Розділ 52 — Перше побачення

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Зробивши кілька глибоких вдихів, Чень Ґе обмив своє обличчя холодною водою, і лише за якийсь час заспокоївся.

— Час вирушати.

Хлопець знову дістав рюкзак, яким користувався минулого разу, поклав туди любовного листа від Джан Я, павербанк та молоток. Врахувавши попередній досвід, він запхав складаний ніж у кишеню штанів, а ляльку, яку залишили батьки, — у внутрішню кишеню куртки.

Хоч це виглядало дещо безглуздо й неохайно, принаймні так він почувався спокійніше.

Зібравшись, Чень Ґе замкнув двері “Будинку жахів” і поспіхом вибіг із парку.

Була чверть на першу ночі, машин на дорозі було мало. Зачекавши ще десять хвилин, він нарешті спіймав таксі на перехресті.

— До приватної школи Західного Дзюдзяну. Я поспішаю, будь ласка, швидше.

— Без питань, сідай, — життєрадісний водій ввімкнув популярний кілька років тому DJ-сет.

Авто рушило. Чень Ґе сидів на задньому сидінні, поспішаючи використати час, щоб знайти інформацію про завдання.

Щойно він відкрив розділ про прихильність, першим перед очима постала казка Андерсена “Червоні черевички”. Знайшовши оригінал, він проглянув історію, і вона здалася йому доволі моторошною.

Історія розповідала про дівчину, яка отримала гарні червоні черевички. Вона часто вдягала їх до церкви; можливо, через те, що вона осквернила щось божественне, черевички стало неможливо зняти. Дівчина була змушена танцювати без зупинки — вона боялася, була безпорадною, виснаженою. Врешті дівчина благала лісника відрубати їй ноги. А наприкінці казки ставалося найстрашніше: відрубані ноги в червоних черевичках продовжували танцювати, відстрибуючи все далі й далі…

«Хіба це казка?» — Чень Ґе не наважувався уявити цю картину в голові. Його завданням на сьогодні було знайти саме ці червоні черевички Джан Я.

«Коли я витягнув проклятого листа, в чорному телефоні було написано, що Джан Я носила закривавлену шкільну форму і червоні черевички, в них вона й померла. Невже казка про червоні черевички справжня? Щойно взуєш — і не зможеш зняти?»

Чень Ґе нервував. Це завдання було інакшим — він мав справу з червоним привидом, який мав власну сторінку в телефоні. А це привілей найжорстокіших і найнебезпечніших духів.

«Схоже, червоні черевички — ключ до сьогоднішньої ночі.» Чень Ґе кілька разів перечитав казку. Її головна думка була в тому, щоб люди не були марнославними, а завжди залишалися смиренними та побожними. «Який прихований зміст чорний телефон вклав у цю казку, даючи таке завдання?»

Він не міг знайти відповіді, тому закрив сторінку і почав шукати інформацію про приватну школу.

Цей заклад закрили після двох з половиною років роботи, він уже давно стояв порожнім.

Інтернет ряснів чутками про причини закриття: одні писали про неадекватну плату за навчання, інші — про відсутність належних документів.

Чень Ґе терпляче переглянув усю інформацію, але ім’я Джан Я не згадувалося жодного разу, ніби вона взагалі не мала жодного стосунку до цієї школи.

«Тут щось не так! Істина зовсім інша, ніж пишуть в інтернеті, тут має бути щось глибше.» Він мружився, дивлячись на ліхтарі, що миготіли за вікном. «Що треба пережити жінці, щоб стати червоним привидом? Звідки така лють? І який зв’язок із червоними черевичками?»

Чень Ґе заглибився у власні думки, як раптом DJ у машині зазвучав гучніше. Озирнувшись на водія, він помітив, що дядько-водій розглядає його в дзеркало заднього виду.

— Якісь проблеми? Чого такий молодий, а вже такий похмурий? — водій любив побалакати, але оскільки Чень Ґе був зайнятий пошуком інформації, то майже не відповідав.

— Просто останнім часом зіткнувся з багатьма незвичними речами, трохи не встигаю за всім, — Чень Ґе ввічливо усміхнувся і сховав телефон.

— Не можна квапити події, усе налагодиться. А як занервуєш — вмикай танцювальну музику, трясись, і все пройде, — водій відбивав ритм ногою, у нього був чудовий настрій. — До речі, куди ти йдеш, збираючись до приватної школи посеред ночі? Там пустир, навколо жодного житлового району.

Чень Ґе розгубився, але врешті відповів: — На побачення.

— На побачення? В такий час? — водій озирнувся на нього.

— Справді. Навіть не знаю, як пояснити... Дівчина має складний характер, та й вдачу дещо дивну... — Чень Ґе намагався говорити якомога нормальніше. Для чоловіка, який ніколи не був на побаченнях, запрошення від красуні мало бути престижним.

— О, то це ж добре! Чого тоді журитися? Боїшся, що ти їй не до душі? До того ж, хто ж ходить на побачення в такому вигляді? Слухай мою пораду: чоловік має вміти вдягатися. Поглянь на свій рюкзак, він зовсім не пасує до твого образу.

Водій не заспокоювався, засипаючи хлопця порадами, що змушувало Чень Ґе лише безпорадно зітхати. Люди зазвичай ходять на побачення сповнені очікувань і радості, але його випадок був делікатнішим. Це радше була саморятувальна акція під тиском обставин.

— Чоловік на побаченні не повинен бути скнарою, поводься як джентльмен. Не проси номер одразу, слухай більше її думок...

Слухаючи ці настанови, Чень Ґе дуже хотів змінити DJ-сет у машині на “Весільне вбрання”, щоб усе нарешті заспокоїлося.

Авто мчало вперед. Транспорту та будівель ставало дедалі менше, дорога звужувалася, ліхтарі зникали.

Краєвид за вікном ставав дедалі безлюднішим, а по обидва боки дороги почали з'являтися лісові масиви.

— Їдемо далі? Там, окрім школи, нічого немає. Ти не переплутав дорогу? — водій глянув у навігатор і змінив тему.

— Ні, зупиніть десь біля школи. Скільки з мене?

— Дев'ятнадцять. Плати через телефон, я щойно почав нічну зміну, решти немає.

— Добре.

Витягаючи телефон, Чень Ґе випадково прихопив складаний ніж із кишені. Він випав на пасажирське сидіння, від чого водій мимоволі здригнувся.

DJ у машині почав стихати. Водій ніби ненароком підняв руку, щоб узяти пляшку води, і пальцем непомітно натиснув кнопку на телефоні.

Чень Ґе помітив усі ці дрібні рухи. Він ледь помітно всміхнувся, глянувши на водія. Схоже, чоловік прийняв його за грабіжника.

— Оплата успішна, — Чень Ґе підняв телефон і глянув на місце водія. — Дядьку, ви робите аудіозапис? Хочете викликати поліцію?

Водій, який якраз пив воду, ледь не захлинувся. Він сильно закашлявся і почав відчайдушно махати руками.

— Насправді я розумію ваші побоювання, але… — Чень Ґе поглянув на контури загадкової школи за вікном, — я справді йду на побачення.