Розділ 54 — Центр мистецтва та культури

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon Не відриваючи погляду від стільця посередині коридору, Чень Ґе став боком, міцніше стиснувши молоток.

Він прочекав секунд десять, але стілець у коридорі не ворухнувся.

«Невже це тому, що я на нього дивлюся?» — Чень Ґе пройшов кілька кроків уперед, увімкнув функцію відеозапису на телефоні й повісив його на залізний ланцюг скляних дверей.

Зробивши це, він відступив назад на пустир перед гуртожитком і став чекати.

Нічна школа була настільки тихою, що ставало не по собі; не було чути навіть сюрчання комах чи щебетання птахів.

Приблизно за три хвилини Чень Ґе знову підійшов до будівлі, приготувавшись до найгіршого. Але коли він знову опинився біля входу, то побачив, що стілець стоїть на тому ж місці — за метр від зламаної лампи.

«Не перемістився? Як так?» — Чень Ґе забрав телефон, що лежав на дверях, і переглянув відео. Жодних аномалій, стілець сумирно стояв посеред коридору.

«Невже він рухається тільки тоді, коли бачить людину?» — щойно ця думка промайнула в голові, Чень Ґе відчув, що щось не так. Він зиркнув у коридор жіночого гуртожитку: стілець невідомо коли підсунувся ще на два метри вперед і тепер стояв зовсім близько до скляних дверей!

«Знову наблизився? Що це взагалі означає? Він підходить, щойно з'являюся я... хоче мені щось сказати?» Сказати, що йому не було страшно, було б брехнею, але здатність Чень Ґе витримувати жах була значно вищою, ніж у звичайних людей, тому в таких умовах він усе ще зберігав тверезий розум.

«Ця школа — дуже підозріла. Поки не розберуся, краще не чіпати ці речі.» Насправді Чень Ґе дуже кортіло розбити скло молотком, витягти цей стілець і розібрати його на тріски, але, враховуючи кількість ‘сліпих зон’ усередині, він боявся, що щойно зайде — натрапить на щось іще. Замість того, щоб витягти стілець, він сам міг бути затягнутим усередину.

«Головне завдання сьогоднішньої ночі — знайти червоні черевички. Немає сенсу битися з цією чортівнею, поки вона мені не заважає.» Підсвічуючи шлях телефоном, Чень Ґе почав відступати. «Перевірю інші місця, а якщо не знайду черевички — повернуся сюди. Часу до світанку ще вдосталь.»

Чень Ґе запам'ятав розташування жіночого гуртожитку і повернувся тією ж дорогою назад. Він вимкнув ліхтарик і, стискаючи молоток, присів біля головних воріт школи.

«Якщо порахувати час, то таксі, що їхало за мною, вже мало б приїхати, але чому на вулиці все ще панує повна темрява?» В умовах абсолютної пітьми світло фар було б дуже помітним, але Чень Ґе довго чекав, і жодного натяку на наближення машини не було. «Невже щось трапилося?»

Він постійно тримав це в голові. На його думку, у світі не буває таких збігів. Той тип, що їхав слідом до приватної школи Західного Дзюдзяну, точно щось задумав.

«Можливо, він здогадався, що я можу чекати в засідці, тому висадився заздалегідь і йде пішки. Якщо так, то справа кепська.» Він волів би помилитися у своїх припущеннях, волів би, щоб це була лише його уява, ніж мати справу зі справді небезпечним супротивником.

«Треба прискорюватися. У мене зараз дві переваги: я прийшов раніше і можу вивчити територію, і друге — Джан Я. Ця сестриця не повинна дозволити, аби мене ображали на її ж території, так?»

Очі Чень Ґе вже звикли до темряви. Можливо, завдяки духовному зору він бачив у ночі не так вже й погано.

«Світло видасть мене. Зараз здобиччю стане той, хто вийде на світло.» Він не вмикав телефон і рушив із молотком до іншої будівлі.

Найвищою спорудою приватної школи Західного Дзюдзяну був навчальний корпус — п'ять поверхів. За ним розкинувся зарослий бур'янами стадіон, а на іншому кінці поля стояла самотня будівля. Стіни були блідо-червоного кольору, і через віддаленість від стадіону ця споруда виглядала якось відокремлено.

«У навчальному корпусі проводяться заняття, черевички навряд чи там. У чоловічому гуртожитку — тим паче. Спершу перевірю ту червону будівлю.»

Чень Ґе пробіг уздовж бігових доріжок і зупинився перед входом. Чотири поверхи — така ж висота, як і в жіночого гуртожитку, але займала лише дві третини його площі.

Щойно наблизившись, Чень Ґе зрозумів, що ця будівля особлива. Прямо посеред входу стояла дерев'яна табличка, на якій червоною фарбою було виведено два слова: “Вхід заборонено!”

«Для чого ця будівля?» Цікавість взяла гору. Чим суворіше адміністрація щось забороняла, тим сильніше Чень Ґе хотілося дізнатися правду. «Кілька років тому тут точно щось сталося. Можливо, червоні черевички, які я шукаю, саме тут.»

Чень Ґе оминув табличку й підійшов до дверей. На них висіло два додаткові замки.

«Головний вхід зачинено. Якщо вибивати молотком — буде забагато галасу. Буде погано, якщо це приверне увагу того, хто йде за мною.» Хлопець не чіпав двері, а обійшов будівлю збоку. Там він знайшов вікно, скло в якому було сильно побите.

«Зайду звідси.» Чень Ґе просунув руку всередину, відкрив засув, почекав кілька хвилин зовні. Переконавшись, що нікого немає, він заскочив усередину.

Закривши вікно і повернувши засув у попередній стан, Чень Ґе не розслаблявся. Він обережно оглянув оточення. Це була художня студія. На стінах висіли роботи студентів, на полицях стояли гіпсові моделі.

«Виглядає моторошно, але порівняно з моїм "Будинком жахів" це ще дрібниця.» Чень Ґе пройшов між двома рядами гіпсових бюстів і підійшов до задніх дверей студії.

Він визирнув крізь скло у дверях. У коридорі висів напис: “Центр мистецтва та культури”.

«Схоже, я не помилився.» Чень Ґе обережно штовхнув двері. Мабуть, ними давно не користувалися, бо дерево видало пронизливий скрип, від якого серце пішло в п’яти.

«Спокійно. Знайду взуття і одразу піду.» Оскільки хлопець був у закритому приміщенні, світло не могло вийти далеко за межі стін, тому він знову ввімкнув телефон.

Слабке освітлення не приносило спокою — у таких умовах ліхтарик робив усе ще страшнішим.

Чень Ґе оглядав кімнати першого поверху одну за одною. Усюди були студії малювання, у деяких ще стояли покинуті мольберти та учнівські роботи.

«Центр мистецтв має чотири поверхи. Зал для танців, який мені потрібен, мабуть, на іншому рівні.»

Стискаючи телефон і молоток, Чень Ґе почав підніматися сходами. Коли він дістався другого поверху, серце раптово закалатало швидше, а по шкірі побігли мурахи.

Прямо посеред коридору другого поверху також стояв дерев'яний стілець.

«Чому я знову натрапив на цю чортівню?»

Чень Ґе міцно вхопив молоток, м'язи всього тіла напружилися.