Розділ 53 — Стілець справді рухається

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Водій зблід і видавив коротке: — Тоді... бажаю успіхів тобі.

— Дякую. Телефон можете вимкнути? — Чень Ґе посміхнувся, вважаючи, що виглядає якомога приязніше. — Це просто непорозуміння.

— Звісно, — водій поспіхом погодився, кілька разів тицьнув у екран і проїхав ще два-три метри. Раптом на бортовій рації спалахнув червоний індикатор. Водій легенько торкнувся кнопки, і перш ніж він встиг щось сказати, звідти пролунав грубий голос:

— Старий Лю, ти теж біля приватної школи? Цікаво мені, чому пізно вночі хтось їде туди. Я теж підібрав одного пасажира, ми їдемо в одному напрямку. До речі, що за нісенітницю ти в групу скинув? Тебе що, ‘захопили’?

— Та нічого, все добре, їдь собі спокійно, — водій витер піт із чола й вимкнув рацію.

— Мабуть, там було ‘я в заручниках’? Дядьку, а як же елементарна довіра між людьми? — Чень Ґе підняв брови. Він побоювався, що той таки викличе поліцію. — Зупиніться тут.

— Добре! — водій, не кажучи ні слова, зупинив машину. Його гомілки все ще тремтіли.

Чень Ґе перевірив речі, закинув рюкзак на плече і вийшов. Зачиняючи двері, він підняв очі й помітив, що на світловому табло на даху таксі прокручується рядок: «Я в заручниках, викличте поліцію!»

— Ну й вигадник.

Він провів поглядом таксі, що мчало геть. Через десять секунд усе навколо в радіусі сотні метрів занурилося в мертву тишу.

На небі не було ні зірок, ні місяця — здавалося, от-от піде дощ. Хмари висіли низько, навколо — жодного промінчика світла.

Чень Ґе увімкнув телефон і глянув на час: до кінцевого терміну залишалося вісім хвилин.

«По рації сказали, що хтось ще віз пасажира до приватної школи Західного Дзюдзяну. О першій годині ночі їхати в цей бік... Чи не пов'язано це зі мною?» Хлопець насторожився. Якби не ліміт часу, він би заліг десь у кущах біля дороги, аби подивитися, хто йде слідом.

«Залишилося вісім хвилин. Краще спочатку зайти на територію. Вивчу місцевість — отримаю перевагу.» Навколо приватної школи був пустир, жодного вогника, лише вузька дорога крізь ліс і чагарники.

Увімкнувши ліхтарик на телефоні, Чень Ґе пройшов метрів сто вперед і нарешті опинився перед головними воротами покинутої школи.

Ланцюги та огорожа вкрилися іржею, брама була наглухо зачинена. За залізними прутами виднілася суцільна темрява.

— Як же залізти?

Він трохи покрутився біля входу, перекинув рюкзак через паркан, а тоді розбігся, підтягнувся на мурі й перемахнув на інший бік.

Територія школи була невеликою, її можна було охопити одним поглядом. У темряві здіймалися кілька чорних силуетів будівель, схожих на самотніх нічних вартових. Вивіску давно зняли. Чень Ґе знав лише, що всі називали це місце приватною школою Західного Дзюдзяну.

Навколо все поросло густими кущами, дороги не було видно, і час від часу щось зачіпало гомілки, викликаючи відчуття свербіння та болю.

«Я прибув вчасно. Тепер треба знайти червоні черевички Джан Я.» Чень Ґе дістав із рюкзака молоток. Стиснувши холодну рукоятку, він відчув себе значно впевненіше.

Підсвічуючи шлях телефоном, хлопець рушив углиб території, але за кілька кроків раптом відчув, що щось не так Він зупинився і трохи відступив на назад.

«Мені здалося? Чому, коли я йду вперед, то відчуваю, ніби мене хтось штовхає в плечі? А коли відступаю — ззаду ніби щось підпирає, якийсь дивний опір.» Він обернувся й подивився на плечі — там нічого не було. Потім посвітив ліхтариком за спину, але не побачив там ніяких привидів чи чогось подібного.

«Невже вона вже тут? Поруч зі мною, просто я її не бачу?» Чень Ґе здригнувся від остраху. Йому дуже хотілося навмання махнути молотком за спину, але, замислившись, подумав, що раптом за його спиною дійсно стоїть Джан Я, і якщо він вдарить молотком, це її розлютить?

Чень Ґе — лише самотній, слабкий і беззахисний власник “Будинку жахів”. У цій глушині гнівити червоного привида було б фатальною помилкою.

«Гаразд, спочатку зайду всередину.»

Закинувши рюкзак на плече він підняв телефон. Тримаючи в руках молоток, хлопець увійшов на територію кампусу. Ніч ставала дедалі густішою, піднявся вітер, у якому змішувалися дрібні краплі дощу.

«Найімовірніше, черевички можуть бути в жіночій роздягальні танцювального залу або в кімнаті, де колись жила Джан Я. Ці місця треба перевірити в першу чергу.»

Чень Ґе підійшов до найближчої будівлі. Дерева в шкільному дворі росли криво, земля поросла бур’яном, а навколо стояло багато скульптур, переважно людських фігур, які в темряві виглядали досить моторошно.

«Жіночий гуртожиток?»

Чотириповерхова будівля була невисокою, але через тривале запустіння від неї віяло мороком. Скляні двері гуртожитку були зачинені на ланцюг. Він притиснувся до скла і заглянув усередину.

Темний коридор, двері кімнат по обидва боки щільно зачинені. Найдивнішим було те, що прямо посеред коридору стояв стілець, повернутий спинкою до дверей кімнат.

«Стілець, поставлений рівно посередині коридору? Чи має це якесь особливе значення?» Чень Ґе відступив на крок.

«Головні ворота школи й ці скляні двері зачинені на замок, у коридорі немає жодного сміття. Видно, що коли школу закривали, все вичистили. То навіщо вони залишили стілець посеред проходу? Це щоб довести до самогубства людей з ОКР? Якщо стілець залишила адміністрація, то навіщо? А якщо не вони, то хто міг затягнути його туди вже після того, як двері заблокували?» Він навів промінь ліхтарика на стілець. Той стояв за п'ять метрів від входу, а прямо над ним висіла розбита стельова лампа, з якої стирчали дроти.

«Лампа розбита, дроти стирчать... Стілець, дроти... Це ж виглядає як сцена самогубства.» Чесно кажучи, побачивши таку картину, Чень Ґе занервував. «Мабуть, я просто себе накручую.»

Він озирнувся — нічний вітер гойдав листя, і після опівночі школа ставала дедалі дивнішою.

«Не можна самого себе лякати. Червоний привид Джан Я — найстрашніше, що тут є, а в мене є її любовний лист. Хто мені завадить?» У такій ситуації Чень Ґе міг лише так себе заспокоювати. «Це всього лише завдання на прихильність. По суті — незвичайне побачення. Нема чого нервувати й тим паче боятися.»

Він бурмотів це, аби підбадьоритися, і вже збирався розбити скло молотком, аби зайти, як раптом помітив одну деталь.

Стілець, який щойно стояв прямо під розбитою лампою, тепер змістився на метр ближче до дверей. Він ніби наблизився до нього.

«Що за...»

Чень Ґе вперше стикався з таким явищем. «Це мені здається, чи він справді рухається?»