звуці довкола. Але щось почало змінюватися. Звуки стали дивними: голоси ніби скручувались, спотворювались, наче хтось перекручував запис. І серед цього — дещо знайоме: його ім’я. І той хтось... стояв просто за дверима.

«Цей голос... Такий нетерплячий. Але ж це лише гра. Навіщо така поспішність? Примітивна пастка. І надто очевидна.» Чень Ґе несхвально скривився.

«Атмосфера, оформлення — все на рівні, але, на жаль, тактика залякування надто прямолінійна та проста.»

Протягом останніх трьох хвилин з дверей туалету долинав пронизливий звук, ніби хтось дряпав їх нігтями або гриз зубами. Петлі тремтіли і смикалися, здавалося, ще мить — і двері зірве з завіс.

«1798 секунд, 1799 секунд, 1800 секунд!» Півгодини минуло. Усі звуки за дверима раптово припинились. Запала цілковита тиша.

Але, щоб не помилитися в обчисленнях, він тримав повіки міцно заплющеними та відрахував ще триста секунд. І тільки тоді — повільно, наче крізь воду — відступив на крок назад, схрестив руки на грудях і розплющив очі.

Свічка в туалеті згасла, і в приміщенні запанувала темрява. З якоїсь причини Чень Ґе відчув, ніби щось зрушилося з місця. Він увімкнув ліхтарик, і коли тісне приміщення знову залило світлом, побачив приголомшливу картину.

Дзеркало перед ним було покрито тріщинами, і на нього дивилися кілька його розбитих відображень. Все це виглядало майже психоделічно… Але по спині пробіг холод, коли просто перед дзеркалом, ніби виринаючи з тіні, з’явилася роздерта лялька!

Очі з ґудзиків блищали в світлі, мов дрібні уламки скла. Тіло, зшите з кольорових клаптиків, наповнене старою ватою. Лялька аж ніяк не була новою. Та для Чень Ґе вона важила більше, ніж будь-яка коштовність. Це було його перше творіння — і єдина річ, яка лишилася на тому місці, де зникли його батьки.

Тепер вона сиділа, притулившись спиною до розтрощеного дзеркала, мов барикада, ніби стримуючи щось з іншого боку. Щось, що намагалось прорватися крізь скло.

— Я ж… закривав двері... — голос Чень Ґе зривався: — Як вона сюди потрапила? Через вікно?.. Ні… не в цьому річ. Суть у тому, як вона сама сюди прийшла!

Йому потрібен був час, щоб осмислити ситуацію. Чоловік і лялька дивилися один на одного близько трьох хвилин, перш ніж Чень Ґе знову відчув себе собою. Він поворухнув холодними пальцями й повільно рушив до ляльки.

З якоїсь причини йому здавалося, що очі-ґудзики стежать за ним. Коли Чень Ґе знову глянув на ляльку, створену ним власноруч, тіло пронизала різка, раптова дрож. Його губи нервово сіпнулися. Він обійшов ляльку, щоб підняти телефон поруч.

— На щастя, я був достатньо розумним, щоб підготуватися до цього.

Телефон завершив запис. Чень Ґе зробив резервну копію, перш ніж почати переглядати відео.

Картинка була трохи розмитою — полум’я свічки тремтіло, відкидаючи химерні тіні. Сам Чень Ґе у кадрі виглядав скутим, мов закам’яніла фігура, натомість його відображення в дзеркалі було несподівано розслабленим…

Перші десять хвилин були нормальними, але на одинадцятій хвилині все почало ставати дивним.

На відео видно, як дверцята туалетної кабінки починають тихенько хитатися. Камера не зафіксувала жодного звуку вітру, проте зображення поступово пронизувала тривожна, важка атмосфера — щось невидиме й підсвідоме змушувало серце битися швидше. Це був страх. Первісний. Інстинктивний.

У міру того, як відео продовжувало відтворюватися, обличчя Чень Ґе дедалі більше блідло. Він чітко пам'ятав, що не рухався, коли його очі були заплющені, але на відео бачив, як його тіло повільно нахиляється вперед, ніби він намагається прихилитися до дзеркала.

На двадцять п’ятій хвилині верхня частина його тіла вже була під кутом сімдесяти градусів, а кінчик носа ледь не торкався скла. Ще кілька секунд — і…

Через кілька секунд, без жодного попередження, на дзеркалі почала утворюватися павутина тріщин. Це було настільки несподівано і реально, що Чень Ґе мало не впустив телефон.

Та найстрашніше чекало попереду.

Відображення раптово змінилося. Обличчя, яке ще мить тому повторювало кожен його рух, раптом скривилося в дикій, майже тваринній гримасі, і з усієї сили вдарилося об скло!

У ту ж мить згасла свічка, і відеозапис обірвався.

Через кут зйомки камера не зафіксувала жодного кадру з лялькою. Те, що відбулося у ті останні п’ять хвилин, залишалося таємницею навіть для нього самого.

— Судячи з усього, істота у дзеркалі хотіла вибратися, але її зупинила ця лялька? — Чень Ґе повільно підняв іграшку зі стільниці. Взяв її обережно, ніби щось дуже крихке й цінне.

— Виходить, ти мене врятувала, так? — він уважно вдивлявся у вицвілі ґудзики-очі. — Ти розумієш, що я кажу? Скажи, ти знаєш, куди зникли мої батьки..?

Звісно, лялька не відповіла, але її очі-ґудзики ніби світилися в темряві.

Чень Ґе пригорнув її до грудей, кинув короткий погляд на двері туалету — та не наважився зробити й кроку. Він зігнувся, притулився спиною до стіни під вікном і витяг чорний телефон. На нього чекало повідомлення про успішне виконання завдання:

❖ Треба сказати, що тобі неймовірно пощастило. Вітаю з виконанням жахаючого завдання! Отримано нагороду за місію — елементарну навичку: «Похоронний грим».

❖ «Похоронний грим»: Сподіваюся, ти поставишся до цього таланту з повагою, якої він заслуговує. На відміну від звичайного гриму, похоронний грим — це мистецтво прикрашання мертвих. У твоїх руках краса, що перетинає межу життя і смерті. Ти повертаєш холодному тілу іскру життя й даруєш йому вічну вроду.

❖ Перше жахаюче завдання виконано, розблоковано титул: «новачок у місті Кошмарів». Отримано додаткову нагороду: розблоковано пробне завдання для сценарію з 1 зіркою: «Вбивство опівночі»! Після завершення випробування нова локація з'явиться у твоєму “Будинку жахів”!

Дивлячись на повідомлення на екрані, Чень Ґе подумав, що успіх його атракціону багато в чому пов'язаний з хорошим гримером. Актори, ляльки, навіть елементи декору — все потребує додаткового перевтілення. Хороший гример — це не просто майстер макіяжу. Це той, хто вміє вдихнути життя у страх, надати йому риси, перетворити невидиме на реальне.